Мій Гастінгсе.
Дорсет Союз любові я
Нерушно обіцяю берегти.
Гастінгс І я клянуся в цьому!
Обнімаються.
Едвард Скріпіть союз, достойний Бекінгеме,
Обнявши всю рідню жони моєї,
Щоб був щасливий я єднанням вашим.
Бекінгем
(до королеви)
Якщо на світлість вашу й рідних ваших
Замість любові Бекінгем дихне
Ненавистю--хай бог мене скарає
Злобою тих, чиєї жду любові.
Як вірного шукатиму я друга
І буду певен в цьому — хай лукавим,
Без краю підлим зрадником для мене
Він стане; бога я про це молю,-
Якщо не буду вам і вашим вірний.
(Обнімає Гастінгса і а інших)
Едвард Твої слова, достойний Бекінгеме,-
Немов бальзам мені на серце хворе.
Лиш брата Тлостера бракує тут,
Щоб закріпити мир благословенний.
Бекінгем В час добрий. Ось і герцог; Реткліф з ним.
Входить Г л о с т є р.
Глостер Добридень королю і королеві!
й вам, світлі пери, щастя зичу я!
Едвард Сьогодні справді в нас щасливий день.
Ми діло милосердя учинили:
Замість ненависті, любов і мир
Єднають перів гордих і гнівливих.
Глостер Це добре діло, володарю мій!
Як хто в цьому високому зібранні
З намови чи з неправої підозри
За ворога мене вважає;
Як сам я в гніві чи з нерозуміння
Образу або кривду заподіяв
Кому з присутніх, то хотів би я
У нього миру дружнього просити.
Злоба — то смерть! Ненавиджу її.
Служінням вірним вам за те віддячу.
І вас прошу, мій добрий Бекінгеме,
Якщо бували звади поміж нами;
Вас, Ріверсе, і вас так само, Грею,
Хоч гнівались на мене без причини;
Вас, лорде Вудвіл, вас, мілорде Скеле,
Вас, герцогу, і графи, і дворяни.
Не знаю в цілій Англії людини,
До кого більш неприязні я мав би,
Ніж немовля, що тільки народилось,
І славлю бога за своє смирення,
Єлизавета Цей день для нас віднині святом буде.
Хай бог утишить розбрат поміж нами!
Тепер величність вашу я благаю
До брата Кларенса явити ласку.
Глостер На те вам ніс любов я, королево,
Щоб з мене ви при королі знущались?
Бо знають всі — вмер герцог благородний.
Всі встають з місць.
Не зневажайте тлін його цим глумом.
Ріверс Що? Знають всі? Хто ж знає те, що вмер він?
Єлизавета О небо праведне! Де ми живем?
Бекінгем Чи й я поблід, як всі тут, лорде Дорсет?
Дорсет Так, добрий лорде, тут нема нікого,
Кому б не позмикали з лиць рум'янці.
Едвард Що?! Брат умер? Скасовано ж наказ!
Глостер За першим бідолаха вмер наказом,
його-бо ніс окрилений Меркурій.
А другий ніс забарливий каліка,
І ледве він на похорон поспів.
Бог попустив, щоб декотрі, менш гідні
Й менш вірні вам, споріднені не кров'ю,
Лишень кривавими думками ближчі,
Не тільки не покарані, як Кларенс,
Але й уникли навіть підозріння.
Стенлі Благаю ласки вашої, державче!
(Падає навколішки)
Едвард Охг дайте спокій! Серце смутку повне.
Стенлі Не вислухаєте — з колін не встану.
Едвард То швидше говори. Чого1 ти просиш?
Стенлі Слугу мого, владарю1, пощадіть:
Убив він розбишаку дворянина,
Що в почті був5 у герцога Норфолка.
Едвард Язик мій брата засудив на смерть —
І він прощення вимовить рабові?
Не вбив мій брат, його вина — у мислях,
А він покараний гіркою смертю.
А хто просив за нього? Хто в час гніву
Благав, до ніг упавши, схаменутись?
Хто говорив* про братство', про любов?
Хто ргатадав-: з Уорї!шм могутнім
Порвав нещасний і: за мене бився?
Хто йатадак, що в полі тькжсберійськім,
Коли долав* Оксфорд, він врятував
Мене й еказ-ав-: "Живи, й царюй, мій брате!"
Хто— нарада",, я.к ми лежали в полі,
І замерзали, й він мене вкривав
Своїм одінням, сам же, напівголий,
Вееь щііиемів' вад холоду вночі?
