ДІЙОВІ
ОСОБИ
Алонзо, король Неаполітанський.
Себастьян, його брат.
Просперо, законний герцог Міланський.
Антоніо, брат його, самозваний
герцог Міланський.
Фердінанд, син короля Неаполітанського.
Гонзало, старий чесний радник.
Адріан
> вельможі.
Франсіско
Калібан, потворний дикун, раб.
Трінкуло, блазень.
Стефано, ключник-п'яниця.
Капітан корабля.
Боцман.
Матроси.
Міранда, донька Просперо.
Арієяь, дух повітря.
Ірида
Церера
Юнона > духи.
Німфи
Женці
Інші духи, що підвладні
Просперо.
Місце дії — море, корабель; згодом-безлюдний острів.
ДІЯ ПЕРША
СЦЕНА 1
Корабель серед моря. Буря, грім, блискавка.
Капітан Боцмане!
Боцман Тут, капітане! Чого треба?
Капітан Гукни матросів! Жвавіше повертайтеся, а то роз-
трощимось об скелі! Ворушіться! Ворушіться!
(Виходить)
Входять матроси.
Боцман Гей, дітки! Сміліше, сміліше, дітки! Жвавіше,
жвавіше! Прибрати марсель! Слухайтесь капітанового свистка!
А тепер хай вітер дме, доки не лусне!
Дивіться також
- Вільям Шекспір — Отелло, венеціанський мавр
- Вільям Шекспір — Сонет 91
- Вільям Шекспір — Генріх VI : Частина 1
- Ще 63 твори →
інші.
Алонзо Слухай, милий боцмане. Де капітан? Підбадьор
матросів.
Боцман Прошу вас, зійдіть донизу.
Антоніо Де капітан, боцмане?
Боцман Хіба не чуєте його? Ви нам заважаєте працюва-
ти,-сиділи б по своїх каютах, тут тільки допомагаєте бурі.
Гонзало А ти б, добродію, тихше.
Боцман Коли море стане тихшим. Геть звідси! Що таке
ваш король для цих розбурханих хвиль? До кают, замовкніть, не
заважайте нам!
Гонзало Гаразд, проте не забувай, хто в тебе на борту.
Боцман Зі всіх, хто тут є, мені найлюбіший-я сам. От
ви радник, якщо ви можете своїми радами втихомирити оці стихії
і навести лад у природі,— порядкуйте, ми й за мотузок не візьме-
мось. А не можете, то дякуйте богові, що дожили до своїх літ,
ідіть у каюту та приготуйтесь до всякого лиха, яке може спіткати
нас у цю нещасливу годину. Сміліше, дітки! Геть з дороги, кажу я!
(Виходить)
Гонзало Я трохи заспокоююсь, дивлячись на цього мо-
лодця. Мені здається, він не так виглядає, щоб йому судилося по-
тонути: у нього викапане обличчя шибеника. Допровадь же його,
люба доле, до шибениці! Хай приготована для нього мотузка стане
линвою, що врятує нас, бо з нашого мотуззя нема пуття. Якщо ж
йому не судилося вмерти на шибениці,— наші справи кепські!
Виходять.
Входить боцман.
Боцман Ану, спускайте брамсель! Мерщій! Спускай,
Крик внизу.
А чума на вас, горлані! Так кричать, що не чути й бурі, не тіль-
ки нас.
Входять Себастьян, Антоніо і Гонзало.
Знову сюди? Чого вам тут треба? Хочете, щоб ми кинули роботу й
пішли на дно? Певне, вам охота потопитись?
Себастьян А заціпило б тобі, блюзніре гавкучий, немило-
сердний собако!
Боцман Ну, тоді працюйте самі!
Антоніо Повісити тебе, повісити, собако, байстрюче, гор-
ластий нахабо! Та ми менше боїмося потонути, ніж ти!
Гонзало Я вам кажу: цей не потоне, хоч би корабель був
утліший від горіхової шкаралупи і нестійкий, мов розпусна жінка.
Боцман Керуйте по вітру, по вітру! Тримайтесь курсу!
В море! Далі від берега!
Входять матроси, геть мокрі.
Матроси Все пропало! Моліться, моліться! Все пропало!
Виходять.
Боцман Невже ми ковтнемо холодного?
Гонзало Король і принц вже моляться. Ходім,
Помолимося вкупі. Наша доля
Така, як їх.
Себастьян Мене проймає лють.
