Він носив невеликі білі вуса й таке ж біле, зачесане догори волосся. У нього були сірі розумні очі, велична постава й енергійна хода. На вулиці йому давали дорогу, прості люди казали: "Оце одразу видно, що з панів пан".
І справді, в роду пана Ленцького було чимало сенаторів.
Батько його ще володів мільйонами, а він сам замолоду теж був досить багатий. Проте пізніше частину маєтку поглинули політичні події[17], а решту – подорожі по Європі та великосвітське життя. Треба сказати, що пан Томаш до 1870 року часто бував при французькому дворі, а потім при віденському та італійському. Тут Віктор-Еммануїл, зачарований вродою його дочки, дарував його своєю приязню і навіть хотів надати йому графський титул. Отож не дивно, що пан Томаш по смерті великого короля два місяці носив на капелюші жалобний креп.
Кілька останніх років пан Томаш нікуди не виїздив з Варшави, бо на те, щоб з'являтись при дворах, уже бракувало грошей. Зате його квартира стала осередком вищого світу й була ним доти, поки не розійшлась поголоска, що пан Томаш прогайнував не тільки своє майно, а й посаг панни Ізабелли.
Першими повтікали женихи, за ними дами, у яких були бридкі дочки, з рештою пан Томаш порвав стосунки сам і обмежив свої знайомства виключно ріднею. Але коли й серед рідні помітив певне охолодження, він зовсім зрікся товариства й навіть, – як домовласник, записався до купецького клубу, чим дуже обурив багатьох шановних осіб.
Там хотіли обрати його головою, але він не погодився.
Тільки його дочка ще бувала у старої тітки графині Карольової та в кількох її приятельок, а це знову стало приводом для поголоски, ніби у пана Томаша ще є майно і що він порвав з товариством почасти через дивацтво, а почасти через те, щоб випробувати справжніх друзів і вибрати дочці чоловіка, який любив би її не за посаг, а задля неї самої.
Таким чином навколо панни Ізабелли знову почала збиратися юрба поклонників, а на столику в її будуарі – купа візитних карток. Проте прийомів для гостей не влаштовували, з чого вони, зрештою, не дуже й обурювались, бо розійшлась третя поголоска, що дім пана Томаша буде продано з торгів.
Цього разу в товаристві сталося замішання. Одні твердили, що пан Томаш явний банкрут, другі готові були заприсягтися, що він приховав майно, аби забезпечити щастя своїй одиначці. Кандидати в чоловіки та їхні родичі мучились непевністю. Щоб нічим не ризикувати та нічого не втрачати, вони віддавали належне вроді панни Ізабелли, не нав'язуючись занадто, й нишком залишали в її домі візитні картки' благаючи бога, аби їх не запросили перш, ніж з'ясується ситуація.
Про візити-відповіді пана Томаша не було й мови. Таку поведінку виправдували його екстравагантністю і жалобою за покійним Віктором-Еммануїлом.
Тим часом пан Томаш удень проходжався по Алеях, а ввечері грав у клубі в віст. Обличчя його завжди було таке спокійне, а постава така велична, що поклонники його дочки не знали, що й думати. Найрозважливіші вичікували, а сміливіші знову почали дарувати її ніжними поглядами, тихими зітханнями або тремтячими потисками руки, на що вона відповідала холодною, а часом гордовитою байдужістю.
Панна Ізабелла була незвичайно гарна. Все "в ній було оригінальне й досконале. Зріст вище середнього, ідеально струнка постать, пишне світле волосся з попелястим відтінком, рівний носик, напіврозкриті вуста, зуби, як перли, руки й ноги – гідної подиву краси. Особливе враження справляли її очі – часом темні й замріяні, часом іскристі від веселощів, часом ясно-сині й холодні, як крига.
Надзвичайна була гра її обличчя. Доли вона говорила, говорили її вуста, брови, ніздрі, руки, вся її постать, а найбільше очі, якими вона, здається, прагнула перелити свою душу в слухача. А коли слухала, здавалось, вона хоче випити душу з оповідача. Її очі вміли голубити, пестити, плакати без сліз, палити й морозити. Інколи здавалося, що в пориві ніжності вона обніме якогось щасливця і схилить йому на плече голову; та коли щасливець уже танув від раювання, вона робила якийсь невловимий рух, даючи зрозуміти, що схопити її неможливо, що вона вислизне, або одіпхне, або просто скаже лакеєві випровадити поклонника за двері…
Цікавим явищем була душа панни Ізабелли.
Якби її хто-небудь серйозно запитав: що таке світ і що таке вона сама, панна Ізабелла, безумовно, відповіла б, що світ – це зачарований сад, а вона – богиня або німфа, втілена в людську подобу.
Панна Ізабелла від колиски жила в світі краси, і не тільки в світі надлюдськім, але – надприроднім. Спала вона в пухових перинах, одягалась у шовки та мережива, сиділа на м'яких різьблених меблях з ебену та палісандру, пила з кришталю, їла з срібла та фарфору, дорожчого за золото.
Для неї не. Існувало ніякої пори року, тільки безнастанна весна, повна лагідного світла, живих квітів та пахощів.