Та лють звіряча з пам'яті моєї
Все вирвала" злочинно, і ніхто з вас
Не змшяувавея' й не ка=шв* на розум.
А хай-но слуги ваші й— візники
Нап'ються без пуття і осквернять
Спасител'я безцінний образ" — ви
Уклінно1 просите: прости, прости,
І згоджуюсь— на те я беззаконно.
А от за брата не благав ніхто,
І сам я за нещасного, негідний,
Не заступився'. Найгордіший з вас
Багато що в Житті йому завдячив,
Йому ж ніхто не виблагав життя.
О боже мій? Боюсь, що гнів твій правий
Поб'є й мене, і вас, моїх і ваших.
До спальні, Гастінгсе, ведіть мене.
О бідний Кларенс!
Король Едвард і королева Єлизавета з кількома лордами виходять.
Глостер Ось плід поквапності! Спостерегли ви,
Як родичі злочинні королеви,
Про Клареисову смерть почувши, зблідли?
О, це вони підбили короля!
їх бог скарає! Що ж, ходімо, лорди,
Скорботного Едварда утішати.
Бекінгем За вами, ваша .світлосте, йдемо.
Виходять.
СЦЕНА 2
Палац.
Входить герцогиня И.оркська з сином і донькою Кларенса.
' Син Скажіть., бабуню, тато .наш умер?
Герцогиня Та ні, мій любий!
Донька Чого ж ви плачете, б'єте у груди,
І кричите: "Мій син, нещасний Кларенс!"?
Син Чому киваєте ви головою
Й сирітками нас бідними звете,
Якщо живий наш батько благородний?
Герцогиня Внучатка любі, помилились ви:
Не через батька вашого я плачу;
Боюся: втрачу короля, помре він.
Над тим, що втрачено, даремні сльози.
Син То, значить, він таки умер, бабуню?
І в тому винен дядько мій, король!
Скарає бог його. Не перестану
Молитись щиро я, щоб це збулося.
Донька І я так само.
Герцогиня Спокійно, дітоньки! Король вас любить.
Вам, безневинним, ще не зрозуміти,
Хто спричинивсь до таткової смерті.
Син Збагнули ми. Сказав нам дядько Глостер,
Що то король з намови королеви
В темницю тата нашого укинув.
І, говоривши це, мій дядько плакав,
Жалів мене і ніжно цілував,
Просив довіритись йому, як батьку,
І обіцяв любить мене, як сина.
Герцогиня Ох, може й лжа прикритись благородством
І маскою чесноти — зле нечестя!
Він — син мені, і він — моя ганьба.
Та не з моїх грудей олжу він виссав.
Син То дядько мій, бабунечко, нещирий?
Герцогиня Авжеж, мій любий.
Син Не може бути. Що за гомін там?
Входить королева Єлизавета з розпатланим волоссям, за нею Ріверс
і Д о р с є т.
Єлизавета Хто плакать і ридать мені закаже,
І мучитись, і долю проклинати?
Одчаю чорному віддам я душу —
Сама я стану ворогом собі!
Герцогиня Навіщо сцена ця несамовита?
Єлизавета На те, щоб дію завершить трагічну.
Едвард, мій муж, твій син, король наш — вмер!
Як віттю зеленіть, де корінь стято?
Як листю не зів'ять, де висох сік?
Живі ви — плачте чи умріть, щоб швидше
На крилах душ догнать дух короля
Та як підданці вірні йти за ним
В уділ його новий, де ніч панує.
Герцогиня Ох, і мені близька твоя скорбота!
То ж син мені — твій благородний муж.
Коли свого оплакала вже мужа,
Яв дітях образ бачила його.
Тепер два дзеркала його подоби
Злостива смерть розбила на шматки,
Одне — криве — лишилося на горе,
їв ньому бачу я свою ганьбу.
Хоч ти вдовою стала, все ж ти — мати,
Тобі на втіху діти залишились,
А в мене смерть забрала чоловіка
Й дві милиці з рук вирвала слабких:
Едварда й Кларенса. Твоє тужіння —
Мого лиш половина, й горе все,
й твої ридання у моїх потонуть.
Син Ви, тітонько, не плакали над татом,
То й ми вам не поможемо слізьми.
Донька Сирітством нашим ви не вболівали,
То й ми ваш не оплачем жаль вдовиний.
