Мабуть, леді теж про це подумала, бо за мить із криком вчепилася в руку Пуаро.
– Ви чули? Хтось тричі стукнув у вікно! Так вінзавжди стукав, коли підходив до будинку з цього боку.
– Це гілка, – скрикнув я, – гілка плюща, який поплівся над вікном.
Але всіх нас охопив жах. Покоївка ледве трималася на ногах, тому накривала на стіл дуже повільно. Коли ж ми нарешті закінчили вечеряти, місіс Мелтреверс ублагала Пуаро побути в маєтку ще трохи. Їй, без сумніву, було страшно лишатися на самоті. Ми посідали у східній вітальні. Надворі завивав вітер, зловісно стукаючи в шибки. Двері в кімнату зарипіли й почали повільно відчинятися, потім захряснулися. За хвилину двері почали рипіти знову. Місіс Мелтреверс скрикнула і вчепилася в мою руку.
– Ці двері, вони якісь зачаровані! – сердито сказав Пуаро. Він встав і повернув ключа в замку. – Їх треба замкнути!
– Ні, не робіть цього, – видихнула місіс Мелтреверс. – Якщо вони відчиняться втретє…
І тут сталося щось неймовірне. Замкнуті двері повільно розчинилися. Мені не видно було, що відбувається в коридорі за дверима, але Пуаро й місіс Мелтреверс дивилися прямо туди. Із грудей жінки вихопився пронизливий крик, вона повернулася до Пуаро.
– Ви його бачили? Там, у коридорі?
Він спантеличено подивився на неї, а потім кивнув.
– Я бачила його! Мого чоловіка! Ви теж його помітили?
– Мадам, я нічого не бачив. Ви надто хвилюєтеся…
– Я дуже спокійна! О Боже…
Раптово все світло в домі погасло. У темряві пролунали три зловісні удари. Я почув, як застогнала місіс Мелтреверс.
А тоді… Побачив!
Чоловік, якого ми оглядали в ліжку нагорі, стояв просто перед нами, і обличчя його світилося слабким потойбічним світлом. На губах запеклася кров. Раптом права рука покійника піднялася, ніби кудись вказуючи, і з неї полинуло перламутрове сяйво. Промінь проминув мене і Пуаро й упав на місіс Мелтреверс. Я побачив її біле обличчя, спотворене жахом, а потім щось іще!
– Пуаро, це жахливо! – закричав я. – Подивіться на її руку, праву руку! Вона вся червона!
Погляд жінки впав на червону пляму на руці, і вона повільно осіла на підлогу.
– Кров! – пролунав її істеричний крик. – Так, це кров! Я вбила його. Я! Він показав мені як, і я натисла на гачок. Врятуйте мене від нього, врятуйте! Він повернувся!
Її голос зірвався.
– Світло! – різко сказав Пуаро.
Ніби за помахом чарівної палички, увімкнулося світло.
– От і все, – сказав Пуаро. – Ви чули, Гастінґсе? А ви, Еверетте? До речі, познайомтеся, це містер Еверетт, чудовий представник акторського цеху. Я зателефонував йому сьогодні вдень. Гарний грим, правда? Дуже схожий на мерця, і кишеньковий ліхтарик чудово довершив образ. На вашому місці, Гастінґсе, я не торкався б її руки. Ви можете забруднитися червоною фарбою. Коли погасло світло, я стис і підфарбував її долоню, як бачите. А тепер нам треба не запізнитися на потяг. Надворі на нас чекає інспектор Джепп. Погода препогана, але він мужньо простояв увесь цей час під будинком, стукаючи у вікна у відповідні моменти.
