Діти та їхні няньки, збившись, мов оселедці в бочці, сидять, лежать, сплять, плачуть, шиють, розмовляють, одне слово, роблять що кому заманеться.
— Господи милосердний! — каже матуся. — Як, то на цім майдані, де нема ні травинки, в цій пилюці, в такій тісноті, гуляють тутешні діти? О боже, боже!.. Та в нас на селі навіть телятам краще! Поглянь лишень, пане Владиславе, он яке манюсіньке дитинча, ще, мабуть, і зубки не прорізались, а й воно вже тут... Няню! Няню! — гукає вона на котрусь із них. — Чого це мале так плаче?
— Того, пані, що вже нема молока в пляшечці і йому нічого шшати...
— То воно з пляшки ссе?! А де ж його мати?
— Пані з паном гуляють у саду, але пані шамі не годують...
Поважна моя приятелька сердито махнула рукою, і ми пішли далі.
— Скажіть, будь ласка, то божниця? — з усмішкою питає мене Владзьо, показуючи на величезну, пишну будівлю в швейцарсько-китайському стилі.
— То Літній театр, пане.
— А-а-а! А отой мурований дім на горі, схожий на кавник?
— Резервуар для води.
— А-а-а! А що то за яр отам?
— Це ставок.
— Ставок без води? Ха-ха! А отой хлопчик з гускою?
— Фонтан.
— А-а-а! Кудою ж проходить вода — крізь хлопчика чи крізь гуску?
— Крізь гуску.
— А-а-а! А отой жолоб коло ставка?
— Струмок для птахів.
— А-а-а!.. Виходить, птахи у Варшаві їдять болото?
— Ні, тільки п'ють...
— А-а-а!..
В цю хвилину знов навертається якийсь хлопчик з голими, на шотландський манір, ногами.
— Скажіть, будь ласка, котра година?
— Чверть на четверту,
— Мамо, ходімо ж їсти морозиво, — просить панна Зоф'я..
— Та вже ходім! Веди, нас, пане Болеславе, — мовить дуже спохмурніла матуся.
Ми ще раз переходимо головну алею; пані затуляє носа, панночка червоніє, кавалер роззявляє рота, Франьо чіпляється за материну руку, я Бібі плутається під ногами в свого поводиря, який кричить:
— Пане! Пане!
Кілька чоловіків оглядаються, а я червонію.
— Пане! — ще раз вигукує власник оксамитової жокейки. — То у Варшаві й дерева латають бляхою? Навіщо ж це?
Оскільки мені не відомо, "навіщо ж це", я мовчу, але бачу, що білі зуби мого співрозмовника справляють на людей, котрі сидять на лавах, не менше враження, ніж його темно-зелені рукавички й мотузочка, на якій він тягне Бібі.
— Пане Болеславе... що то за фігура? — несміливо питає панна Зоф'я, показуючи на статую, якій бракує не тільки напису, але й значної частини одягу.
— Зосю, не дивись туди! — зауважує їй матуся. — Це непристойно...
Зося паленіє, Бібі гавкає, а весь наш караван наближається до кондитерської, куди ми нарешті входимо й займаємо столик під накриттям.
— Що накажете подати? — питає офіціант, як видно, ближче знайомий із солодощами, ніж з милом.
— Мені морозива, — загадує матуся.
— І мені морозива,— вторує їй дочка.
— То й мені морозива, — пристає до них Владзьо.
— А тобі, пане Болеславе?
— Чорної кави.
— А Франеві тістечко, — вирішує матрона.
Офіціант зникає і по якімсь часі з'являється з тацею, заставленою замовленими делікатесами.
— Ах, які маленькі порції морозива! — дивується матуся.
— Може, зволите заплатити зара?
— Як це так? Хіба ж ми тікаємо?
— Я цього не кажу, але трапляються такі, которі виходять не заплативши, — пояснює нечема.
Я почуваю, що стаю червоним, як і панна Зоф'я та її матінка, яка не гаючись добуває торбинку й питає:
— Скільки, з нас налеяжиться?
