Переклад: Володимир Легкоступ, Юрій Лісняк.
Присвячується безсмертній пам’яті Кандідовій
Розділ перший,Це — повість про культурного, витонченого чоловіка, що зазнав корабельної аварії й протягом кількох років не бачив жодної людської душі, опріч диких і жорстоких людожерів; про те, як він спіткав живих мегатеріїв і спостеріг дещо з їхніх звичок; як він став Священним Безумцем; як він, нарешті, дивовижним побитом звільнився від страхіть і варварств острова Ремпола, устигнувши ще й на Велику війну, і як згодом трохи не повернувся на той острів назавше. Повість містить багато цікавого й повчального про людську поведінку, звичаї, вірування, способи провадження війни, злочини, а також опис бурі на морі, а на закінчення — деякі міркування про життя взагалі та про наші часи — зокрема.
де розповідається, як містер Блетсуорсі вирядився в морську подорож, щоб поліпшити своє здоров’я, та який був тоді його душевний стан
РІД БЛЕТСУОРСІ
Блетсуорсі, що з їхнього роду я походжу, споконвіку були люди глибоко порядні й делікатні — вілтшірські Блетсуорсі ще більше за сассекських. Гадаю, читач вибачить мені, коли я скажу кілька слів про них, перш ніж почну оповідати про себе. Я пишаюся своїми предками та тими традиціями культурного поводження й зичливості до людей, що їх я від них успадкував; думка про них, можу сказати, підтримувала мене, додавала мені сили не в одному важкому випадку. "А як чинять за таких обставин Блетсуорсі?" — запитував я сам себе і принаймні намагався дати своєю поведінкою гідну відповідь.
У нашому роду повсякчас були люди, помітні в громадському житті південної та західної Англії, й завше то були люди такі, як треба. Численні епітафії та інші писемні згадки, що сягають у давнину навіть далі тюдо-рівських часів, свідчать про їхні чесноти, їхню добрість, непідкупність та помірний достаток. Кажуть, парость нашого роду є й у Лангедоку, та я про те нічого не знаю. Виїздили Блетсуорсі й до Америки, зокрема до Вірджі-нії, але там вони, мабуть, загубилися серед місцевого населення. А тим часом рід Блетсуорсі відзначається тривкими спадковими рисами, що їх стерти не так-то легко. Отож, може, хто з читачів-американців знає що про долю тієї парості нашого роду. Чому б і ні? В Солсберій-ському соборі ще й тепер стоїть статуя одного епіскопа Блетсуорсі, що її перенесли туди з бічного вівтаря старого Сарумського храму, коли його руйнували та будували Солсберійський; то мармурове обличчя тієї статуї — достотний портрет мого небіжчика дядька, гароу-говард-ського священика, а гарні руки її дуже схожі на його руки. В Америці неодмінно повинні бути Блетсуорсі, і я дуже дивуюся, що досі не прочував ні про кого з них. Як мені розповідали, вірджінські краєвиди чимось нагадують моїх родичів — широкі, лагідні й привітні, як і наші англійські рівнини, осяяні спокійним уранішнім сонцем.
