Війна і мир (том 2)

Лев Толстой

ТОМ ДРУГИЙ

ЧАСТИНА ПЕРША

І

На початку 1806 року Микола Ростов повернувся у відпустку. Денисов їхав теж додому, у Воронеж, і Ростов умовив його їхати з ним до Москви й зупинитися в них у домі. На передостанній станції, зустрівши товариша, Денисов випив з ним три пляшки вина і, під'їжджаючи до Москви, хоч дорога була вибоїста, не прокидався, лежачи на дні перепряжних саней, біля Ростова, якого у міру наближення до Москви дедалі більше брала-нетерплячка.

"Чи скоро? Чи скоро? О, ці нестерпні вулиці, крамниці, калачі, ліхтарі, візники!" — думав Ростов, коли вже вони записали свої відпустки на заставі і в'їхали в Москву.

— Денисов, приїхали! Спить! — казав він, убім тілом подаючись уперед, наче він цим положенням надіявся прискорити рух саней. Денисов не озивався.

— Ось він ріг-перехрестя, де візник Захар стоїть; ось він І Захар, і все та ж коняка. Ось і крамничка, де пірники купували. Чи скоро? Ну!

— До якого будинку? — спитав ямщик.

— Та он наприкінці, до великого, як ти не бачиш! Це наш будинок,— казав Ростов,— та це ж наш будинок!

— Денисов! Денисов! Зараз приїдемо.

Денисов підвів голову, відкашлявся і нічого не відповів.

— Дмитре,— звернувся Ростов до лакея, що сидів на передку.— Це ж у нас світло?

— Авжеж, і в татуся в кабінеті світиться.

— Ще не лягали? Га? як ти думаєш?

— Дивися ж не забудь, зараз же вийми мені нову венгерку,— додав Ростов, обмацуючи нові в нього вуса.

— Ну-бо поганяй,— кричав він до ямщика.— Та прокинься ж, Васю,— звертався він до Денисова, який знову опустив голову.

— Та ну ж, паняй, три карбованці на горілку, паняй! — крикнув Ростов, коли вже сани були за три будинки від під'їзду. Йому здавалося, що коні стоять на місці. Нарешті сани взяли праворуч до під'їзду; над головою своєю Ростов побачив знайомий карниз із відбитою штукатуркою, ґанок, тротуарний стовп. Він на ходу вискочив з саней і побіг у сіни. Будинок так само стояв нерухомо, негостинно, наче йому було байдуже, хто приїхав до нього. В сінях нікого не було. "Боже мій! чи все гаразд?" — подумав Ростов, з завмиранням серця зупиняючись на мить і зараз же пускаючись бігти далі через сіни і знайомими, перекошеними східцями. Усе та ж сама дверна клямка, за нечистоту якої сердилася графиня, так само погано відчинялася. В передпокої горіла одна лойова свічка.

Старий Михайло спав на скрині. Прокіп, той дужий виїзний лакей, що 'за задок піднімав карету, сидів і плів з прутів личаки. Він глянув на двері, що відчинилися, і байдужий, сонний вираз його раптом змінився на захоплено-зляканий.

— Матінко рідна! Граф молодий! — вигукнув він, впізнавши молодого пана.— Що ж це? Голубчику мій! — І Прокіп, трясучись від хвилювання, кинувся до дверей вітальні, певно, для того, щоб повідомити, але, видно, передумав, вернувся назад і припав до плеча молодого пана.

— Здорові? — спитав Ростов, висмикуючи в нього свою руку.

— Хвалити бога! Усе хвалити бога! Щойно ось повечеряли! Дай на себе подивитися, ваше сіятельство!

— Усе цілком гаразд?

— Хвалити бога, хвалити бога!

Ростов, зовсім забувши про Денисова, не бажаючи нікому дати випередити себе, скинув шубу і навшпиньки побіг у темну велику залу. Усе те саме — ті ж ломберні столи, та ж люстра в чохлі; але хтось уже бачив молодого пана, і не встиг він добігти до вітальні, як щось навально, як буря, вилетіло з бічних дверей, обійняло стало цілувати його. Далі друга, третя така ж істота вискочила з других, третіх дверей; ще обійми, ще поцілунки, ще вигуки, сльози радості. Він не міг розібрати, де і хто тато, хто Наташа, хто Петя. Усі кричали, говорили й цілували його одночасно. Тільки матері не було серед них — це він пам'ятав.

