Переклад І. Буше
З неба падає ключ
Як гарно буває у вечірні години, коли сонце зайшло і нічна темрява поволі оповиває землю. Гратися вже пізно, зате саме тоді починаються такі приємні, такі цікаві й одверті розмови, що навіть не помітної, як мине час.Цього вечора хлопчики, як це бувало часто, зібралися у внутрішньому дворику великого жовтого будинку. Їхнім улюбленим місцем був закуток, де лежала купа старого заліза, що лишилося після ремонту парового опалення. Вони сиділи в мальовничих позах на незручних трубах і тихо розмовляли. Угорі, над отвором в глибокому колодязі між будівлями, вже темніло тепле червневе небо, заливаючи будинки ніжними синюватими сутінками. Де-не-де в будинках почали освітлюватися широкі вікна, але світло їхнє ще здавалося тьмяним, тьмянішим навіть від неба, з його багатими густими відтінками. Було тихо; серед тиші лунали часом легкі шуми — десь принадно бряжчав домашній посуд, тихо гомоніло радіо, на білих завісках, мов на екрані, мигтіли якісь дивні темні постаті, час від часу долинали людські голоси. Все це, разом з надзвичайно приємним бряжчанням на кухнях, надавало цим вечірнім годинам якоїсь особливої чарівності, — хлопчаки глибоко відчували її, хоча й не усвідомлювали цього.
Вони були приблизно одного віку — дванадцяти-тринадцятирічні, — але серед них вирізнявся своїм синім баскетбольним костюмом і високим зростом Пешо. Він здавався найстрункішим і, може, навіть найсильнішим. Очі в нього були темні, блискучі, від тонкої постаті віяло здоров'ям і енергією. Загалом у нього був вигляд спортсмена, завдяки чому усі хлопчаки таємно заздрили йому.
— Таке скажеш! — озвався він невдоволено. — Коли хочеш знати, радянські МІГ'и найшвидкісніші в світі!
— Що швидкі — то швидкі! — охоче погодився Веселин. — Тільки я хочу створити ще швидші.
Хлопчаки посміхнулися добродушно і співчутливо. Справді, Веселин був відомий винахідник, найбільш відомий у школі. Ще кілька років тому він винайшов дзигу, яка крутилася в обидва боки. Але "винайти" такого швидкого літака, що був би швидший від радянського МІГ'а, це вже занадто. Веселин перевірив поглядом, яке враження справили його слова, і знову замислився. Це був низенький, плечистий хлопчик з круглим добродушним обличчям і стриженою головою. Зеленуваті очі його дивилися жваво й розумно.
— Уявіть собі, — почав він знову, — такий літак, — швидкий, як світло! Га, як вам здається?
Хлопці засміялися.
— Ну-у, багато хочеш! — озвався низенький, товстенький і кучерявий Бебо. — Де ти знайдеш для такого літака аеродром?
— А він злітатиме просто вгору!
— Гаразд, а як сідатиме?
— Сідатиме просто вниз! — зареготав жвавий, моторний Чарлі. — Поки кліпнеш очима — долетить до центра землі!
- Павел Вежинов — Що скажуть люди...
- Павел Вежинов — Таємниця старого замку
- Павел Вежинов — Пригода на тихій вулиці
- Ще 1 твір →
Дружний сміх розлігся в притихлому дворику. Веселин зрозумів, що перебрав міру, і зніяковіло похнюпив свого кирпатого носа.
— Нічого ви не розумієте! — пробурчав він невдоволено. — Все передбачено! Літак злітає повільно, як звичайний, далі швидше, швидше, швидше, а коли має сісти, знов починає летіти повільно!
— А чого ж, так можливо! — погодився Пешо. — А ось я хотів би вигадати якусь… якусь отаку — найнебезпечнішу зброю!
Веселин здивовано глянув на нього.
— Адже я вигадав промені! — сказав він, не поспішаючи.
— Які промені?
— А ті, що збивають літаки…
— Ай справді! — кивнув Пешо. — Але треба ще щось вигадати.