– Бачите, – пояснив Пуаро, коли ми йшли до вокзалу під вітром і дощем, – була в усій цій історії маленька невідповідність. Лікар вважав покійного містера Мелтреверса прихильником християнської науки, і хто як не місіс Мелтреверс змогла його в цьому переконати. А от нам вона сказала, що її чоловік дуже боявся за власне здоров'я. Ще одне. Чому вона так злякалася, коли побачила, що повернувся містер Блек? І останнє. Хоча заведено вважати, що вдова має сильно журитися за своїм померлим чоловіком, аж надто червоні очі змусили мене задуматися. Ви помітили ці очі, Гастінґсе? Ні? Я завжди вам кажу, ви нічогісінько не бачите!
– Словом, було два варіанти розвитку подій. Історія містера Блека допомогла містерові Мелтреверсу придумати спосіб самогубства – або інша слухачка, його дружина, придумала чудовий спосіб здійснити вбивство. Я схилявся до останнього варіанту. Щоб застрелити себе з гвинтівки, містер Мелтреверс мав натиснути на гачок пальцем ноги, я правильно розумію? Але якби його знайшли без одного черевика, нам би хтось про це сказав, бо дивну деталь неодмінно зауважили б. Отже, я пристав до версії про вбивство, а не самогубство, але моїй теорії бракувало доказів. Довелося, як бачите, сьогодні зіграти невеличку комедію.
Я зізнався: – Але навіть тепер, Пуаро, я не можу в деталях відтворити для себе, як відбувався злочин.
– Почнімо спочатку. Є жорстока жінка, яка вміє плести схеми. Вона знає про фінансові débâcle48 свого чоловіка, до того ж страшенно втомилася від старого, з яким одружилася тільки через гроші. Ця жінка змушує його застрахувати життя на велику суму, а тоді починає шукати нагоди втілити в життя свій план. І тут їй у пригоді стає випадкова історія, почута від молодого солдата. Наступного дня, коли monsieur le capitaine, як вона думає, вже пливе собі десь у далекому морі, вона прогулюється з чоловіком полями. "Яку цікаву історію почули ми вчора! – каже вона. – Невже людина може застрелити сама себе в такий спосіб?" І бідний старий дурень показує їй. Вкладає дуло гвинтівки собі в рот. Вона нахиляється і кладе палець на гачок, сміючись. "А тепер, мій любий, – каже зухвало, – як думаєте, я натисну гачок?" А тоді… Тоді, Гастінґсе, вона його натискає!
Підозріло дешева квартира
Досі я описував випадки, в яких розслідування Пуаро починалися з найголовнішого факту – вбивства чи крадіжки, – а закінчувалися тим, що детектив за допомогою дедукції виводив злочинця на чисту воду. Тепер же я хочу розповісти про те, як неймовірний ланцюг подій привів від незначущих на позір фактів, що привернули увагу Пуаро, до жахливих подій, які склалися в дуже незвичайну справу.Того вечора я гостював у приятеля, Джеральда Паркера. У вітальні сиділо ще з півдесятка людей, і розмова крутилася навколо пошуку житла в Лондоні. Будинки і квартири були особливою пристрастю Паркера. Відтоді, як закінчилася війна, він устиг поміняти мало не десяток квартир і невеличких будинків. І щойно Паркер десь облаштовувався, він одразу починав шукати щось нове й пакувати речі. Кожна нова квартира коштувала йому трохи дешевше за попередню, бо він добре вмів рахувати гроші. Але ним радше рухала не потреба зекономити, а спортивний інтерес. Ми слухали Паркера з пієтетом, який новачки відчувають до експерта. Тоді настала наша черга висловитися, і у вітальню вихлюпнулася мішанина голосів. Зрештою прожектори нашої уваги спрямувалися на місіс Робінсон, чарівну молоду леді, яка прийшла з чоловіком. Я ніколи раніше не бачив цієї пари: Паркер лиш недавно з ними познайомився.
– Якщо вже зайшла мова про квартири, – мовила вона, – Паркере, ви вже знаєте, як нам пощастило? Ми нарешті знайшли помешкання! У Монтеґю-Меншенс.
– О, – вигукнув Паркер, – я завжди казав, що там можна знайти чимало гарних квартир, і за непоганою ціною!
