— Хіба тобі не досить того, що він показав лев'ячі пазурі, як і годиться нащадкові фараонів?
Тутмос, чуючи, що розмова стає небезпечною, звернувся до Нітагера:
— Як же ти опинився тут, достойний полководче, адже головні твої сили перед нашим військом?
— Я знав, як повільно посувається ваш загін з Мемфіса, коли царевич зосереджував полки під Пі-Баїлосом. Отож і вирішив для сміху захопити вас, вельмож, зненацька. Та, на лихо, сюди прибув царевич і поламав мої плани. Завжди роби так, Рамзесе, звичайно, коли зіткнешся із справжнім ворогом.
— А коли він, як оце сьогодні, натрапить на силу, втроє більшу, ніж у нього? — запитав Гергор.
— Відвага й розум важать більше, аніж сила, — відповів старий полководець. — Слон у п'ятдесят разів дужчий за людину, а проте кориться їй або гине від її руки.
Гергор слухав мовчки.
Вирішили на цьому маневри закінчити. Наступник трону в супроводі міністра й полководців поїхав до війська, що стояло поблизу Пі-Баїлоса, привітав ветеранів Нітагера і попрощався зі своїми полками, наказавши їм іти на схід і побажавши успіху. А сам з великим почтом вирушив назад до Мемфіса; жителі землі Госен у святковому одязі, з зеленим гіллям у руках, юрбами стояли понад шляхом, вітаючи переможця.
Незабаром дорога звернула в пустелю, і юрби потроху стали танути; а коли вони наблизилися до того місця, де штаб царевича, обминаючи святих скарабеїв, вступив до ущелини, — на дорозі не залишилося нікого.
Тоді Рамзес підкликав Тутмоса і, показуючи на лисий пагорбок, шепнув:
— Піди туди, до Сари...
— Розумію.
— І скажи її батькові, що я віддаю йому маєток біля Мемфіса.
— Розумію. Післязавтра вона буде в тебе.
По цій розмові Тутмос попрямував до полків, які рухалися за почтом, і зник.
Майже навпроти ущелини, якою вранці їхали метальні машини, за десяток кроків від шляху, ріс невисокий, хоч і старий, тамаринд. Тут передній загін, що йшов перед почтом царевича, раптом зупинився.
— Може, ми знову натрапили на скарабеїв? — посміхнувшись, спитав міністра наступник трону.
— Зараз побачимо,— відповів Гергор.
І ось що вони побачили: на чахлому дереві висів голий
чоловік.
— Що це? — скрикнув вражений царевич.
Ад'ютанти підбігли до дерева і впізнали того, хто висів на ньому: це був той самий старий селянин, канал якого засипали вранці.
— Добре, що повісився! — кричав серед гурту офіцерів Євнана. — Чи ви б повірили, що цей нікчемний раб насмілився хапати за ноги його достойність міністра!..
Рамзес, почувши це, спинився. Він зліз з коня і підійшов до зловорожого дерева.
Чоловік висів з витягнутою вперед головою. Рот у нього був широко розкритий, долоні повернуті до людей, а в очах застиг жах. Здавалося, він хотів щось сказати, але йому перехопило подих.
— Нещасний! — співчутливо зітхнув царевич. Повернувшись до почту, він звелів, щоб йому розповіли
історію цього селянина, і, вислухавши її, довго їхав мовчки.
Перед очима його стояв образ самогубця, а серце краяло невідступне почуття, що цьому зневаженому рабові була заподіяна велика кривда. Така безмірна кривда, що над нею міг замислитись навіть він — син і наступник фараона.
Стояла нестерпна спека. Курява сушила губи, ятрила очі людям і тваринам. Полки зупинилися, на короткий перепочинок, а тим часом Нітагер кінчав розмову з військовим міністром.
— Мої офіцери, — мовив старий полководець, — дивляться не під ноги, а перед собою. І, мабуть, тому ворог ніколи не міг захопити мене зненацька.