— Три порції морозива, — починає лічити офіціант, — сорок п'ять копійок...
— Такі маленькі порції по п'ятнадцять копійок?
— Нічого не. можу вдіяти!.. Чашка кави, — сім з половиною копійок...
— На вулиці Новий Світ — п'ять копійок, — перебиває дама.
— Нічого не можу вдіяти!.. Тістечко — п'ять копійок.
— А по інших, кондитерських краще коштує три...
— Всього п'ятдесят сім з половиною копійок, — підраховує офіціант.
Тим часом на нас націлюються всі лорнети; з різних боків чути репліки:
— Селюки! — каже один.
— Отой, у жокейці — колоритна фігура. Справжнісінький форейтор...
— А курочка нічогенька, тільки вбрана старомодно. Слухаючи ці репліки, супутники мої ніяково крутяться, я червонію як буряк, і навіть у Франя зляканий вигляд. Тільки стрижена Бібі ні на що не, зважає і заводить, за цей час знайомство з каштановим англійським хортом. Нарешті ми рушаємо.
— Курочка премила!.. — кидають навздогінці нам дженджики.
— Ходімо вже з цього саду, мамо, — каже із слізьми на очах панна Зоф'я,
— О-о, красненько дякую за ваш Саксонський сад! — скипає матуся. — Вдруге ви мене сюди не заманите! У нашому садку в К. куди краще...
— Мої нові рукавички за сімдесят п'ять копійок тріснули!..— зітхає Владзьо і, певне, з розпуки, при самім виході наступає на довжелезний шлейф якоїсь дами й обриває його.
"Ху, оце так ускочив!.." — думаю я й даю собі слово більш ніколи не супроводити на прогулянках тих людей, яким не до вподоби Саксонський сад.
* * *
А нас, і вроджених і натуралізованих варшав'ян, задовольняє ця клітка без даху. Там є дерева, хоча й принаді пилом і "залатані", але, як на наш погляд, все-таки досить зелені; є й клумби, щоправда, трохи засмічені, проте розміщені вони гарно й не суперечать нашим уявленням про порядок; подекуди трапляються й різнобарвні квітки та бліді газони, схожі на тиждень не голену старечу бороду.
А скільки там обсаджених каштанами алей, скільки прокладено доріжок, яке привілля! Щоправда, завширшки наш сад усього триста шістдесят дрібненьких дівочих кроків, зате його довжина — шістсот із гаком трагедійних, себто таких, якими ходять провінціальні актори, коли хочуть якнайдужче вразити публіку.
Окрім будівель, що мають дуже мало спільного з музеями красних мистецтв, крім кондитерської й молочного павільйону, у цім нашім улюбленім куточку стоїть ятка з садовиною, розкішна альтанка, де продають газовану воду, та розвалені лотерейні халабуди — промовисте свідчення наших філантропічних почуттів. Шкода, одначе, що ми вже позбулися тиру й ще не дочекалися бодай скромної пивнички; шкода також, що над проектом центрального фонтана працювала чиясь суто господарська фантазія. Створюючи головну оздобу такого саду, не досить було поставити на землю здоровенну балію, в неї — величезну миску, в миску — колосальну підставку для гасниці, а зверху — гігантського розміру блюдце. Якщо Варшава за браком попелу й лави колись буде засипана піском, навряд чи наші далекі нащадки стануть завдавати собі клопоту, розкопуючи цей витвір новітнього мистецтва.
* * *
Близько десятої години ранку, коли стихає музика в павільйоні мінеральних вод і осідає курява, збита довжелезними мітлами сторожів, у сад приходять пенсіонери, няньки й бонни з дітьми та кільканадцятеро нероб, що люблять почитати на вільному повітрі. Таємнича сила симпатії притягує дітей до пенсіонерів, а нероб до романтичних бонн, і тоді перед очима спостерігача постає дивне видовище.