Не існувало й пори дня, бо часом цілі місяці вона лягала спати о восьмій ранку, а обідала о другій годині ночі. Не існувало також географічних відмінностей, бо в Парижі, Римі, Відні, Берліні чи Лондоні вона знаходила тих самих людей, ті самі звичаї, ті самі меблі, навіть ті самі страви: супи з водоростей Тихого океану, устриці з Північного моря, рибу з Атлантики або Середземного моря, дичину з усіх країн, фрукти з усіх частин світу. Для неї не існувало навіть сили ваги, бо стільці їй підсували, тарілки подавали, її саму на вулицях везли, на сходах підтримували, на гори виносили на руках.
Вуаль захищала її од вітру, карета від дощу, соболі від холоду, парасолька й рукавички від сонця. І так вона жила день у день, місяць у місяць, рік у рік, пануючи над людьми і навіть над законами природи.
Двічі потрапляла вона в страшну бурю: один раз в Альпах, другий – в Середземному морі. Полякались найодважніші, але панна Ізабелла, усміхаючись, тільки прислухалась до гуркоту руйнованих скель та до тріщання корабля, навіть не припускаючи можливості небезпеки.
Просто природа влаштувала для неї розкішне видовище з блискавок, каміння та з морського виру, як іншим разом показала їй місяць над Женевським озером або над Рейнським водопадом розігнала хмари, що заступали сонце.
Адже те саме щоденно в театрах влаштовують машиністи сцени, проте навіть слабонервні дами цього не лякаються.
Цей світ безнастанної весни, в якому шелестіли шовки, росло тільки різьблене дерево, а глина вкривалася художніми малюнками, цей світ був населений особливими людьми. Це були князі і княгині, графи і графині, а також родовита й дуже багата шляхта. Були там ще заміжні дами й жонаті панове в ролі господинь та господарів дому, матрони, що уособлювали вишукані манери та добрі звичаї, старі пани, які сиділи за столом на почесному місці, зводили молодь, благословляли її і грали в карти. Були також епіскопи – втілення бога на землі, сановники, присутність яких охороняла світ від соціальних заворушень та землетрусів, нарешті, були діти, маленькі херувими, послані на землю для того, щоб старші могли влаштовувати дитячі бали.
Серед постійної людності зачарованого світу час від часу з'являвся простий смертний, якому на крилах слави щастило піднестись аж до вершин Олімпу. Звичайно це був який-небудь інженер, котрий єднав океани або просвердлював чи будував Альпи. Траплявся інколи капітан, який у бою з дикунами втратив весь свій загін, а сам, весь поранений, врятувався лише завдяки коханню негритянської принцеси. Траплявся й мандрівник, що нібито відкрив якусь нову частину світу, зазнав аварії, опинився на безлюдному острові і, мабуть, скуштував людського м'яса.
Бували там, нарешті, уславлені художники, а особливо поети, які в альбомах графинь писали гарні вірші, могли безнадійно закохуватись і увічнювати чари своїх недоступних богинь спочатку в газетах, а потім у томиках віршів, надрукованих на веленевому папері.
Всі ці люди, серед яких обережно просувались ліврейні лакеї, компаньйонки, бідні кузини й кузени, що прагнули високих посад, всі ці люди справляли безнастанне свято.
Після полудня вони складали та віддавали одне одному візити або їздили по магазинах. Надвечір починали розважатись – до обіду, під час обіду й після обіду. Потім їхали на концерт або в театр, щоб побачити там інший штучний світ, де герої рідко коли їздять і працюють, зате весь час самі з собою розмовляють, де жіноча невірність призводить до великих катастроф і де полюбовник, убитий чоловіком в п'ятій дії, другого дня воскресає в першій дії, щоб чинити ті самі помилки й говорити самому з собою в присутності інших людей, які його чомусь не чують. Після театру вони знову збиралися в салонах, де слуги розносили холодні й гарячі напої, найняті артисти співали, молоді дами слухали оповідань порубаного капітана про кохання негритянської принцеси, панни розмовляли з поемами про споріднення душ, літні панове викладали інженерам свої погляди на інженерну науку, а дами середнього віку з допомогою недомовок та палких поглядів боролися між собою за мандрівника, який скуштував людського м'яса. Потім сідали вечеряти, де роти жували, шлунки перетравлювали, а черевики під столом розмовляли про почуття крижаних сердець та мрії тверезих голів. Після цього роз'їжджалися, щоб у справжньому сні набратись сили для сну життя.
Поза цим казковим був ще інший світ – справжній.
Про його існування панна Ізабелла знала й навіть любила спостерігати з вікна карети, з вагона або з власної квартири. В цих рамках і на такій відстані він здавався їй мальовничим і навіть симпатичним. Вона бачила плугатарів, що неквапно орали землю; великі вози, запряжені худющими шкапами; рознощиків фруктів та городини, старика, який дробив каміння на соші; посильних, які кудись поспішали; гарних і настирливих дівчат, які продавали квіти; родину, що складалася з батька, огрядної матері і чотирьох дітей, які парами тримались за руки; франта з міщан, що їхав бричкою, якось смішно розлігшись на ній; інколи – похорон. І вона казала собі, що той, другий світ, хоч і нижчий, але непоганий, він навіть кращий за жанрові картини, бо рухається і щохвилини змінюється.
І ще знала панна Ізабелла, що, як квіти ростуть в оранжереї, а виноград на винограднику, так у тому нижчому світі ростуть потрібні їй речі.