– Так, але ціна цієї квартири не те що непогана – вона непристойно низька. Всього вісімдесят фунтів на рік!
– Але ж… Монтеґю-Меншенс – це будинок неподалік від Найтсбриджа49, чи я помиляюся? Може, ви говорите про якусь убогу халупу на околицях, яка зветься так само?
– Ні-ні, це та, що біля Найтсбриджа. От чому ми так зраділи.
– Дивина та й годі! Цього просто не може бути. Але, мабуть, є якісь підводні камені? Великий завдаток?
– Першого внеску ми взагалі не робили!
– Не робили першого внеску! Вщипніть мене хтось! – застогнав Паркер.
– Але нам довелося купити меблі, – зазначила місіс Робінсон.
– Ага! – сплеснув у долоні Паркер. – Я знав, що підводні камені будуть!
– За п'ятдесят фунтів. І меблі там чудові!
– Здаюся, – сказав Паркер, – нинішні власники, мабуть, люди трохи нетутешні та ще й філантропи на додачу.
Місіс Робінсон стривожилася. Між її тонкими бровами пролягла маленька зморшка.
– Це справді трохи дивно. Ви не думаєте, що… що у квартирі живе привид?
– Я ніколи не чув, щоб привиди жили у квартирах, – рішуче заявив Паркер.
– Справді? – здається, його слова не переконали місіс Робінсон. – Дещо в цій квартирі мене все ж, гм, здивувало.
– Що саме? – поцікавився я.
Паркер усміхнувся в мій бік:
– О, наш експерт-криміналіст зацікавився! Поділіться своїми страхами з ним, місіс Робінсон. Гастінґс уміє розплутувати таємниці.
Я знічено засміявся, але все ж мені приємно було приміряти ту роль, яку мені накинули.
– Не те щоб мені ця квартира здалася зовсім дивною, капітане Гастінґс, але коли ми звернулися до брокерів Штоссера і Пола – раніше ми до них не йшли, бо вони працюють лише з дорогими квартирами в районі Мейфер, та зрештою наважилися спробувати щастя з ними – усі помешкання, які вони нам пропонували, коштували чотири-п'ять сотень на рік, або за них треба було платити великий завдаток; утім, коли ми вже хотіли йти з їхньої контори, вони згадали, що є квартира за вісімдесят, проте сумнівалися, чи вона нам підійде, бо в їхніх каталогах ця квартира лежала вже досить довго, хоча вони приводили оглядати її вже багатьох людей, і її точно вже хтось мав би найняти – "вхопити", як вони сказали – але люди такі нечеми, вони їм не підтверджували, що згодні винаймати квартиру, і брокери пропонували новим людям, а ті не хотіли оглядати квартиру, в якій, можливо, вже хтось живе.
Місіс Робінсон зупинилася, щоб перевести подих, а потім продовжила: – Ми подякували брокерам і сказали, що хоча навряд чи нам пощастить, але ми хотіли б теж оглянути ту квартиру – просто на всякий випадок. І одразу сіли на таксі й поїхали туди, ну а раптом. Номер 4 – це на третьому поверсі, і якраз коли ми чекали на ліфт, з'явилася Елзі Ферґюсон – це моя подруга, капітане Гастінґс, і теж із чоловіком шукає квартиру – вона збігала сходами. "Цього разу я таки випередила вас, люба, – сказала вона. – А втім, квартира вже зайнята". Ну все, подумали ми, але, як сказав Джон, квартира така дешева, що ми могли б спробувати запропонувати вищу ціну, та ще й завдаток заплатити. Так, розумію, це нечесно і взагалі жахливо, і мені соромно про це говорити, але ж ви розумієте, як важко знайти нині помешкання.
Я запевнив місіс Робінсон, що добре розумію: коли людина бореться за спальне місце під лондонським сонцем, темний бік її особистості часто перемагає світлий, і правило "людина людині вовк" тут працює як ніколи.
– Ми піднялися, і – можете собі уявити – виявилося, що квартира не здана.