Важкі лави на шістьох ніжках, з круто вигнутими назад спинками стають подібні до гойдалок, де на одному кінці сидить бонна з вишиванням або книжкою, а на другому — нероба з книжкою або цигаркою. На перший погляд між ними немає нічого спільного, бо вони повернулися спиною одне до одного. Але й на чималій відстані від цих дивних пар людина з гострим слухом легко може впевнитись, що довжина лави не перешкоджає розмові й що пустотливий амур потрапить зранити серця, навіть якщо їхні власники поодверталися в різні боки.
Чим вище підбивається сонце на небосхилі, тим ближче присуваються нащі самітники, і коли опівдні статечні люди сходяться до сонячного годинника перевірити час, голуб'ят розділяє вже тільки половина лави. Тоді звичайно до замріяних парочок збігається галасливий гурт дітей з криком: "Їсти!" Бонни розходяться, а щасливі завойовники їхніх сердець, відкинувшись на спинки лав, поринають у дрімоту, що частенько заміняє їм обід.
* * *
Вже ген за полудень; сад виповнюють вершки товариства. Усміхаючись, сяючи, шелестячи, мінячись усіма барвами неба й землі, у хмарках тканин пливуть головною алеєю цариці світу. Перед їхнім щебетом мовкнуть пташки й нишкне заблуканий серед листя вітрець.
Бурхливий потік перехожих, затиснутий між живими берегами глядачів, розбивається на струмені, що безупинно міняють напрям і місце. От усі вони плинуть в один бік, за мить — Два течуть праворуч, три — ліворуч, а потім — один праворуч і один ліворуч. Часом хвилі на мент зникають, щоб одразу вернутись, зійтися і знов змішатись. Осліплений блискавицями поглядів, одурманений віддихом тисячі людей, оглушений каскадами слів, приголомшений ураганом незвичайних почуттів, одступаєш назад і бачиш... натовп балакучих двоногих істот, які невідомо чого товчуться в густих хмарах пилу...
О життя! Чим би ти було без ілюзій?..
* * *
Западає ніч; у Літньому театрі виставляють оперу, а юрба незаможних аматорів краси, втіленої в звуки, тупцює навколо осоружних штахет. Якийсь завзятий меломан, що втиснувся між двома деревами, сердито зиркає на мене, бо човганням ніг я насмілився нагадати йому про незручність дармових місць. Ні, я не заважатиму! Не заважатиму!.. Але й не буду заздрити. Коли слухати з цього місця, спів тенора нагадує викрики возіїв вугілля, сопрано — істеричні ридання, а голос баса — ревіння бугая:
Та ось знов головна алея; тепер людей тут небагато, і лави майже порожні. Сідаю на одну, щоб підслухати
шепіт.
— Вчора ти не прийшла...
— Не могла...
— Ти уникаєш мене, мабуть, сердишся!..
— Ні...
— Дай рученьку... Ти все-таки любиш мене?.. Вже не любиш! Ну, скажи — любиш?
— Не... знаю...
— О, значить, любиш!
— Пустіть мою руку.
— Не пущу!
— Пусти!.. Подумай лиш, що з того буде?..
Голос вдалині. Мамо! Мамо! Де ти, мамо?
Голос ближче. Я тут, Маню... Йди сюди, йди!
Ходімо звідси. Мир вам, щасливі! Зараз душі ваші надто повні, щоб ви могли відчути подих уже близької бурі й зрозуміти грізну осторогу, що пролунала з уст дитини.
Як тихо!.. Тільки пташеня попискує в гущавині... Чому ж би й мені не милуватись ясними зорями та закоханими очима?..
Блимають якісь вогники. Там світяться лампи в альтанці із содовою водою, а отам сірник... Та що мені зрештою оті сірники, содова вода та всякі інші вигадки, коли навколо мене ніч, а наді мною небо й шумливі дерева?
Ці місця наче й знайомі мені і заразом незнайомі. Здається, що я заблудив, і це мене тішить!
Ось і я діждав благословенної хвилини, коли зачаровує обсміяне щебетання пташок і розчулює огуджений місяць.