Переклад Олени Медушенко
Ти помиляєшся, любий друже, коли гадаєш, що я завжди самотою ступаю по жорстві, яку в цю хвилину топчуть тисячі ніг. Ось поглянь, в якому милому родинному колі перебуваю я зараз!..
Ця поважна, хоча й надто огрядна, затягнута в шовкову сукню матрона, що з такою зворушливою довірливістю спирається на мою руку, — то пані X., власниця почасти вже заставленого маєтку.
Цей стрункий янгол в оксамитовій гарібальдійці на голові, який щохвилини червоніє, — то панна Зоф'я, дочка згаданої вище дами; вона має вісімнадцять літ, шість тисяч посагу і думає, що в Саксонському саду всі тільки на неї й дивитимуться і з неї сміятимуться.
Це чарівне шестирічне хлоп'ятко, втішний опецьок у блакитному каптанку, підперезаному під пахвами лакованим паском, і в шапочці з оксамитовим гудзем та шовковою китицею, — то малий Франьо, син старшої і брат молодшої моєї супутниці. Нарешті, цей двадцятирічний білявий юнак, що завжди має зляканий вигляд і завжди перед усіма вступається з дороги, — родич описаного сімейства. Якийсь час він учився, а тепер пробуває в тітки, привчаючись під її рукою до господарства, і виконує роль тимчасового кавалера панни Зоф'ї; він носить оксамитову жокейку, ясно-оливкові панталони, сірий піджак та темно-зелені рукавички, що, очевидно, є для нього предметом найбільшої гордості, хоча вони завдають йому чимало клопоту.
Вся наша компанія разом з Бібі (мініатюрною сучкою з породи пінчерів, голова якої схожа на великий клубок сірої вовни), так от, уся наша компанія поважно простує до Саксонського саду. Йдемо ми здалеку, мандрівка наша триває вже мало не три чверті години, та настрій у нас чудовий; по дорозі ми кілька разів підкликали візників, але ці грубіяни, побачивши таку численну родину, пускалися навтіки. Отож чвалаємо далі, розважаючись розмовою про сад, який уже кілька днів одганяє сон од лукавих очиць панни Зоф'ї.
— Ох, боже, боже!.. — зітхає матуся. — Плентаємось, мов старці на ярмарок... Ти, мабуть, соромишся йти з нами, провінціалками, пане Болеславе...
— Що ви, пані! Я ж і сам провінціал.
— Атож, ти щирий волиняк! Ви всі однакові: серце золоте, як ось у тебе, а в голові вітер, як у нашого милого Владзя, приміром...
Милий Владзьо вищирив білі зуби, дивлячись на свої зелені рукавички, а панна Зоф'я, всоте зашарівшись,
озвалася:
— Цікаво, як виглядає отой ваш саксонський чи то варшавський сад?..
— Він, напевно, круглий! — бовкнув двадцятирічний Владзьо, переходячи з правого боку на лівий.
— Навпаки, дорогий пане Владиславо, — відказав я, — чотирикутний, а якщо вас цікавлять топографічні подробиці, можу додати, що на схід од нього лежить Саксонська площа, на захід — ринок за Залізною Брамою, на півдні з ним межує Королівська вулиця, а на півночі — ціла купа будинків, Вербова та Сенаторська вулиці й Театральна площа.
Співрозмовник мій, очевидно, зрозумів пояснення, бо перейшов з лівого боку на правий.
— А якісь ворота там є?.. — спитала знов панна Зоф'я таким чарівним голоском, якому вибачають навіть дурниці.
— Звичайно, є, пані, до того ж суціль із залізних грат.
— О-о-о! — здивувалися всі.
— І таких воріт аж шестеро...
— А-а!.. О-о-о!..— почувся новий вибух здивованих вигуків.
— Одні, — провадив далі я, — виходять на Саксонську площу, другі — на євангелічну церкву, треті — на Маршалковську вулицю, четверті — на ринок, п'яті — на вулицю Жаб'ю, а шості — на Нецалу...
— Мамо, мамо! — скрикнув раптом спітнілий Франьо. — А ми будемо перелазити через тин?
