Викинутий на берег

Новела
Переклад: Ольга Сенюк

І

Весілля Карен Бакегор довго й докладно обговорювали в окрузі. Це чи не вперше вийшло, що найбільше мовилося про весілля серед тих, хто на ньому не був, а не були там найшанованіші в окрузі люди. Їх, певна річ, ласкаво запрошували, але в останні тижні перед весіллям навколишні хуторяни почали слати нареченій подарунки та поздоровлення й заразом просили вибачити, бо… одному сталося те, другому інше, і все невідкладне. Спершу Карен Бакегор брала їхні відмовки за щиру правду, але скоро здогадалася, що сусіди роблять так навмисне, — вирішили обминати її.

— Лишіть собі своє дрантя! — сказала вона черговому посланцеві, що стояв біля ганку з подарунком і вибачався за батька. — І я не дуже побиватимусь, як вашої ноги тут більше не буде!

Син господаря Лугового хутора повернув коня й поїхав, навіть не попрощавшись. Про те, як його прийнято, до вечора знала ціла округа, — чутка облетіла всі хутори. Відтоді ніхто вже не посилав Карен подарунків і не перепрошувався.

Карен Бакегор вдовольнилася цим, — краще відверта війна, ніж перешіптування в неї за спиною, що його вона останнім часом помічала. Коли хуторяни обминають її, то й вона їм покаже, що може без них обійтися. Замість кожного багатого господаря вона запросить двох бідних, а весілля відгуляє. От тільки прикро, що троє її дорослих синів не відгукнулися на запросини. Хоч, може, вони ще приїдуть в останній день… Ну, а як ні, то й ні! Коли вже вона обходиться без своїх знайомих, то обійдеться й без синів. Вийшов більший клопіт, ніж Карен сама сподівалася, але тепер уже що буде, те й буде. Найкраще було б заплющити очі і вимести все за поріг, і добре, й зле, геть до останку.

Той, задля кого вона все офірувала, пропадав у місті й рідко заглядав на хутір. А їй так би хотілося, щоб він тепер був із нею, в господарстві потрібна чоловіча рука, не одне годилося б зробити. І знову ж таки, як приємно було б мати опору тепер, коли всі відвернулися від неї. Та відколи призначено день весілля, його все десь носить. Карен не мала часу поміркувати, що там у нього за справи, — стільки треба було напекти й наварити, а крім того, серце її сповнювала радісна певність, що скоро він належатиме тільки їй, і приглушувала всі сумніви.

Аж уранці перед самим весіллям він з'явився на чолі цілої зграї зайд — галасливих, нахабних фертиків з міста у капелюхах набакир і подорожніх кереях. То були всілякі гендлярі й ошуканці, що їх звикли бачити в селі лише поодинці, тому хуторяни аж полегшено відітхнули, як та компанія врешті покинула округу.

Весілля Карен Бакегор було гучне; зібралася сила гостей, столи вгиналися від наїдків і напоїв. Карен сама ходила поміж гістьми, велика, спокійна, й пильнувала, щоб їм чого не забракло. Вона була така гарна у весільному уборі, просто красуня, дарма що мала сорок два роки. Тільки дві рожеві плями на скронях не пасували до її виразного, урівноваженого обличчя. Та, може, їх запалила любов, "жар кохання", як пишеться в книжках?

Від неї погляд мимоволі звертався на молодого, двадцятирічного хлопця, що сидів на покуті. Гарний, нема шо казати; не одна дівчина, певне, задивлялася на нього і вигадувала собі якесь діло, щоб трапити йому на очі, але решта всі не помічали в ньому нічого особливого. Чорний буйний чуб і дві вуглини замість очей, до того ж трохи вже пригаслих, от і все. Та, може, для кохання цього й досить?

Люди мали за зле не те, що Карен Бакегор знову виходила заміж. Вона чесно вдовувала чимало років після смерті чоловіка, підтримувала в господарстві той самий лад, що був за нього, й добре виховала трьох синів. Кожне розуміло, що вона стомилась і потребувала опори та й трохи домашнього тепла, бо ж недарма кажуть, що вдовина постіль найхолодніша. Аби Карен вибрала собі вдівця, та ще й господаря з їхньої округи, то все було б як належиться. Але в таких літах закохатися в молодого, дати волю своїй пристрасті, — а всі ж мали її за таку стриману й статечну! — задивитись на чорночубого двадцятирічного волоцюгу, перепродувача коней, гендляра, чи який він там біс! Хіба ж не ганьба? Мабуть, надто в неї кров розгулялася в переступному віці. В кожному разі, гірко на таке дивитися, — не буде з того заміжжя пуття!

Карен Бакегор махнула рукою на поговори, бо ж не могла позатикати людям роти. Вона завше дотримувалася правил і звичаю, рахувалася з думкою округи, життя її пливло спокійно, як широка, могутня річка, що ніколи не виходить із своїх берегів. А тут раптом вона знехтувала все і пішла своєю дорогою, безоглядно відкинула пристойність, повагу до бога й до людей, надумала одружитися всупереч законам природи.

Карен знала, що їй не буде прощення, тому ніякої втіхи не відчувала. Та що вона могла вдіяти? Якась чужа, невідома сила опосіла її душу й порядкувала нею. Карен сама собою не володіла. Хіба вона була винна, що в неї тисло під серцем і наморочилося в голові від погляду чорних Йоганесових очей? А ноги підгиналися, тільки-но він торкався її? Звісно, сини мають слушність, і сусіди теж. Її саму десь глибоко точив ненастанний сумнів. Але що мусить бути, того не минеш: вона не мала іншої ради, як заплющити на все очі. Її опанувало кохання, яке вона знала досі тільки з пісень і дешевих книжок; воно завше несе з собою горе, смуток і ганьбу. Ганьби Карен уникнула, вперто домагаючись шлюбу в церкві; ох, якби ті, хто з неї кпив, знали, якої потуги й приниження їй це коштувало! А вже смутку й горя не може вона відвернути; їх бог посилає, скільки сам кому схоче.

