Але наскрізна тема трилогії "Генріх VI" —це загострення суперечностей серед англійської феодальної знаті, які переростають у міжусобну війну Білої і Червоної троянд. Зав'язку цієї теми знаходимо вже на початку першої частини "Генріха VI", де показана гризня феодалів над труною Генріха V. Своєрідним лейтмотивом усієї першої тетралогії звучать слова Бедфорда із цієї ж сцени:
Чекайте лихоліття, о нащадки!
Дитя не молоко, а сльози виссе,
Багном солоних сліз наш острів стане,
Оплачуть мертвих лиш самі жінки.
Необхідність продовжувати війну з Францією стримувала до певного часу чвари в середовищі англійської феодальної верхівки, зате з тим більшою силою вибухають вони після безславного завершення Столітньої війни. В другій частині "Генріха VI" Шекспір показує поділ феодальної аристократії на табори й групи, нескінченні усобиці й сутички між ними, криваві інтриги, підступність і жорстокість, і все це зрештою виливається в запеклу війну. В короткій статті немає місця для коментованого переповідання всіх цих подій, тож наведемо лише характеристику К. Маркса, який писав, що ще задовго до закінчення війни з Францією барони (як пересічні головорізи) перетворилися в справжніх розбійників, метою життя яких стала погоня за золотом, пристрасть до грабування, розорення ферм і спустошення міст, викупи за полонених... Виховані таким чином на полях битв у Франції "нахили" змогли, нарешті, проявитися в самій Англії. Ще до початку Війни Троянд дворяни стали такими ж безсоромними й розбещеними у себе на батьківщині, якими корисливими й жорстокими були вони за морем. (Архив Маркса и Знгельса. Т. VIII, с. 401).
Безпосередньо Війна Троянд в основному змальовується в третій частині хроніки. Своєрідною інтродукцією до неї є сцена із І дії, де Кліффорд, що належить до табору Ланкастерів, безжально вбиває хлопчика Ретленда,, сина герцога иоркського. І далі нескінченним ланцюгом ідуть сцени сутичок, змов, битв, кровопролить, жорстокостей, яким, здається, не буде зупину. Слід сказати, все це надає дії третьої частини "Генріха VI" трохи поверхового характеру, але водночас яскраво зображає страхітливий історичний процес самознищення англійської феодальної аристократії. Похмурий характер третьої частини "Генріха VI" ше більше посилюється безперспективністю її фіналу: до влади приходять люди, геть заплямовані кров'ю, настільки втягнуті у вир міжусобиці, що про інше вже й неспроможні думати. Особливо зловісна серед них постать герцога Глостера, майбутнього короля Річарда III.
Проте зміст трилогії "Генріх VI" не вичерпується живописанням жорстокої міжусобиці, в якій гинула стара феодальна аристократія. На історичному матеріалі Шекспір ставить проблеми, актуальні для його сучасності, зокрема взаємопов'язані проблеми державного порядку і монархічної влади, розглядаючи їх у співвідношенні з рухом історії, з категорією "часу". Малюючи розгул феодальної анархії, він тим самим наголошував водночас на необхідності державного порядку, який, за умовами й поняттями того часу, забезпечувався лише сильною королівською владою. Можна сказати, що, виводячи у своїх історичних хроніках образи різних королів, Шекспір акцентував різні аспекти, розглядав різні варіанти проблеми монархічної влади й особистості монарха.
В хроніці "Генріх VI", так би мовити, розігрується варіант: що буває з державою, коли у відповідальний історичний момент трон посідає хоч і не злий, але слабкий, безвольний монарх, який перебуває в розладі з "часом". Будучи королем, Генріх VI волів, щоб державні справи вершили інші. Для себе ж він бажав тихого й благочестивого існування, своєю душею відданий був іншому, патріархальному часові й стилеві життя. Шекспір не без співчуття зображає муки доброго Генріха VI, втягнутого в криваву круговерть міжусобиці, але цим не знімає з нього історичної провини, яка полягала не тільки в його слабкості, нездатності приборкати буйних феодалів, а й у тому, що, будучи неспроможним правити, він усе-таки чіплявся за корону, чим лише множив кровопролиття.
Трилогія "Генріх VI" належить до тих історичних хронік Шекспіра, де значне місце посіла тема народу в історії. Причому народ показаний у трилогії не тільки як жертва феодального насильства і розбою, але і як активна сила історії, здатна впливати на хід речей, на долю держави. З народом, із його ставленням до тих чи інших акцій та діячів змушені рахуватися можновладці, про що не раз говориться у трилогії. Так, у другій частині саме рішучий виступ народу змушує короля і королеву відправити у вигнання герцога Сеффолка після смерті герцога Гемфрі, популярного серед лондонців. Не пройшов для Шекспіра безслідно історичний урок Жанни д'Арк, що відбилося передусім в образі Толбота (перша частина). В сцені, де графиня Овернська робить спробу його полонити, цей герой заявляє, показуючи на простих воїнів, які миттю прийшли йому на виручку: "Толбот — тільки тінь себе самого", а ось ці воїни — його сутність: "тіло, м'язи, руки й сила". Значний інтерес становить зображення народного повстання Джека Кеда в другій частині трилогії — це зображення буржуазні дослідники нерідко тлумачили як свідчення аристократичних симпатій Шекспіра, а то й його антидемократизму. Справді, зображаючи це повстання, Шекспір показав чимало непривабливих його сторін і проявів, але де пояснюється цілим комплексом конкретно-історичних обставин і причин. Не маючи змоги тут його докладно з'ясовувати, пошлемося на висновок, який робить О. А. Анікст: "Дорікати Шекспірові за створені ним картини народних рухів можуть лише ті, хто незнайомий з історією і вимагає від митця ідеалізації дійсності. Реалізм Шекспіра проявився не тільки в тому, що він показав розмах народного руху, його стихійний характер, але також і у винятково глибокому розкритті внутрішньої слабкості, притаманної рухам такого типу в середні віки, та й у пізніші часи" (А н и к с т А. Творчество Шекспира. М., 1963, с. 129).