— А я ж бо не знав... Миколенька... друже мій!

— Ось він... наш... Друже мій, Колю... Змінився! Нема свічок! Чаю!

— Та мене ж бо поцілуй!

— Серденько... а мене ж.

Соня, Наташа, Петя, Анна Михайлівна, Віра, старий граф обіймали його; і слуги, й покоївки, наповнивши кімнату, примовляли й ахали.

Петя повис на його ногах.

— А мене ж бо! — кричав він.

Наташа, по тому, як вона, пригнувши його до себе, розцілувала все його обличчя, відскочила від нього і, тримаючись за полу його венгерки, стрибала, як коза, все на одному місці і пронизливо вищала.

З усіх боків були блискучі від сліз радості очі, сповнені любові, з усіх боків були губи, що домагалися поцілунку.

Соня, червона, як кумач, теж трималася за його руку і вся сяяла в блаженному погляді, спрямованому в його очі, яких вона чекала. Соні минуло вже шістнадцять років, і вона була дуже гарна, особливо в цю хвилину щасливої піднесеної радості. Вона дивилася на нього, не зводячи очей, усміхаючись і затримуючи віддих. Він вдячно глянув на неї; але все ще чекав і шукав когось. Стара графиня ще не виходила. І ось почулися кроки в дверях. Кроки були такі швидкі, що вони не могли належати його матері.

Але це була вона, в новій, незнайомій ше йому, пошитій без нього сукні. Всі розступилися, і він побіг до,неї. Коли вони зійшлися, вона впала на його груди ридаючи. Вона не могла підвести обличчя, тільки припадала ним до холодних шнурків його венгерки. Денисов, ніким не помічений, увійшовши до кімнати, стояв тут-таки і, дивлячись на них, тер собі очі.

— Василь Денисов, друг вашого сина,— сказав він, рекомендуючись графові, який запитливо дивився на нього.

— Ласкаво прошу. Знаю, знаю,— сказав граф, цілуючи і обіймаючи Денисова.— Миколенька писав... Наташо, Віро, ось він, Денисов.

Ті самі щасливі, захоплені обличчя обернулися на кошлату постать Денисова й оточили його.

— Голубчику, Денисов! —^вискнула Наташа, не пам'ятаючи себе від захвату, підскочила до нього, обняла й поцілувала його. Наташин вчинок усіх збентежив. Денисов теж почервонів, але усміхнувся і, взявши Наташину руку, поцілував її.

Денисова одвели у приготовлену для нього кімнату, а Ро-стови всі зібралися в диванну біля Миколеньки.

Стара графиня, не випускаючи його руки, яку вона щохвилини цілувала, сиділа з ним поруч; усі інші, з'юрмившись навколо них, ловили кожен його рух, слово, погляд і не зводили з нього захоплених, закоханих очей. Брат і сестри сперечалися й перехоплювали місця одне в одного якнайближче до нього й билися за те, кому принести чай, хусточку, люльку.

Ростов був дуже щасливий з любові, яку до нього виявляли; але перша хвилина його зустрічі була така блаженна, що теперішнього його щастя йому здавалося мало, і він усе чекав чогось ще, і ще, і ще.

Другого ранку приїжджі спали з дороги до десятої години.

В передній кімнаті валялися шаблі, сумки, ташки, відкриті чемодани, брудні чоботи. Вичищені дві пари з острогами були щойно поставлені біля стіни. Слуги приносили вмивальники, гарячу воду для гоління і вичищений одяг. Пахло тютюном і мужчинами.

— Гей, Гришка, люльку! — вигукнув хриплий голос Васьки Денисова.— Ростов, вставай!

Ростов, протираючи очі, що злипалися, підвів закучману голову з гарячої подушки.

— А що, пізно?