Наступний рік Карен Бакегор прожила наче в норі. Вона, що цілий вік свій була на видноті, вставала й лягала разом із сонцем, а вночі спала здоровим сном, тепер зробилася наче якоюсь нічною істотою, що боїться світла. Ранок не давав їй відчуття, що вона добре відпочила, вдень вона ходила млява і тільки на вечір знову оживала. Її бентежив ясний день і погляди хуторської челяді; вона робила те, що сам бог призначив жінці і що ні для кого не таємниця, але тепер боялась, аби ніхто нічого не помітив. Під чужими поглядами вона почувала себе нечистою, наче на її косах, убранні і в очах лишилися сліди нічних любощів.

А жага її не меншала. Запаморочена й пригнічена соромом, ходила Карен удень, чужа сама собі, й нетерпляче дожидала ночі, важкої від п'янкого чаду. Свого першого чоловіка Карен любила, вони жили тихомирно, ділячи між собою щоденний клопіт. Їхні взаємини складалися в спільній роботі, і день закінчувався поцілунком. А їх з Йоганесом нічого не лучило вдень; їхні руки ніколи не стрічалися коло одного діла, а погляди — в спокійному вирозумінні. Стомлені, вони позирали одне на одного за сніданком і не мали про що говорити. Потім Карен ішла до своїх справ, а Йоганес, звелівши запрягти собі підводу, вирушав до міста. Вона дбала про нього, тримала в порядку його одяг, годувала смачними стравами, як він повертався додому. А !Йоганес приймав усе те як належне, ніколи не дякував і нічого не хвалив. Сам він не почував за собою ніяких обов'язків; вважав, що й так багато зробив, зв'язавши свою долю з літньою жінкою. Коли вона пробувала заводити мову про господарство, він позіхав.

Тоді Карен поклала собі мовчати, боячись, що надокучить йому й відіб'є бажання вертатися додому, сама собі радила й надривалася на роботі, щоб добути йому грошей на виїзди. Вдень вона дозволяла Йоганесові тинятися де завгодно, коли вже сонце все одно не обдаровувало їх благодаттю своєю, вимагала тільки, щоб на ніч він неодмінно повертався додому.

Коли минув рік, обоє вони вигасли. Карен помітила це і по собі, й по ньому, до того ж переконалася, що завагітніла. Вона збентежено ворушила попіл, шукаючи під ним жару чи бодай іскорки. Невже ж вона не знайде хоч дещицю тепла до того, чию дитину вона носить під серцем, а в Йоганеса — хоч краплю ніжності до матері своєї дитини? Яка б то була тепер винагорода й спочинок — спертися в кволості своїй на дужу руку й цілувати її з покірною вдячністю… Але такого не сталося.

Відтоді вона цілком змінилася, стала знову колишня, зухвала Карен Бакегор. Та в ній з'явилося й щось нове — відвага й рішучість, що змушувала інших до покори. Вона вже не спускала очей ні перед ким і не ховала свого суворого обличчя від денного світла. Покликавши наймитів, вона звеліла винести чоловікове ліжко та всі його речі до іншої кімнати. Приголомшені тим наказом, наймити боязко зайшли до спальні, обережно ступаючи по підлозі, наче мостини пекли їм ноги, і спантеличено перезирнулися. Спальня, либонь, могла б викликати двозначні жарти, але в постаті Карен було щось таке, що не допускало ніякого базікання; вона трималася напрочуд рівно і швидко порядкувала в своєму схованому від денного світла гнізді, ніби стояла вище над усе те. Не довго думаючи, вона викинула свого непутящого чоловіка за двері: невже не бажає тримати свого улюбленця при собі?

Якийсь час Карен ще сподівалася, що дитина в неї під серцем збудує для них з Йоганесом місток до іншого життя, такого, як має бути в подружньої пари, і день їхній сповниться злагоди й корисної праці. Але й цієї надії вона тверезо й хутко зреклася. Йоганес добачав у ній тільки літню жінку, вдвічі старшу за себе, що — сміх та й годі! — збирається знову родити дітей.

Тоді Карен твердо надумала собі, що він повинен зійти їй з дороги.

Вона і в голову не покладала вступитися йому; хутір належав їй, тут господарювала її родина з діда-прадіда. А Йоганес був зайда: як він уліз сюди, так його треба й вигнати.

Але Йоганес зовсім не хотів, щоб його виганяли, і вони стали змагатися за владу на хуторі. Він водно потребував грошей на виїзди до міста і не мав уже стриму в своїх вимогах. Здавалося, що Йоганес напосівся якнайшвидше пустити за вітром хутір, відчуваючи, що однаково не зуміє на ньому вдержатися. Він мав на своєму боці закон, а Карен — наймитів, що слухались тільки її. Навіть як він велів запрягти йому підводу, наймити зверталися до господині, щоб вона потвердила наказ.

Та й уся округа стала на її бік. Йоганес був зайда, паразит, і як Карен відвернулася від нього, громада знову прийняла її до себе і всіляко підтримувала.

Сини теж не зналися з матір'ю, відколи між ними став Йоганес, та якось у неділю вони всі троє приїхали додому, ніби наперед змовилися.