— Франю, не говори дурниць! — гримнула на нього сестра. — Розкажіть же нам, що там ще є?..
— Передовсім, люба панно, там є чотири кути...
— І-хі-хі!.. Який ви жартун, пане Болеславе! — розвеселилась матуся.
— Чотири дуже цікавих кути: в північно-східному міститься тир...
— Господи! Боже! — скрикнули дами.
— О, то я трохи постріляю!.. — вигукнув Владзьо й перейшов ліворуч.
— Але тир уже кілька тижнів зачинений...
— Щось зіпсувалось, — зауважив Владзьо вже з правого боку.
— У південно-східному куті — кондитерська...
— Ой, там морозиво! Мамо, ходім їсти морозиво! — перебила мене панночка.
— Підемо! Підемо!
— У південно-західному куті е павільйони, де можна випити кумису, мінеральної води чи молока...
— Господи Ісусе! — зчудувалась матінка. — В такому саду — молоко? А кисляк там подають?
— Аякже, подають.
— То зайдем і туди.
— У північно-західному куті — майданчик для дітей...
— Боже ж ти мій! — скрикнула матрона. — А що ж вони там роблять?
— Гуляють з няньками.
— Кришенятка ви мої дорогі!.. А бодай тобі, пане Болеславе, як ти все знаєш...
Поки мої супутники отак дивувались, ми проминули Саксонську площу, перейшли вулицю, де на нас мало не наїхали, й наблизились до головного входу. Я помітив, що лице напни Зоф'ї стає малиновим і що в душі її тимчасового залицяльника зароджуються деякі сумніви щодо сірого піджака, темно-зелених рукавичок та яснооливкових панталонів.
— Не можна, не можна! — гаркнув у цю хвилину сторож на якогось досить-таки обшарпаного чолов'ягу.
— Чому він його не пускає? — шепнула мені на вухо стривожена матуся.
— Цей чоловік погано вдягнений, — сказав я заспокійливо.
— А ми...
Вона не договорила, бо тут сторож звернувся й до нас:
— Шановне панство, собачку треба взяти на повідець.
— Бібі на повідець?.. Бібі?! — скрикнула панна Зоф'я.
— Ну, якщо його так звуть, то Бібі.
— Що ж буде, пане Болеславе? У нас же немає повідця. Владзю, мабуть, тобі, доведеться віднести бідну Бібі додому.
— А чи можна її... на мотузочку? — спитав у суворого сторожа приголомшений Владзьо, вперше забувши про колір своїх рукавичок.
— Можна, можна.
Діставши дозвіл, білявий приятель наш попорався трохи коло свого піджака, і незабаром красуня Бібі, пирхаючи й упираючись, дріботіла за нами на короткій мотузочці. Та й пора було, бо люди вже почали на нас оглядатись.
— Вода, вода!.. Біжить, біжить!.. — радісно закричав Франьо, дивлячись на фонтан, що патьоками лив сльози.
— Франю, не галасуй! — присадила його сестра. — Це, певне, водограй, пане Болеславе. Ах, який гарний!..
Я мовчав, думаючи не стільки про водограй, скільки про широко роззявлений рот і оксамитову жокейку двадцятирічного Владзя. Публіка знов визирається на нас, панна Зоф'я знов червоніє, мені й самому трохи ніяково... На щастя, Бібі виривається з рук свого кривдника, захопленого цікавим видовищем.
— Лови, Владзю! — гукає матуся.
— Держи, Владзю! — вторує їй панна.
Починається гонитва; Бібі, вискочивши з-під ніг у якоїсь дитини, плигає на шлейф дами, чіпляється мотузочкою за палаш військового й, нарешті, коли якийсь старий чоловік потяг її палицею, вона, підібгавши хвоста, покірно віддається в руки переслідувача! Я помічаю, що публіка неабияк зацікавилася випадком з Бібі, гарібальдійкою панни Зоф'ї та жокейкою пана Владислава, — все це, разом узяте, зовсім не додає мені бадьорості.
— Мамо, ходім далі! — просить струнка Зося.
