Переклад Степана Ковганюка
ЧАСТИНА ПЕРША
Розділ перший
ЯКОЮ ЗДАЄТЬСЯ ФІРМА "Я.МІНЦЕЛЬ і С.ВОКУЛЬСЬКИЙ" КРІЗЬ СКЛО ПЛЯШОК?
На початку 1878 року, коли політичний світ був зайнятий Сан-Стефансьшш миром[1], обранням нового папи і можливістю європейської війни, варшавське купецтво та інтелігенція одного з кварталів Краківського Передмістя не з меншим запалом цікавились майбутньою долею галантерейного магазину фірми "Я.Мінцель і С.Вокульський".
В одній з відомих ресторацій, куди вечорами сходились випити й закусити власники магазинів білизни та винних погребів, фабриканти екіпажів та капелюшів, шановані батьки родин, що жили з прибутків на капітал, та нероби-домовласники, так само часто говорилось про озброєння Англії, як і про справи фірми "Я.Мінцель і С.Вокульський". Огорнені густим сигарним димом, схилившись над пляшками з темного скла, мешканці цього кварталу закладалися: одні – виграє чи програє Англія, другі – збанкрутує Вокульський чи ні; одні називали Бісмарка генієм, другі – Вокульського авантурником; одні критикували поведінку Мак-Магона, другі твердили, що Вокульський явно божевільний, коли не щось гірше…
Фабрикант екіпажів пан Деклевський, який наполегливою працею в одному фаху здобув собі поважно громадське становище та маєток, а також радник Венгрович, який уже двадцять років підряд був членом-опікуном одного добродійного товариства, знали Вокульського найдавніше і найзавзятіше пророкували йому банкрутство.
– Саме банкрутством мусить скінчити людина, – казав пан Деклевський, – яка не тримається одного фаху та не вміє шанувати дарів щасливої долі.
А радник Венгрович за кожною такою сентенцією свого приятеля додавав:
– Божевільний! Божевільний!.. Авантурник! Юзьку, а принеси-но ще пива. Котра це воно пляшка?
– Шоста, пане раднику… За одну мить!.. – відповідав Юзек.
– Вже шоста? Як же лине час!.. Божевільний! Божевільний! – бурчав радник Венгрович.
Для відвідувачів ресторації, для її власника та офіціантів причини майбутньої руйнації Вокульського і його галантерейного магазину були так само ясні, як вогник газового ріжка, що освітлював зал. Причини ці полягали в неспокійному характері, в авантурному житті, нарешті, в останньому вчинку цього чоловіка, який, маючи в руках певний шматок хліба і можливість відвідувати таку пристойну ресторацію, добровільно відмовився від неї, покинув магазин на ласку божу, а сам з усіма грішми, що залишились йому від покійної жінки, поїхав на російсько-турецьку війну здобувати капітал.
– А може, й здобуде… Поставки для армії – прибуткова річ, – зауважив торговельний агент Шпрот, який випадково зайшов у ресторацію.
– Нічого він не здобуде, – заперечив пан Деклевський, – а тим часом солідний заклад чорти візьмуть. На поставках для армії багатіють тільки євреї та німці; наші в таких "справах нічого не тямлять.
– А може, Вокульський і тямить?
– Божевільний! Божевільний!.. – пробурчав радник. – Подай-но, Юзьку, пива. Котра це вже?
– Сьома пляшечка, пане раднику… За одну мить.
– Вже сьома?.. Як же лине час, як лине час…
Торговельний агент, який за своєю професією мусив усе знати про купців, переніс свою пляшку і склянку на радників стіл і, влесливо заглядаючи в його сльозливі очі, тихенько спитав:
– Перепрошую, але… Але чому ви називаєте Вокульського божевільним?.. Може, дозволите почастувати вас сигаркою?.. Я трохи знаю Вокульського. Він завжди здавався мені людиною потайною і гордою. Потайність для купця – прекрасна риса, а гордість – вада. Але щоб у нього було щось від божевілля, цього я не помічав.