За своєю структурою п'єси, що складають трилогію "Генріх VI", найбільш, так би мовити, хронікальні, найбільш нагадують драматизовані давні хроніки. В них порівняно слабко виявлений принцип драматичної організації твору, драматичної концентрації дії: події тут розгортаються в епічному часі й просторі, не стягувані до єдиного внутрішнього центру. Можна сказати, що в методі розгортання дії Шекспір ще йде тут якоюсь мірою від середньовічних містерій — шляхом показу яскравих і досить-таки розмежованих епізодів, що змінюють один одного. Конфлікти нерідко не вирішуються в рамках однієї п'єси й переносяться в іншу — в межах усієї першої тетралогії. Зустрічаються в трилогії релікти середньовічного театру з його тяжінням до притчевості, оголеним дидактизмом, як, наприклад, у п'ятій сцені II дії третьої частини, де перед Генріхом VI з'являється спершу батько, що волочить за собою тіло вбитого ним сина, а потім син, що тягне тіло батька. Досить широко застосовуються в трилогії також засоби поширеної в другій половині XVI ст. "кривавої трагедії", щедру данину якій Шекспір віддав у "Тіті Андроніку". В усіх трьох частинах діалог іще раз у раз розпадається ніби на окремі оперні партії дійових осіб, крізь які не без труднощів пробивається динамізм дії. В тих "партіях" автор мобілізує всі поетичні й риторичні засоби, щоб відтворити атмосферу лихоліття з усіма його жахами й стражданнями. А все це зрештою характеризує "Генріха VI" як твір, характерний для періоду становлення Шекспіра-драматурга.
Українською мовою трилогія "Генріх VI" виходить уперше.
ПРИМІТКИ ДО "ГЕНРІХА VI", ЧАСТИНИ ПЕРШОЇ
С. 45-46. Генріх VI (1421 —1471)-англійський король, син Генріха V і Катеріни, французької принцеси. Був коронований у восьмимісячному віці, в 1431 році коронувався також як король Франції. Слабодухий і побожний, Генріх VI був неспроможний провадити тверду внутрішню і зовнішню політику. Зміщений з престолу в 1461 році, через десять років був забитий у Тауе-рі за розпорядженням Едварда IV.
Маргарита Анжуйська, королева Англії (1429-1482) —-дочка короля Рене; одружена з Генріхом VI у 1445 році, вершила за нього державні справи; очолювала прибічників Ланкастерської династії.
Рене — номінальний неаполітанський король; після одруження з Маргариток) Генріх VI віддав йому французькі провінції Анжу і Мен. Був також поетом і музикантом.
Карл, дофін — син французького короля Карла VI, у 1429 році в Реймсі був коронований Жанною д'Арк на короля Франції.
Герцог Бедфорд — дядько короля, голова регентської ради за його неповноліття. Вмілий адміністратор. Помер у 1435 році, після спалення Жанни д'Арк, а не перед цим, як говориться у Шекспіра.
Гемфрі, герцог Глостер — дядько короля, лорд-протектор королівства. Впав жертвою інтриг єпископа Вінчестерського.
Томас Бофорт, герцог Ексетер — двоюрідний дід короля, помер у 1426 році. Виведення його в ряді сцен хроніки, зокрема в сцені коронації Генріха VI в Парижі 1431 року, є домислом Шекспіра.
Генрі Бофорт, єпископ Вінчестерський — двоюрідний дід короля, лорд-канцлер королівства. Відігравав активну роль у регентській раді; підтримував одруження Генріха VI з Маргариток) д'Анжу.
Джон Бофорт, герцог Сомерсет — онук Джона Ганта, воював разом з Генріхом V у Франції. Залишив єдину дочку Маргариту, яка вийшла заміж за Ед-мунда Тюдора, графа Річмонда, і стала матір'ю майбутнього короля Генріха VII, засновника династії Тюдорів.
Річард Плантагенет-син графа Кембріджа; від Генріха VI отримав титул герцога йоркського. З 1435 по 1445 рік — регент Франції. Далі — претендент на корону Англії, глава партії Иорків до загибелі в 1460 році. Батько Едвар-да IV, графа Ретленда, герцогів Кларенса і Глостера (див. хроніку "Річард III").
Граф Сеффолк — один із сподвижників Генріха V у Франції.