Антонів Ми гинемо через отих п'яниць!
Брехуне клятий, хай би десять раз
Втопився ти!
Гонзало k Та ні,— його повісять,
Хоч би всі краплі тут чинили опір
І прагнули поглинути його!
Голоси
(всередині корабля)
Помилуй, боже! Гинемо ми, гинем!
Прощай, дружино! Прощавайте, діти!
Прощай, мій брате! Гинем, гинем, гинем!
Антоніо Потонемо ж укупі з королем.
Себастьян Піду і з ним навіки попрощаюсь.
Антоніо і Себастьян виходять.
Гонзало Ось коли я віддав би тисячу миль моря за один
акр неродючої землі, порослої хоч вересом, хоч терням. Дійся, во-
ле божа, але я б радше вм'ер на суходолі.
(Виходить)
СЦЕНА 2
Острів перед входом у печеру Просперо.
Входять Просперо і Міранда.
Міранда Якщо, мій тату, чарами своїми
Ви розгойдали диких вод глибінь,-
То втиште їх. З небес неначе ллється
Смола смердюча, море ж рине в небо
Гасити пломінь. О, як я страждала,
Узрівши муки інших! Вщент розбилось
Суденце славне, де були, напевне,
Шляхетні й чесні люди. О, цей крик
Пройняв мене! Нещасні, всі пропали!
Якби була всесильним богом я,
То звергла б море у земні безодні,
Щоб врятувать нещасний корабель,
А з ним і бідні душі.
Просперо Заспокойся,
Своєму серцю чулому скажи,
Що зла ніе сталось.
Міранда О, зловісний день!
Просперо Біди не сталось, Я розбурхав бурю
Заради тебе, дочечко єдина,
Бо ти не знаєш, ким ти є насправді,
Хто я такий, чому тут опинився.
Ні, я не тільки Просперо, твій батько,
І вбогої, печери оцієї
Господар вбогий.
Міранда Я питати вас
Не важилась.
Просперо Тепер прийшла пора,-
Повинен я про все тобі повісти.
Допоможи магічний плащ мій скинуть.
(Кладе плащ додолу)
Лежи,, мій чаре! Ти ж не плач, вгамуйся:
Оте страшне видовище, яке
Торкнулось чулих струн твойого серця,
Навмисне я своїм чаклунським вмінням
Так уладнав, що навіть волосинка
Не впала з голови отих людей,
Що їхні зойки з болем ти вчувала,
Бо думала, що гинуть. Тож сідай
І слухай те, що знать повинна.
Міранда Часто
Ви починали розповідь про те,
Хто я така, але змовкали раптом.
Домислитись сама я не могла,
А ви казали: "Стій, іще не час".
Просперо Цей час настав, він змушує тебе
Уважно слухать. Пам'ятаєш ти
Ті дні, коли ми не жили в печері?
Ні, ти не можеш пам'ятать — тобі
Минав, лиш третій рік.
Міранда Я пам'ятаю.
Просперо Що саме? Чи будинок, чи людей?
Скажи, який же образ найясніше
Зберігся в пам'яті?
Міранда Ті давні дні
Не дійсністю здаються, а сновиддям.
Та в пам'яті я дещо зберегла.
Я згадую: мене жінки гляділи,
Було їх п'ять.
Просперо Було їх більш, Мірандо,
Та як могла ти їх запам'ятати?
А що іще ти бачиш, зазирнувши
В туман минулого, в бездонність часу?
Якщо ти згадуєш часи, коли
Ще не жила тут — певно ж, пам'ятаєш
І те, як ми на острів цей дістались.
Міранда Ні, я цього чомусь не пам'ятаю.
Просперо Дванадцять літ тому, моя Мірандо,
Всього дванадцять літ тому твій батько
В Мілані був володарем могутнім
І герцогом.
Міранда То ви — не батько мій?
Просперо Твоя цнотлива мати називала
Тебе моєю донькою; твій батько
Був герцогом Міланським. По закону
Ти — спадкоємиця його.
Міранда О боже!
Яка ж недоля нас сюди загнала,
Чи, може, доля?
Просперо Так і так, дівчатко:
Недоля звідти вигнала, а доля
Нас привела сюди.
Міранда О, серце в мене
Спливає кров'ю! Скільки болю вам
Я завдала, згадавши про минуле.
Благаю вас, розповідайте далі.
Просперо Антоніо — мій рідний брат, твій дядько...