Радник прийняв сигарку без особливих ознак вдячності.
Його рум'яне обличчя, обросле пучками сивого волосся над чолом, на бороді та на щоках, схоже було на самоцвіт халцедон у срібній оправі.
– Називаю його… – відповів він, поволі обгризаючи й закурюючи сигару, – називаю божевільним, бо знаю його… заждіть-но… п'ятнадцять… сімнадцять… вісімнадцять років… Це було 1860 року… Ми тоді звичайно заходили перекусити до Гапфера. Ви знали Гопфера?..
– Ще б пак…
– Ну, то Вокульський служив тоді у Гопфера офіціантом, і було йому тоді років двадцять з чимось.
– У трактирі вин і делікатесів?
– Еге ж. І як оце тепер Юзек, так він тоді подавав мені пиво та нельсонівські зрази…
– Із тієї галузі перекинувся до галантереї? – спитав агент.
– Не поспішайте, – перебив його радник, – Перекинувся, тільки не до галантереї, а на підготовчі курси, а потім в університет, розумієте?.. Захотілось йому стати вченим!.. Агент похитав головою, удаючи здивування.
– Он яка штука!.. – сказав він. – І чого це йому закортіло?
– Чого? Звичайна річ – знайомства в медичній академії, в школі живопису… Тоді у кожного в голові хтозна-що діялось, а йому не хотілось відставати від інших. Вдень він служив офіціантом та рахівником у буфеті, а вночі вчився…
– Ото вже з нього був робітник!
– Не гірший за інших, – одказав радник, невдоволено махнувши рукою. – Тільки був він, бестія, непривітний з відвідувачами; скажеш йому найневинніше слівце, а він глипає на тебе, мов розбійник… Ну, ми вже з нього кпили, як хотіли, а він найбільше сердився, коли ми його називали "паном лікарем". Одного разу так вилаяв відвідувача, що мало не побились.
– Звичайно, від цього в торгівлі були збитки…
– Зовсім ні! Бо коли по Варшаві розійшлась чутка, що офіціант Гопфера хоче вступити на підготовчі курси, в трактир почали приходити юрби людей. Особливо студентів.
– І він таки вступив на підготовчі курси?
– Вступив і навіть склав екзамени в університет. Але що ви скажете на таке? – вів далі радник, ляснувши агента по коліні. – Замість учитись до кінця, він, навіть року не добувши, залишив університет…
– Що ж він робив потім?
– Отож-бо що?.. – Варив з іншими пиво, яке ми й досі допиваємо, і кінець кінцем опинився десь аж під Іркутськом[2].
– Он яка штука! – зітхнув торговельний агент.
– Та це ще не все… В 1870 році він повернувся до Варшави з невеликим капіталом. З півроку шукав роботи, далеко обминаючи бакалію, яку й досі ненавидить, і нарешті з протекції свого теперішнього управителя, пана Жецького, втерся в магазин удови Мінцеля, а через рік – дивись – одружився з бабою набагато старшою за нього.
– Ну, то він хлопець не дурний!
– Ще б пак! Одним махом здобув собі шматок хліба й діло, де міг спокійнісінько працювати до смерті. Але ж і муки він набрався з тією відьмою!
– Вони це вміють…
– Ще й як! – підтвердив радник. – Але дивіться, що значить щастя. Півтора року тому вона об'їлась чогось і вмерла, а Вокульський після чотирирічної каторги став вільний, як птах, з багатим магазином і тридцятьма тисячами карбованців готівки, на які працювало два покоління Мінцелів.
– Має щастя.
– Мав! – поправив радник. – Та не вмів шанувати. Інший одружився б з якоюсь пристойною панянкою та й жив би в достатку; бо то не жарт у наші часи мати магазин з доброю репутацією, та ще й на доброму місці!.. А цей божевільний покинув усе та й поїхав на війну здобувати капітал. Мільйонів йому захотілось чи якого чорта.
– А може, він їх і матиме, – озвався агент.