— Ходімо, — відповідає матуся,— але не посередині. Тут гуляють самі дженджерухи, я згорю з сорому, якщо на нас і далі так видивлятимуться.
Ми звертаємо в алею праворуч і знаходимо вільну лаву. Біля тиру якась дівчинка ганяє обруч, друга стрибає через скакалку, третя підкидає величезного м'яча, а кілька хлопчаків з галасом бігають наввипередки.
Один із них, у матроському костюмчику, підходить до нас і, вклонившись, питає:
— Скажіть, будь ласка, котра година?
— За чверть третя.
— Ах, який вихований хлопчик! — шепоче матуся. Матрос помітив Франя; з хвилину вони дивились один одному в очі, а тоді варшав'янин, ще раз уклонившись, звернувся до матусі:
— Будь ласка, пані, дозвольте вашому синові погратися з нами.
— Звісно, звісно! Іди, Франю, пограйся з цими хорошими хлоп'ятами,— відповіла матуся. — Ах, які чудові діти тут, у Варшаві!
Сторопілого Франя миттю оточила громадка дітей, і почався допит:
— Хлопчику, ти гратися вмієш?
— У що ти вмієш гратись?
— Та це якась тютя!..
— А ти звідки?
— Ми з мамою, і з Зосею, і з Владзем приїхали із К.
— Хлопці! Нумо гратися в генерала,— запропонував матрос. — Ви будете солдатами, я — генералом, а цей хлопчик — конем.
— Гаразд! Гаразд! Ура!..
За хвилину малий Франьо, тримаючи в зубах мотузочку, підхльоскуваний батіжком, скакав поміж деревами. Генерали й солдати раз у раз мінялись, але прибулець із К. весь час був конем і мчав доти, аж поки, стомлений і добре настьобаний батогом, упав на землю й зайшовся плачем. Товариші його вмить розлетілись, мов горобці.
— Ах, які капосники ці варшавські діти!.. Ах, які шибеники!.. — вигукує перелякана матуся, заспокоюючи, обтрушуючи й утираючи Франя.
Коли нарешті минула й ця напасть, ми перейшли головну алею й попрямували до молочного павільйону.
— Господи Ісусе, які шлейфи в цих дам!.. А яка тут курява!.. Просто дихати нічим... Точнісінько, наче хто отару овець перегонив!..— нарікає матуся.
— Пане Болеславе, — питає чарівна Зося, — а що то за бочки?
— Для поливання вулиць.
— Ах, справді! Отож-то в алеях грязюка. Курява й грязюка! Оце так сад!.. Та в нас на вигоні краще!
— А де тут садять городину? — перепиняє її мати.
— Тут не садять городини, — відповідаю.
— Не садять? А фруктові дерева є?
— Теж немає...
— Немає?.. Для чого ж вам цей сад?
— Та... бачте... для свіжого повітря...
— Добре мені свіже повітря, хай йому всячина! Та ви тут захирієте на такому свіжому повітрі... Фе, який сморід! Що ж це таке?
— О, то нічого, пані! Ми ідемо алеєю, що прилягає до Королівської вулиці, а там стічні канави трохи пахнуть...
— А-а-а!.. О-о-о!.. Ось і павільйон. Супутники мої приглядаються до варшав'ян, що ласують молочними продуктами. Кличу панну.
— Чого бажаєте?
— Гладишку кисляку й чорного хліба, — каже матуся. Панна витріщає очі.
— Мамо, — шепоче Зося, — цей кисляк якийсь дивний... У нас такого й челядь не стала б їсти. Не треба...
— Ф'ю! — свище Владзьо.— Та хіба ж це кисляк? Це ж сколотини! В нас у К. кисляк можна ножем різати. Зрозумівши, в чім річ, панна зникає. (Я бачу, що той захват, з яким шановна матуся вступила в сад, зменшився відсотків на тридцять).
— Пане Болеславе, — каже вона до мене, — а майданчик для дітей далеко звідси? Ходімо до цих небожаток.
Біля Залізної Брами ми вдруге перетинаємо головну алею й виходимо на майдан, поспіль укритий живими людськими тілами.