— А я вигадав й інші промені, — сказав серйозно Веселин, поглядаючи на товаришів. — Спрямовую, значить, прожектор в окоп інтервентів… Якщо на тебе натрапить хоч один промінь, одразу ж спалахнеш, як… як миша!
Хлопчаки замовкли, обмірковуючи новий винахід. Щось похмуре промайнуло в їхніх поглядах, обличчя здавалися суворими.
— А як же звуться ті промені? — спитав скептично Пешо.
— Косинус-гамма…
Хлопчаки з повагою подивилися на нього. Цей чортяка умів влучно охрещувати свої винаходи. Але, незважаючи на це, неприємне почуття все ж гнітило їх.
— Не подобається мені твій винахід, — сказав нарешті, зітхаючи, Бебо. — Як це так — спалахнуть, як миші? Зовсім неприємно.
Веселин і сам відчував це.
— Ні, я так… жартома… у мене є й інші промені… Спрямовуєш, значить, прожектор, і як тільки на тебе натрапить промінь, одразу засинаєш! Так можеш спати і двадцять годин, не прокидаючись!
Хлопчаки полегшено зітхнули.
— Цікаво, правда? — підбадьорився Веселин. — Потім просто навантажуєш їх на автомашини, мов мішки…
У цю мить щось дзенькнуло об плити дворика. Хлопчики здивовано обернулися.
— Що це? — озвався Чарлі.
Всі почали роздивлятися навколо. Веселий перший помітив предмет, що впав, — звичайний металевий ключ від потайного, замка, який спокійно лежав на плитах. Пешо підняв його. Напевно, хтось його упустив з горішніх поверхів — що ж інше могла б подумати людина! Хлопчак вийшов на середину дворика, підвів обличчя вгору і уважно оглянув поверхи. Де-не-де виднілися відчинені освітлені вікна, але в жодному з них він не помітив людини, — людського обличчя.
— Еге-геей! — гукнув Пешо.
Поверхи мовчали. Пешо знизав плечима, гукнув ще раз, та відповіді знову не було.
— Цікаво! — обернувся він до хлопчаків. — Упускають свої ключі і Не озиваються…
— Може, не з цього будинку, — припустив Веселин.
— А з якого?
— З якогось сусіднього…
— Дурниці плетеш! — похитав головою Пешо. — Коли б з сусіднього будинку, то він впав би в сусідньому дворику, а не в нашому.
— Може, його хтось кинув…
— Який дурень кидатиме свої ключі крізь вікно!
Пешо мав рацію. Дворик, де вони сиділи, належав до приватного будинку і був відгороджений від двориків сусідніх будинків високими кам'яними мурами. Три будинки утворювали велику літеру П, та все ж бокові огорожі були досить далеко, щоб ключ міг упасти від них.
— А чому ж тоді ніхто не озивається? — спитав Веселин.
На це, зрозуміло, ніхто яе міг відповісти, і хлопчаки, захопившись своїми розмовами, незабаром забули дрібний випадок з ключем. Біс його знає, може, ключ непотрібний, і хтось просто вирішив позбавитися його. Тим часом зовсім стемніло, небо над хлопчаками втратило ясні відтінки. Десь в горішніх поверхах хтось бринькав на піаніно, в іншому місці надривно плакала дитина. Тільки-но хлопчаки вирішили розходитися, як перед ними виросла огрядна чоловіча постать, одягнена в літній білий костюм чоловік.
— Ага! — сказав ласкаво і добродушно чоловік, — граєтесь!
Хлопчаки здивовано подивилися на незнайомого. Він був широкоплечий, огрядний, з полисілою, коротко підстриженою головою, на товстих губах його грала доброзичлива дружня усмішка, яка хтозна-чому здавалася хлопчакам не зовсім щирою.
— Граємось, — відповів обережно Пешо.
— І давно тут граєтесь? — уважно спитав чоловік.
Це запитання вже явно не сподобалося хлопчакам. Вони швидко глянули один на одного, потім Пешо якось насторожено відповів:
— Та не дуже давно, недавно.
— Так, так! — добродушно кивнув чоловік. — Не дуже давно — однак, з годинку минуло, адже так?.