- Герберт Джордж Уеллс — Як моя матуся сходила на Пік Смерті
- Герберт Джордж Уеллс — Чарівна крамниця
- Герберт Джордж Уеллс — Лісовий скарб
- Ще 23 твори →
Блетсуорсі — рід носіїв і насаджувачів культури. Вони майже не мали нахилу до комерції, ні до гуртової, ні до роздрібної, й не відігравали жодної ролі в так звано-
му промисловому розвиткові. Богослів’я вони обирали собі за фах радше, ніж право, а ще радше — стародавні мови, ботаніку чи археологію. Водночас вони, як видно з Кадастрової книги, сумлінно виконували свої землевласницькі обов’язки; а банк Блетсуорсі — один з останніх відомих приватних банків, що збереглися ще в нашу добу загального злиття й об’єднання. Він і досі має значну вагу в комерційному житті західної Англії. Можу вас запевнити, що Блетсуорсі стали банкірами зовсім не через лихварську зажерливість, а просто задля задоволення потреб своїх менш заможних глостершірських та вілтшір-ських сусідів. Сассекська парость нашого роду не така чужа комерційних інтересів, як вілтшірська. Вона пустилась у "вільну торгівлю" ще за часів воєн із Францією, коли вільна торгівля, сказати відверто, була незаконна й цілковито авантурна; і, незважаючи на трагічну смерть сера Кер’ю Блетсуорсі та його небожа Ральфа внаслідок одного непорозуміння з митниками на вулицях Рая, що скінчилося розлиттям крові, тамтешні Блетсуорсі доробилися чималих маєтків і набули впливу в своєму краю завдяки тій комерції, та й узагалі ніколи не рвали зв’язку з імпортом шовку й коньяків.
Батько мій був чоловік дуже добрий, однак вельми дивакуватий. Робив він багато такого, що без пояснення важко було й зрозуміти, чого ж він хотів тим добитися; а деякі його вчинки — чи то за далекістю своєю, чи то через батькову звичайну безтурботність, а чи ще з яких причин — так і лишилися не з’ясовані до кінця. Блетсуорсі завше не дуже любили пояснювати: вони звикли, щоб їм вірили так. Бувши п’ятою дитиною в сім’ї й не мавши жодних надій на спадщину, та й ніяких зисковних здібностей, батько на пораду своїх товаришів і родичів вирішив поспитати долі за межами Англії й виїхав з Вілтшіру, ще зовсім молодий, пошукати, мовляв, золота; однак шукав його, здається мені, без великого запалу й здебільшого в зовсім не підхожих до того місцях. Скільки я знаю, родовищ золота не так і багато, і добувають його звичайно під час так званих "золотих гарячок" цілі юрми шукачів; але батько, почуваючи відразу до всякої юрми та до тисняви, волів шукати той рідкісний і коштовний метал у приємнішому оточенні — там, де йому не надокучала безцеремонною конкуренцією всіляка мужва, й жив тим часом на скромну запомогу, що
надсилала йому заможніша рідня. Хоч таке поводження, на його думку, може, й зменшувало його шанси знайти золото, зате в разі успіху йому не довелося б ділитися ні з ким. У матримоніальних питаннях він був легковажніший, ніж більшість Блетсуорсі: одружувався кілька разів, і часом зовсім н§ дотримуючись формальностей — хоч, сказати правду, ми всі досить недбалі в питаннях форми. От так і вийшло, що матір’ю моєю стала напів-португалка, напівсірійка, та ще й з домішкою крові аборигенів острова Мадейри, де я й народився.
Хоч який там заплутаний став згодом шлюбний реєстр мого батька внаслідок надзвичайної нетривкості шлюбу в тропічному та субтропічному підсонні, та моє народження було цілком законне.
Мати моя, коли судити з батькових листів, була жінка віддана аж до самозречення, однак вона не зреклася наділити мене деякими рисами своєї вдачі. Я гадаю, що саме їй завдячую свою багатомовність та невинну схильність прикрашати словами дійсність. "Ох і балакуча,— писав батько своєму братові ще за її життя. — Ніколи її не переслухаєш!" Видно, вона сприймала життя так тонко й так гостро, що несвідомо шукала ніби захисту за плетивом слів; а душа її доти не могла вдовольнитися, поки вона не виповість усього до решти. Вона прикрашувала; вона ретушувала дійсність. О, як я її розумію! Мені добре відомо, як то прикро буває, коли не маєш змоги вибалакатись. Іще більше: не від кого, як від неї, маю я рису вдачі, вже зовсім чужу блетсуорсівській породі,— глибокий душевний розлад. Я ніби в конфлікті сам із собою, і в якому тяжкому — ви побачите з цієї книжки. Я не знаю внутрішньої гармонії, миру з самим собою, властивих справжньому Блетсуорсі. Я в незлагоді зі своїм власним блетсуорсіанством. До батькової схильності заплутувати справи в мені долучилася ще схильність копирсатися у власній душі. Я наполягаю, що я Блетсуорсі, завважте—наполягаю! Такого не став би робити жоден чистопробний Блетсуорсі. Я свідомий Блетсуорсі — саме тому, що я не цілковитий і не безперечний Блетсуорсі. В мені є велика частка чогось чужого, осібного. Мабуть, того я й такий відданий своїм фамільним традиціям, що можу ніби поглянути на них ізбоку.
