Королівські зайці

Петер Крістен Асбйорнсен

Мав собі один старий три сини. Старшого звали Пер, середульшого — Поль, а найменшому, Еспенові, дали прізвисько Лежень.

Але ніде правди діти, всі троє синів були ледачі, зневажали будь-яку роботу. Мовляв, не личить мозолити руки таким гарним хлопцям.

От якось почув старший брат Пер, ніби король шукає пастуха до своїх зайців.

Припала та чутка хлопцеві до душі.

— Оце саме для мене робота! Ніякої ж тобі мороки: адже зайці не корови чи коні, яких і напувати, й купати, й доглядати треба. А честь-бо яка! Не в казна-кого — у самого короля на службі!

Почав батько його відмовляти:

— Не впасеш ти, сину, тих зайців Це ж тобі не гав у небі лічити. Он ти на печі всі боки перележав, а пастухом коло зайців — знаєш, як треба крутитись!

Умовляв, умовляв, та все марно. Бо вже як Пер щось собі надумав, то нізащо не відступиться. Узяв він торбу на плечі та й пішов до короля найматися.

Ішов та йшов і так далеко зайшов, що вже далі, либонь, і немає куди. Аж бачить: при дорозі пень, а біля того пня старезна баба. Тупцяє та й тупцяє, а від пня ніяк не відійде. А то вона носом у розколині застрягла та й не вирветься.

Як угледів таке Пер, від реготу аж на траву покотився.

— І чого регочеш? — розсердилася стара. — Краще допоміг би мені. Вже сто років я отут стою, ріски в роті не мала!

А Пер сміється, не вгамовується:

— Ну й чудасія, зроду такої не бачив! Та коли ти, бабо, вже сто років простояла, то й ще сто потерпиш.

Отак насміявся та й пішов собі.

Аж приходить і до королівського палацу.

— Ведіть мене мерщій до короля! — кричить.

Король, як і належало, сидів на золотому троні в золотій короні ще й у королівській мантії.

Пера він прийняв так милостиво, що вони про все домовилися враз. Роботи Перові більш не було ніякої, ото лише пасти зайців. А харчі та гроші за ту легку службу йому призначили справді королівські. Наостанку ж король сказав: коли хоч одного зайця не долічаться в королівському табуні, то Пера-пастуха чекає люта кара.

Та Пер не злякався, а звелів подати собі королівську вечерю та й заходився її уминати.

Уранці погнав Пер зайців на пашу.

Які ж бо вони були слухняні! Мов ягнятка. Спокійнісінько йшли собі лугом, жоден не відбився й на піввуха. І так — аж поки Пер догнав увесь табун до лісу. Отут воно й почалося! Усі зайці ‘сипонули врозтіч, неначе за ними хорти гналися.

Дивіться також

Пер уже собі ноги повикручував, збираючи їх докупи, та ба! Зайця не так просто наздогнати…

Цілісінький день гасав Пер по горах та по долинах, але не зміг упіймати й найменшого зайченяти. Так і повернувся сам-один до королівського палацу.

А біля палацу вже чекав на нього королівський кат. Скарав його, та й по всьому.

Як бачите, король дотримав свого королівського слова.

А незабаром середульший брат, Поль, почав збиратися в дорогу. Так закортіло легкого хліба!

Відмовляв-відмовляв його батько, але й цей син не послухався старого.

Узяв торбу на плечі та й гайда в пастухи до короля найматися.

Як воно там було, нема чого довго казати, бо що скоїлося з Пером, те саме спіткало й Поля.

Угледівши стару бабу, що носом у пні застрягла, Поль не допоміг їй, а, як і його старший брат, порадив ще потерпіти сто років.

У королівському ж палаці швиденько найнявся в пастухи.

Другого дня вранці вигнав пастись табун вуханів, а ввечері придибав до палацу сам собі…

Що Перові, те й Полеві. Скарали його та забули й думати.

Аж ось і Еспен-Лежень вирішив іти в зайчачі пастухи.

— Чи я гірший за них? Чи я зайців не впасу? — примовляв він. — Ото мені робота! Грійся на сонечку, хоч — спи, хоч — так лежи. Ні, такого діла цуратися гріх!