Запам'ятай, що може й рідний брат
Зрадливим бути. Я його й тебе
Любив незмірно й передав йому
Всю владу в краї, дужчому за інші.
Був Просперо державним вмінням славен,
Та він кохався у мистецтвах вільних
І всяких дивних потайних науках.
Отак, всю владу брату передавши,
Я захопивсь мистецтвом чародійства.
І далі й далі від державних справ
Відходив я. А твій підступний дядько...
Ти слухаєш?
Міранда Я слухаю уважно.
Просперо Навчився він задовольнять прохання:
Кому — відмовити, кого — наблизить,
Кого — прогнати. Слуг моїх і друзів
Переманив до себе. Я впізнати
Не міг їх згодом,— так вони змінились.
В руках тримав він всі ключі держави
І всі серця на свій настроїв лад;
Як плющ, сповив він дерево державне
І соки всі висмоктував із нього...
Уважно слухай, щоб запам'ятать!
Міранда О батьку мій, я слухаю.
Просперо Отож
Я, занедбавши всякі світські справи,
На самоті збагачував свій розум
Науками, чужими для юрби,
Та, зрікшись справ державних, в серці брата
Я намір злий збудив. Моя довіра,
Немов поблажливість до примх дитячих,
Зродила в ньому хитрощі й підступність,
Які дедалі глибшали, що більше
Я довіряв, а довіряв незмірно,
Упевнений у браті, як в собі.
Тим часом він, владуючи в державі,
Привласнював не тільки мій прибуток,
Але й шукав, де міг би обернути
Собі на користь всі мої права.
Він гріх вчинив, забувши, ким він є,
Повірив сам своїй брехні, немов
Є герцогом насправді, переплутав
Себе зі мною і занісся дуже,
Поводячись, як справжній князь. Зростала
Його пиха... Ти слухаєш мене?
Міранда Ця ваша повість і глухого зцілить.
Просперо Щоб не було різниці поміж тим,
Ким був, і тим, яким він прагнув стати,
Мій брат рішив сам панувать в Мілані.
А я, бідак? Моєї книгозбірні
Для мене досить, бо в державі більшій
Нездатен я і панувать. Піддавшись
Жадобі влади, змовивсь потаємно
Він з королем Неаполя, поклав
Йому платити данину щорічну,
І герцогську корону брат схилив
Перед вінцем бундючним короля,
Примусивши наш гордий вільний край
Зігнутись низько. Бідний мій Мілан!
Міранда О господи!
Просперо Дізналась ти про нього,
Що він накоїв, ким він став. Скажи,
Чи брату личить так чинити?
Міранда Гріх
Про рідну бабу щось лихе подумать,
Але бува, що й гідне лоно родить
Негідників.
Просперо А далі ось що сталось:
Король Неаполя, мій лютий ворог,
Прислухався до братових запевнень
І сам пообіцяв у нагороду
За те, що піде брат йому в підданці,
Позбавити мене й мою родину
Всіх привілеїв герцогських, віддавши
Моєму брату наш Мілан чудовий.
Тоді і взявсь Антоніо за діло:
По-зрадницьки він браму розчинив,
В Мілан своїх прихильників пустивши.
Ці посіпаки витягли вночі
Мене з тобою. Плакала ти.
Міранда Горе!
Не згадую, як плакала тоді,
Але тепер заплачу знов: є з чого.
Вже очі повні сліз.
Просперо Послухай далі,
А потім я іще скажу тобі,
Які ми справи маємо звершити.
Якби не це — навіщо і казать?
Міранда Чому ж вони тоді, тієї ночі,
Не вбили нас?
Просперо Питання влучне, доню,
Породжене моїм оповіданням.
Мене любив народ. Вони не сміли
Заплямувать себе моєю кров'ю,-
Вони хотіли злочин приховати
За начебто шляхетними ділами.
Тож похапцем вони нас потягли
І вивезли на кораблі у море,
А там пересадили силоміць
В гниле, старе суденце. Без вітрил,
Без щогл і весел. Звідтіля й щури
Уже втекли. Отам нас полишили,
Щоб ми благали милості у хвиль,
Які наш човник, ревучи, швиргали,
Та ще в вітрів просили співчуття
Зітханнями, й у відповідь вони
Зітхали співчутливо — нам на шкоду,
Бо гнали нас все далі в море.
Міранда Леле!
Ви мучились зі мною!
Просперо Ти, мов ангел,
Мене порятувала.