— Пізно, десята година,— відповів Наташин голос, і з сусідньої кімнати долинуло шелестіння накрохмалених платтів, шепіт і сміх дівочих голосів, і в ледь прочинені двері мигнуло щось блакитне, стрічки, чорне волосся та веселі обличчя. Це були Наташа, Соня і Петя; вони прийшли довідатись, чи не встав Микола.

— Миколенька, вставай! — знову почувся Наташин голос біля дверей.

— Зараз!

У цей час Петя в першій кімнаті, побачивши і схопивши шаблі і почуваючи той захват, що його почувають хлопчики, бачачи войовничого старшого брата, забув, що сестрам непристойно бачити роздягнених мужчин, і відчинив двері.

— Це твоя шабля? — кричав він. Дівчатка відскочили. Денисов із зляканими очима сховав свої волохаті ноги в ковдру, оглядаючись за допомогою на товариша. Двері пропустили Петю і знову зачинилися. З-за дверей стало чутно сміх.

— Миколенька, виходь у халаті,— промовив Наташин голос.

— Це твоя шабля? — спитав Петя.— Чи це ваша? — з догідливою пошаною звернувся він до вусатого, чорного Денисова.

Ростов поспішно взувся, надів халат і вийшов. Наташа вступила в один чобіт з острогою і влазила у другий. Соня крутилася і тільки-но хотіла розвіяти плаття і присісти, коли він вийшов. Обидві були в однакових, новеньких, блакитних платтях,— свіжі, рум'яні, веселі. Соня втекла, а Наташа, взявши брата під руку, повела його до диванної, і в них почалася розмова. Вони не встигали питати одне одного й відповідати на запитання про тисячі дрібниць, які могли цікавити лише їх самих. Наташа сміялася на кожне слово, яке він казав і яке вона казала, не тому, що було смішне те, що вони говорили, а тому, що їй було весело і вона неспроможна була стримувати своєї радості, яка виявлялася сміхом.

— Ах, як гарно, чудесної — примовляла вона до всього. Ростов відчув, як під впливом гарячого проміння любові, вперше за півтора року, на душі його і на обличчі розпускалася та дитяча усмішка, якою він ні разу не усміхався, відколи виїхав з дому.

— Ні, спухай,— сказала вона,— ти тепер зовсім мужчина? Я страшенно рада, що ти мій брат.— Вона торкнула його вуса.— Мені хочеться знати, які ви, мужчини? Чи такі, як ми? Ні?

— Чому Соня втекла? — спитав Ростов.

— АтІ Це ще ціла історія. Як ти казатимеш на Соню? Ти чи ви?

— Як трапиться,— відповів Ростов.

— Кажи їй ви, будь ласка, я тобі згодом розповім.

— Та що таке?

— Ну, я тепер скажу. Ти знаєш, що Соня мій друг, такий друг, що я руку обпечу для неї. Ось подивися.— Вона підняла свій серпанковий рукав і показала на своїй довгій, худій і ніжній ручці під плечем, значно вище ліктя (у тому місці, що буває закрите й бальними платтями), червоний знак.

— Це я обпекла, щоб довести їй любов. Просто лінійку розпекла на вогні та й притиснула.

Сидячи у своїй колишній класній кімнаті, на дивані з подушечками на підлокітниках, і дивлячись у ці шалено-збуджені Наташині очі, Ростов знову увійшов у той свій сімейний, дитячий світ, який не мав ні для кого ніякого смислу, лише для нього, але який давав йому одну з найкращих утіх у житті; і обпечення руки лінійкою для виявлення любові здалося йому не марним: він розумів і не дивувався з цього.

— То що ж? тільки? — спитав він.

— Ну, такі дружні, такі дружні! Це що, дурниці — лінійкою; але ми назавжди друзі. Вона кого полюбить, то назавжди; а я цього не розумію, я забуду відразу.

— Ну, то що ж?

— Отож, так вона любить мене і тебе.— Наташа раптом почервоніла.—— Ну, ти пам'ятаєш, перед від'їздом...

1 2 3 4 5 6 7
загрузка...