— Отямся, мій сину! — спиняв його батько. — Не твоя то справа, не твоя робота. За таким звіром, як заєць, пташкою треба літати, людські ноги на те не годяться. А ти ж ходиш, мов та сонна муха лазить, нога за ногу перечіпляється. Ой, загинеш ти, синочку, як, мабуть, загинули твої старші брати! Лишайся краще зі мною, чи тобі вдома роботи немає?

Не послухав Еспен батькових слів. Перекинув похапцем торбу через плечі та й бувайте здоровенькі!

Ішов він, ішов, далеко зайшов. Аж побачив край дороги великий пень.

Еспен і міркує:

— Сяду-но я на цей пеньок та попоїм трохи.

Підходить ближче: диво дивнеє! Баба старезна носом

у тому пні застрягла.

— Добридень, бабусю, — чемно привітався Еспен. — А чого це ви так низенько нахилились? Чи не носика свого об пеньок точите?

— Не вигадуй дурниць, — відказує стара. — Хотіла собі трісок наскіпати, обід зварити, та якось і застромила носа в цю розколину. Уже сто років тут стою, сто років не пила, не їла, та ніхто наді мною не зглянувся. Оце ти перший ласкаве слово сказав. Бачу, добрий ти хлопець, то чи не допоможеш мені, синку, носа з розколини витягти? А я вже тобі віддячу.

Наш Еспен торбу з плечей, знайшов міцного клина, загнав його в розколину — визволила стара нарешті свого носа.

— А чи не час нам, бабусю, попоїсти? — каже Еспен. — Сідайте, будь ласка, поснідаємо удвох.

Витяг з торби хліб та сало, подає старій.

Що й казати, за сто років можна зголодніти таки добре. Не довелося стару довго припрошувати. Підживилася вона та й каже:

— Визволив ти мене з біди, хлопче, пожалів стару людину, нагодував. Тож і я тебе ще від гіршої біди порятую. Ось візьми мою дудочку. Не проста вона, чарівна. Захочеш, щоб від тебе усі врозтіч кинулися, — дмухни в дудочку з одного боку, схочеш, щоб назад позбігалися, — з другого дмухни. Та й це ще не все: цієї дудочки ти ніколи не втратиш. Чи продаси, чи загубиш, чи виманить її в тебе лихий чоловік, — байдуже! Вона все одно повернеться до тебе.

Зрадів Еспен.

— Оце всім подарункам подарунок! Красненько дякую вам, бабусю!

Попрощався хлопець із старою та й пішов своєю дорогою. А дудочку сховав за пазуху: чарівна то вона чарівна, а все ж певніше буде, як сховати.

Так і до королівського палацу дійшов. А там уже на нього чекають. Король не лише відразу найняв Еспена за пастуха до зайців за щедру винагороду, а навіть пообіцяв віддати за нього свою доньку-королівну, аби тільки добре зайців пас.

— Коли ж не вбережеш табуна, нарікай тоді, хлопче, на себе: не минеш лютої кари!

— Як так, то й так, — погодився Еспен. — А тепер не завадило б мені повечеряти, бо в дорозі охляв.

Принесли йому королівську вечерю, він наївся-напився та й ліг собі спати.

А вдосвіта погнав зайців пасти. На брамі став та й каже королівським слугам:

— Ну-бо, перелічіть своїх вуханів, щоб потім не вигадували зайвого.

А слуги йому:

— Вони в нас давно лічені-перелічені. Дев'яносто дев'ять зайців, як один.

— Ну, дев'яносто дев'ять, то нехай і дев'яносто дев'ять, — каже Еспен.

Та й погнав королівський табун на пашу.

Ледве зачинилася за ними брама, як наказав король покликати ката: знав-бо, що нікому в світі не встерегти його зайців, байдуже, скільки їх буде — дев'яносто дев'ять чи всі сто.

А Еспен не журився і спокійнісінько собі пас вуханів. Лугом ішли зайці сумирніші й слухняніші за овечок. Так і тримались табунцем, докупи тулилися. Отож, не поспішаючи, дійшов із ними Еспен до узлісся. Отут вони йому й показали, які в зайців ноги! Враз усі розбіглись хто куди.