– Та де там! – обурився радник. – Дай-но, Юзьку, пива. Чи не думаєте ви, що він знайде б Туреччині жінку, ще багатшу за небіжчицю Мінцельову? Юзьку!..
– Одну мить!.. Іде восьма…
– Восьма? – перепитав радник. – Не може бути. Зараз… Перед цією була шоста, потім сьома… – бурмотів він, прикриваючи обличчя долонею. – Може, й справді восьма.
Як же лине час!..
Незважаючи на передбачення розважних людей, галантерейний магазин фірми "Я.Мінцель і С.Вокульський" не тільки не занепав, а й давав чималий прибуток. Зацікавившись чутками про банкрутство, в магазин заходило все більше людей, а з того часу, як Вокульський виїхав з Варшави, за товарами стали звертатись і російські купці. Замовлень ставало щодалі більше, кредит за кордоном існував, векселі оплачувались своєчасно, а в магазині було повно покупців, яких ледве, встигали обслуговувати три продавці: один миршавий блондин, який, здавалось, от-от умре від сухот, другий – шатен з бородою філософа й князівським поводженням і третій – франт, який носив смертоносні для прекрасної статі вусики й пахтів, як хімічна лабораторія.
Проте ні загальна цікавість, ні духовні та фізичні якості продавців, ні навіть усталена репутація магазину не змогли б, мабуть, врятувати його від занепаду, якби ним не керував чоловік, який сорок літ працював у фірмі, друг і заступник Вокульського, пан Ігнац Жецький.
Розділ другий
ЯК ПОРЯДКУВАВ СТАРИЙ ПРОДАВЕЦЬ
Пан Ігнац уже двадцять п'ять років жив у кімнатці при магазині. За цей час у магазині змінювались власники й підлоги, шафи й шибки в вікнах, розмах діяльності і продавці; але кімната пана Жецького залишалась однаковою.
Було в ній те саме невеселе вікно, що виходило на той самий двір, з тими самим гратами, Заснованими, може, двадцятип'ятирічним павутинням, і вже напевне з двадцятип'ятирічною фіранкою, колись зеленою, а тепер посірілою з нудьги за сонцем.
Під вікном стояв той самий стіл, оббитий сукном, також колись зеленим, а тепер дуже поплямованим. На столі – велика чорна чорнильниця з великою чорною пісочницею на одній підставці, пара мідних свічників для лойових свічок, яких тепер уже ніхто не світив, і сталеві щипці, якими вже ніхто не обтинав гнотів. Залізне ліжко з дуже тонким матрацом, над ним ніколи не вживана двостволка, під ним футляр з гітарою, що нагадував маленьку дитячу труну, вузенька канапка, оббита шкірою, два стільці, також оббиті шкірою, великий бляшаний таз і невеличка шафа темно-вишневого кольору – оце були й усі меблі кімнати, яка через свою довгасту форму та постійну напівтемряву швидше скидалася на склеп, аніж на мешкання.
Так само, як кімната, не змінилися за чверть століття і звички пана Ігнаца.
Вранці він прокидався завжди о шостій; якийсь час прислухався до годинника, що лежав поруч на стільці, й дивився на стрілки, які утворювали одну рівну лінію'.
Він хотів би встати спокійно, без метушні; але тому, що холодні ноги й задубілі руки не зовсім корилися його волі, він рвучко вискакував з постелі на середину кімнати і, кинувши на ліжко нічного ковпака, біг до грубки, де стояв великий таз, в якому він мився з голови до ніг, іржав та пирхав, немов старий породистий рисак, якому пригадалися скачки.
Під час обряду витирання волохатим рушником він з задоволенням поглядав на свої тонкі литки та зарослі волоссям груди й бурмотів:
– А я таки набираю тіла!
В цей час зіскакував із канапки його старий пудель Ір з вибитим оком і, міцно стрепенувшись, – мабуть, щоб позбутися решти сну, – шкрябався в двері, за якими хтось енергійно роздмухував самовар.