Єлизавета Мені в риданнях не потрібна поміч,
На плач і сльози не безплідна я.
Хай всі струмки в очах моїх зіллються,
Щоб, місяцю надводному підвладна,
Весь світ могла залити я слізьми
За мужа любого, мого Едварда.
Діти Й за Кларенса, за тата дорогого.
Герцогиня За них обох — за Кларенса й Едварда.
Єлизавета Едвард — моя опора, й він загинув!
Діти Нам Кларенс був опора, й він загинув.
Герцогиня Мені ж — обидва, і обидва згибли.
Єлизавета Яка вдова страшнішу знала втрату?
Діти І хто з сиріт страшнішу знав утрату?
Герцогиня Хто з матерів страшнішу знав утрату?
Ой леле! Мати я всіх цих скорбот.
Вони — за себе, я ж за всіх сумую.
Я за Едвардом плачу разом з нею,
За Кларенсом без неї плачу я;
І діти, й я за Кларенсом сумуєм,
Едварда ж я оплакую без них;
Ах, троє вас,— мені, нещасній, тричі
Всі сльози виплачте: я годувала
Ваш сум, і я ж плачем його втоплю.
Дорсет Утіштесь, матінко! І не гнівіть
Ви бога наріканнями своїми.
У цьому світі звуть того невдячним,
Хто неохоче свій вертає борг,
З рук щедрих позику діставши гойну.
Тож чи можливо з небом сперечатись,
Що править з вас вам даний царський борг?
Ріверс Як ніжна мати — сином, королево,
Піклуйтесь принцом юним; шліть по нього
І швидше коронуйте. Втіштесь ним.
В труні Едварда смуток поховайте,
І трон Едварда радість вам поверне.
Входять Глостер, Бекінгем, С т є н л і, . Г ас тінгс і Реткліф.
Глостер Утіштесь, сестро! Всім нам слід ридати
Над світлою зорею, що погасла.
Та втрати не вернути нам слізьми.
Даруйте, матінко, я вашу світлість
Не спостеріг. Навколішках благаю —
Благословіть мене.
Герцогиня Хай бог благословить і дасть душі
Твоїй любов, покору, й ласку, й вірність.
Глостер Амінь.
(Убік)
І вмерти добрим стариганом —
Край материнських побажань усіх.
Як ці слова могла вона забути?
Бекінгем Ви, принци журні, й ви, смутливі пери,
Що спільний горя несете тягар,-
Утішмося взаємною любов'ю.
Хоч короля до жнив скосила смерть,
Та син його новим врожаєм зріє.
З сердець гордливих вирвано ненависть,
Зрослись недавні злами, й ми цю єдність
Повинні шанувати, берегти.
Гадаю, почет невеликий слід
По принца юного послати в Ледло
Й коронувати в Лондоні його.
Ріверс Чому ж, мілорде, почет невеликий?
Бекінгем Мілорде, лиш тому, щоб велелюддям
Ран, ледь загоєних, не вередити.
Тим більш це небезпечно в молодій
І ще не впорядкованій державі,
Де кожен кінь без керівних вудил
Куди захоче може прямувати.
Не тільки лихо, навіть тінь його,
На погляд мій, нам завбачати треба.
Глостер Король, я вірю, всіх нас помирив,
І вірний залишусь я нашій згоді.
Ріверс Також і я; так само всі, гадаю.
Та юний наш союз: не слід його
Й уявній небезпеці піддавати,
Що виникне, бува, на велелюдді.
Я згоден з Бекінгемом благородним —
Людей послать по принца небагато.
Гастінгс 1 я з цим згоден.
1 лостер Хай буде так. Ходімо ж признанім,
Хто в Ледло спішної їхати повинен.
(До герцогині Йоркськоі)
Ви, матінко,
(до королеви Єлизааетш)
й ви, сестро, не бажали б
Пораду в справі цій подати нам?
Обидві Всім серцем, герцогу.
Виходять усі, крім Глостера f Бекінгема.
Бекінгем Мілорде, хоч кого пошлють по принца,
Ми, боронь боже, не лишаймось тут.
Дорогою зміркую, як дійти
Мети домовленої і від принца
Рід гордий королеви віддалити.
Глостер Пораднику мій, друге "я" моє,
Оракуле, пророку мій! О брате,
Я, як дитя, тобі себе ввіряю.
Тож їдьмо в Ледло, не лишаймось тут.
Виходять.
СЦЕНА З
Лондон.