Гадаєте, Еспен зажурився?

— Е, гасайте собі на здоров'ячко, — сказав безжурно. — Біжіть, куди ваші косі очі дивляться.

Ще й свою дудочку взяв та й посвистів їм навздогін, щоб не спинялись та перед очима не вертілись.

А сам ліг на траві та й проспав до вечора.

Прокинувся, дивиться — звечоріло, сонце за гори сховалося.

Взяв тоді Еспен свою дудочку і однісінький раз дмухнув у неї. Враз усі зайці позбігались на галявину. Та не просто позбігались, а ще й вишикувались рядами, мов солдати на параді.

— Молодці, вухані! Ану — кроком руш! — гукнув їм Еспен та й повів' усіх до королівського палацу.

А там уже король із королевою та ще й з донькою королівською повиходили з своїх покоїв — подивитись, як-то кат скарає Еспена. Аж зирк: Еспен іде собі шляхом, хоч би тобі оглянувся, а за ним табун зайчачий чимчикує!

Усі так і заніміли з дива. Ще б пак! Зайці виступали в ногу, мов муштровані солдати, а Еспен попереду вигравав для них на дудочці веселий марш.

Перед брамою палацу зупинився Еспен, команду подав:

— Раз! Два! Стій!

І вухані, притупнувши лапками, спинились як укопані.

Ні, цього вже король не міг стерпіти! Кинувся лічити зайців, забувши, що королю воно ніби й не личить. Лічив— лічив, і так і сяк, — і спереду назад, і ззаду наперед, і справа наліво, і зліва направо — зайців усе було дев'яносто дев'ять — і квит!

Навіть королева, а за нею й королівна заходилися зайців лічити, та все марно: перед ними було рівно дев'яносто дев'ять вуханів.

— Що ж, пастух із тебе непоганий, — промимрив король, одвернувся від Еспена та й подався до палацу. І треба сказати, що було йому дуже не з медом!

Зате на Еспена ласкаво поглянула королівна:

— Та й бравий же хлопець, — каже нишком.

І вдруге погнав Еспен удосвіта зайчачий табун до лісу. Там порозганяв зайців, аби не заважали йому спати, та й ліг собі на травиці.

Сонечко ласкаво гріло. Стиглих суниць було всюди стільки, що аж земля зчервоніла. Еспен, лежачи, наївся собі досхочу. А торба в нього була повнісінька печеного, вареного й смаженого. В кишені ж лежала чарівна дудочка. Чого ще бажати?

А Еспен нічого кращого собі й не бажав.

Зате король від турботи-гризоти спокою не мав. Навіть снідати не снідав, бо все гадав собі: як же оцей новий пастух позбирав докупи усіх вуханів?

Гадав-гадав, та не здогадався…

Вирішив він підіслати до Еспена фрейліну, — придворну даму, — нехай вона випитає Пастухову таємницю.

Фрейліна аж образилася, почувши такий наказ. Де ж таке видано, щоб перша фрейліна королівського двору ходила до якогось там заброди!

Та королі не люблять непокори, і довелось фрейліні скоритися.

Мов той метелик, запурхала високородна фрейліна з купини на купину, поки дострибала до узлісся, де лежав Еспен.

Розмову повела, як у панів ведеться, хитро-мудро:

— Добридень, Еспене!

— День добрий, фрейліно!

— Який гарний день сьогодні, Еспене!

— Та непоганий, фрейліно!

— Ти чуєш, як щебечуть пташки, Еспене?

— Чую, нівроку, фрейліно!

Тут фрейліна замовкла, бо не знала, про що б його ще спитати.

Ну, фрейліна мовчить, і Еспен мовчить.

Аж ось надумалася фрейліна:

— Цікаво, а що ти тут робиш, Еспене?

— Хіба не бачите? Зайців пасу.

— Зайців? — засміялася фрейліна.

1 2 3

Інші твори цього автора:

На жаль, інші твори поки що відсутні :(