— Ти нагадав мені цим, достойний Нітагере, що я повинен сплатити деякі борги, — відповів Гергор і наказав зібрати воїнів та воєначальників, які були неподалік. — А тепер, — сказав міністр, — покличте Євнану.
Обвішаний амулетами офіцер з'явився на поклик так швидко, наче давно вже цього чекав. На його обличчі сяяла ледве стримувана радість.
Гергор, побачивши перед собою Євнану, звернувся до присутніх:
— З волі його святості верховна військова влада по закінченні маневрів знову переходить до моїх рук.
Воїни схилили голови.
— Цю владу я використаю насамперед для того, щоб віддати кожному по заслузі.
Офіцери перезирнулися.
— Євнано! — вів далі міністр. — Я знаю, що ти завжди був одним з найретельніших офіцерів...
— Правда, промовляє твоїми устами, найдостойніший отче, — відповів Євнана. — Як пальма чекає роси, так я чекаю наказу своїх начальників. А коли їх не отримую, то я — мов сирота в пустелі, що не може знайти дороги.
Вкриті шрамами офіцери Нітагера з подивом прислухалися до спритної мови Євнани і нишком думали: "Цей буде возвеличений над іншими".
— Євнано, — казав далі міністр, — ти не тільки ретельний, але й побожний; не тільки побожний, але й чуйний, мов ібіс над водою. Боги також щедро обдарували тебе: вони дали тобі прозорливість змії і зір яструба.
— Щира правда плине з уст вашої достойності, — озвався Євнана. — Якби не мій гострий зір, я не побачив би двох священних скарабеїв.
— Так, — перебив міністр, — і не врятував би нашої колони від святотатства. За цей вчинок, гідний найпобожнішого єгиптянина, дарую тобі... — Міністр зняв з пальця золотий перстень. — Дарую тобі цей перстень з ім'ям богині Мут, прихильність і ласка якої, якщо ти на неї заслужиш, супроводитиме тебе до кінця земної мандрівки.
Його достойність вручив перстень Євнані, а присутні голосними вигуками вславили ім'я фараона й забряжчали зброєю.
Але міністр не рушив з місця, тож Євнана й собі стояв, пильно дивлячись йому в вічі, мов вірний пес, який, діставши з хазяйської руки один шматок, крутить хвостом і чекає другого.
— А тепер,— знову заговорив міністр,— признайся, Євнано, чому ти не повідомив нас, куди зник наступник трону, коли військо з великими труднощами посувалося ущелиною?.. Ти вчинив погано, бо через це ми мусили сурмити тривогу поблизу супротивника.
— Боги свідки, що я не знав, куди подівся найдостойніший царевич, — відповів здивований Євнана.
Гергор похитав головою.
— Не може бути, щоб воїн, обдарований таким, як ти, зором, що за кілька десятків кроків бачить у піску двох священних скарабеїв, не помітив такої значної особи, як наступник трону.
— Я справді не бачив його!.. — запевняв Євнана, б'ючи себе в груди. — Адже ніхто не наказував мені стежити за царевичем!
— Хіба я не звільнив тебе від командування передовим загоном?.. Хіба дав тобі якесь інше доручення? — питав міністр. — Ти був зовсім вільний, як належить людині, покликаній стежити за важливими подіями. А як ти виконав це завдання?.. Істинно кажу тобі — за таку помилку на війні тебе скарали б на смерть...
Нещасний офіцер зблід.
— Але я маю батьківське серце до тебе, Євнано, — мовив далі достойний міністр, — і, пам'ятаючи велику послугу, яку ти зробив війську, побачивши подоби святого сонця, скарабеїв, призначаю тобі не як суворий міністр, а як лагідний жрець дуже малу кару: ти дістанеш п'ятдесят київ.
— Ваша достойність...
— Євнано, ти вмів бути щасливим, будь же тепер мужнім і прийми це дрібне застереження, як годиться офіцерові війська його святості.