Мати моя померла, коли мені було п’ять років, і мої вбогі спогади про неї безнадійно переплуталися зі спога-
дами про ураган, що спустошив острів. Ніби дві хмари споминів стикаються в моїй уяві й вибухають грізними картинами. Я пригадую, що бачив, як валяться дерева й будівлі, потім безліч мокрих червоних пелюсток у канаві, і в ці згадки химерно вплітаються чиїсь слова, що моя мати вмирає, потім — що вона вмерла. Здається, тоді я не стільки злякався, скільки здивувався.
Написавши кілька листів материним португальським родичам та її багатому дядькові в Алеппо й нічого від них не добившись, батько нарешті спромігся припоручи-ти мене одному молодому, недосвідченому пасторові, що повертався з Мадейри до Англії, щоб той відвіз мене в Челтнем до моєї тітки, міс Констанції Блетсуорсі, що таким побитом уперше дізналася про моє існування. Батько озброїв свого посланця документами, що не лишали жодних сумнівів щодо моєї особи. Я невиразно пам’ятаю, як сходив на борт пароплава в Фуншалі, але дальша подорож морем, на щастя, зовсім стерлася з моєї пам’яті. Виразніше пригадується мені тітчина вітальня в Челтнемі.
Міс Констанція Блетсуорсі була вельми поважна дама в білявій перуці чи то з білявими косами, укладеними достоту на манір перуки. Вона мала компаньйонку, дуже подібну до неї, але ще огряднішу, просто неймовірно огрядну жінку; її грандіозний бюст глибоко вразив мою дитячу уяву. Пам’ятаю, як вони сиділи в кріслах високо наді мною, а я примостився на подушечці біля каміна, їхня розмова з молодим пастором закарбувалася в моїй пам’яті, бо була досить важлива. Обидві дами видимо дотримувались тієї думки, що пастора спрямовано до Челтнема помилково і що йому слід не гаючись забрати мене та проїхати поїздом ще принаймні годину до господи мого дядька, парафіяльного священика в Гароу-Говарді.
Тітка кілька разів сказала, що вона зворушена братовим довір’ям, але стан здоров’я не дозволяє їй узяти мене до себе в дім. Удвох із компаньйонкою вони засипали молодого пастора такими подробицями про її недуги, які лишень йому годилося почути, і навіть, здається мені, не тільки такими. Видно, вони хотіли скараскатися мене за всяку ціну. А пастор, хоч сан зобов’язував його до співчутливості, видимо силкувався ухилитися від тих звірень, оскільки вони загрожували ускладнити доручену йому справу. Мій батько, мовляв, нічого не казав йому
про свого гароу-говардського брата, натомість прямо доручив йому відвезти мене до тітки Констанци, своєї старшої сестри й виховательки, що її він уважає за опору всієї родини. Пастор заявив, що не має права відійти від батькових настанов і що він уже виконав дане йому доручення, передавши мене до тітчиних рук; лишається тільки владнати питання про деякі дрібні подорожні витрати, що їх не передбачив мій батько.
Що ж до мене, то я тим часом терпляче сидів на своїй подушечці, вдаючи, ніби уважно розглядаю камін,— таких печей я на Мадейрі не бачив, — а сам пильно прислухався до їхньої розмови.