— Минуло! — вже зовсім неохоче відповів Пешо.
— Та-аак! А чи не знаходили ви тут ключа? Хлопчаки знову глянули один на одного — так ось у чім річ!
— Знайшли, знайшли! — майже в один голос відповіла компанія. — Упав з верхніх поверхів!
Пешо виразно помітив, як обличчя незнайомого чоловіка немов засяяло від полегшення.
— Чудово! — вигукнув він уже зовсім невимушено. — А в кого ж ключ?
— У мене, — відповів Пешо і сунув руку в кишеню.
Цілком зрозуміло, що не так вже й легко знайти якусь річ у кишені такого хлопця. Доки Пешо мовчки і зосереджено нишпорив у правій кишені, незнайомий витер лоба і поквапно заговорив:
— Знаєте, у мене є дівчинка, такий самий шибеник, як ви, тільки трохи менша, зрозуміло… Вона кинула ключ у вікно… Добре, що мати бачила, інакше ми залишилися б без нього!… Іншого не маємо, всі розгубили…
— Ви живете в цьому будинку? — спитав Пешо.
— В цьому, — відповів поквапно чоловік. — А ти, хлопчику, не загубив ключа?
— Як же я міг загубити його, коли нікуди не ходив! — кинув Пешо і вивернув кишеню. Між лимонадними карамельками, мотузочками, грудками крейди і алюмінієвою машинкою для загострювання олівців він зразу помітив секретний ключ.
— Ось! — сказав з полегшенням Пешо. — Я пам'ятаю, що поклав його в цю кишеню!
Пешо здалося, що незнайомий швидко і якось нетерпляче смикнув ключ з його руки. Цей жест аж ніяк не пасував ні до вкрадливого голосу, ні до його дружньої усмішки. Не сказавши більше ні слова, незнайомий обернувся до них широкою спиною і швидко подався до воріт.
— Чудний якийсь! — пробурчав йому вслід Веселин. — Навіть не подякував!
— Такі вже вони всі, дорослі! — зауважив з сумом Бебо. — Доки ти їм потрібний, добрі, а потім…
— Справді, вони такі! — похитав головою Веселин на знак найглибшого співчуття.
Тільки Пешо сердито і насуплено мовчав.
Вдома
Незабаром хлопці вийшли на вулицю. Тут і небо було наче яснішим, та й від ліхтарів падало яскраве світло. На тролейбусній зупинці стояла звичайна черга. Одні намагалися читати газету, інші поглядали в далечінь, сподіваючись побачити червону зірку тролейбуса. На вулиці було ще людно, дівчатка галасливо гралися на тротуарах в класи. Хлопці зневажливо глянули на них і пішли далі. В цю мить ззаду пролунав дівчачий голосок:— Пешка-а… Пошка! Пешка… Пошка!
Пешо сердито сунув руки в кишені, але не обернувся. Це ж ганьба — щоб на нього гукали дівчатка! А голосок дзвенів далі:
— Пешка, Пошка,
Твоя мати кокошка!
А твій батько когут,
Товстопузий орангут!
Це вже було занадто. Пешо обернувся, а з ним і вся його компанія. Дівчатка припинили гру і дивилися на них, весело посміхаючись.
— Хто кричав? — грізно спитав Пешо. Мовчання. Посмішка зникла з дівчачих облич.
— Я питаю, хто кричав, дівчиська ви такі?
Цього разу голос його був таким недвозначно загрозливим, що одна з маленьких дівчаток одразу обізвалася:
— Подивись! — і вона показала тоненьким пальчиком угору.
Пешо підвів очі. В одному з вікон середніх поверхів, спершись на підвіконня, стояла Юлія. Відчуваючи себе в безпеці, недосяжною для хлопчаків, вона, розчервонівшись, переможно дивилася на них. Юлія була одягнена в синє шовкове платтячко, її пишне біляве волоссячко вільно спадало на плечі. Однак, хоч вона була така гарненька, така тендітна, хлопчаки зараз дивилися на неї майже з ненавистю.