Тільки-но встиг достойний Гергор скінчити свою промову, як старші офіцери поклали Євнану в зручному місці обіч шляху. Потім один сів йому на шию, другий на ноги, а два інші відлічили йому гнучкими очеретяними палицями по голому тілу п'ятдесят ударів.
Хоробрий воїн не застогнав ні разу, навпаки — мугикав солдатську пісню, а. коли все скінчилося, хотів сам підвестись. Але тремтячі ноги не послухались його. Він упав обличчям у пісок. Довелося везти його до Мемфіса двоколісним возом, лежачи на якому, Євнана посміхався до воїнів і думав про те, що не так швидко змінюється вітер у Нижньому Єгипті, як доля бідного офіцера!
Коли по короткім перепочинку кортеж наступника трону вирушив далі, його достойність Гергор сів на коня і, їдучи поряд його достойності Нітагера, півголосом розмовляв з ним про азіатські народи та про заворушення в Ассірії.
Тим часом двоє прислужників міністра — ад'ютант, що носив опахало, та писар Пентуер — теж почали розмову.
— Що ти думаєш про цю пригоду з Євнаною? — спитав ад'ютант.
— А що ти думаєш про невільника, який повісився на тому дереві? — запитанням відповів писар.
— Здається мені, що для цього невільника сьогоднішній день — найкращий, а зашморг — найм'якший з усіх, які він за життя не раз відчував на своїй шиї, — мовив ад'ютант. — А крім того, я думаю, що тепер Євнана дуже пильно наглядатиме за наступником трону.
— Ти помиляєшся,— відповів Пентуер. — Євнана тепер ніколи не побачить на дорозі скарабея, хоч би той був завбільшки як віл. А щодо того селянина, то чи не здається тобі, що йому жилося погано... дуже погано на священній єгипетській землі?
— Ти не знаєш селян, тому таке кажеш...
— А хто ж їх знає краще?.. — похмуро відповів писар. — Хіба я не виріс між ними? Хіба я не бачив, як мій батько зрошував землю, чистив канали, сіяв, жав, а головне — платив податки? О, ти не знаєш, яка доля селянина в Єгипті!..
— Зате знаю, яка доля чужоземця, — мовив ад'ютант. — Мій прадід чи прапрадід походив з вельможного роду гіксосів, але зостався тут, бо полюбив цю землю. І що ти думаєш? Мало того, що в мого прадіда відібрали маєток, але ще й на мені лежить пляма походження!.. Сам бачиш, що я мушу терпіти від вельможних єгиптян, хоч і займаю значну посаду. Як же я можу вболівати над долею єгипетського селянина, який, побачивши, що шкіра в мене жовтувата, не раз бурмотить собі під ніс: "Поганин!.. Чужоземець!" Бо він же — цей селянин — не поганин і не чужоземець.
— Він тільки раб, — зауважив писар. — Раб, якого одружують, розлучають, б'ють, продають, часом убивають і завжди примушують працювати, обіцяючи до того ж, що й на тому світі він також буде рабом.
Ад'ютант здвигнув плечима.
— Чудний ти чоловік, хоч і дуже розумний! — промовив він. — Ти ж бачиш, що кожен з нас посідає якесь становище — низьке, нижче або найнижче — і мусить робити своє діло. А хіба тебе хвилює те, що ти не фараон і тебе ніколи не поховають у піраміді?.. Взагалі ти не думаєш про це, бо розумієш, що так воно ведеться споконвіку. Кожен виконує свій обов'язок: віл оре, осел везе подорожніх, я обвіваю його достойність, ти за нього пам'ятаєш і думаєш, а селянин обробляє землю і платить податки. Хіба нас обходить, що якийсь бик народжується Апісом і йому віддають шану в храмі, а якийсь чоловік — фараоном чи номархом?..
— В цього селянина знищили його десятирічну працю...