У ті ж таки часи загадково зник з міста професор Купецкі. Та й те правда, що коли б він навіть вийшов з міста, б'ючи в барабан, то й тоді жоден собака не спитав би, куди й навіщо він іде.
Усі ці надзвичайні застережні заходи були, безперечно, надмірні. Але ж у самій вдачі Пала Грегорича була закладена властивість завжди перебирати міри — він постійно ходив краєм прірви. Зважившись на який-не— будь подвиг, він ставав хоробрішим за самого диявола, але, коли йому доводилось наполохатися, тисячі страхіть ввижалися йому в кожному закуті. Його любов до Дюрі була безмежна, але настільки ж безмежний був і його страх за Дюрі, — з цим він ніяк не міг собі порадити.
Доки хлопчик прекрасно розвивався, доки з відмінними успіхами переходив з одного класу до іншого, чоловічок з червоною парасолькою поступово розпродував своє майно. Він оголосив, що купив великий маєток у Чехії, та грошей не вистачило, і довелося продати віденський прибутковий будинок. Згодом у новому чеському маєтку він збудував якусь цукроварню — тож мусив шукати покупців на пріворецьку худобу. І одразу знайшовся багатий купець з Кашші. Було в усьому цьому щось загадкове та незрозуміле — навіщо миршавому, рудому чоловічку такі великі нововведення наприкінці життя? Нарешті одного прекрасного дня будинок у Бестерце був переписаний на ім'я Анни Вібра, а маленький чоловічок повеселішав, зробився жвавим і задоволеним, як ніколи до того. Він знову почав бувати у товаристві, усім цікавився, базікав про все, намагався бути приємним, обідав то в одного, то в другого свого брата і, неначе випадково, натякав: "Не брати ж мені добро з собою до могили!" Він відвідував жінок, до яких безнадійно залицявся замолоду, і часто з облізлою парасолькою під пахвою, з якою ніколи не розлучався, виїжджав з міста, і цілими тижнями, ба навіть місяцями його ніде не було видно. Та в місті це нікого не турбувало: "Старий, мабуть, знову подався до свого чеського маєтку".
Про чеський маєток Пал Грегорич говорив дуже мало, хоча брати виказували до нього особливий інтерес. То один, то другий виявляли готовність стати його супутником: хоч раз проїхатися з ним разом — ніколи, мовляв, не бачили Чехії тощо, але пан Пал завжди спритно уникав допитів і в цілому, здавалося, не дуже й багацько думав про цей маєток.
Вдавалося це йому зовсім легко, оскільки ніякої іншої чеської землі у нього не було, крім тієї, яку він якось привіз під нігтями з Карлсбада, де лікував свої хворі нирки. Чеський маєток був вигаданий ним для родичів.
Пал Грегорич просто-таки обернув усе своє майно на гроші — гроші можна було покласти у банк і віддати синові. Дюрі одержить у спадщину банківський рахунок, шмат паперу, якого ніхто не побачить; цей шмат паперу він сховає до жилетної кишені і все ж таки буде багатою людиною. Що й казати, спритно було придумано, розумно. І їздив він не до чеського маєтку, а туди, де жив із старим наставником та вчився Дюрі.
Це були нечисленні щасливі тижні у його житті, єдиний промінь, що освітлював його безрадісні дні, коли він, не криючись, міг любити свого сина, який став на той час височеньким та гарним з себе хлопчиком, кращим учнем у класі і виділявся серед своїх товаришів чудовим характером та зразковою поведінкою.
Старий цілими тижнями затримувався у "місті Матяша" — так називали Сегед — і не міг намилуватися на Дюрі Вібра. їх часто бачили під час прогулянок берегом Тиси, і, коли він, Купецкі та Дюрі розмовляли між собою по-словацькому, перехожі, почувши незнайому мову, оберталися, щоб узнати, що вони за одні, з якого роду-племені будівельників Вавілонської вежі.
Грегорич у ці дні жив тільки сином. Він дожидав його біля дверей школи, і Дюрі після уроків радісно мчав до батька, хоча злосливі школярі, мислення яких, здається, придатне лише для того, щоб грати в пікет та ганяти м'яча, і зовсім не пристосоване до інших земних занять, на всі заставки дражнили його рудим чоловічком. Вони твердили, що сам диявол з'явився з пекла, щоб розв'язувати за Дюрі Вібра задачки, і з допомогою чудодійного заклинання втовкмачує в його голову задані уроки, — тож, маючи таку підпору, легко бути першим учнем у класі! Знайшовся шибеник, який присягався землею та небом, що у таємничого старого, коли той скидає чоботи, можна побачити кінські копита. Обшарпаній червоній парасольці, з якою старий і тут не розлучався, також накинули чаклунську властивість, на зразок тієї, яку мала лампа Алладіна. Пішта Парочані, який мав славу найкращого віршомаза у класі, вигадав на парасольку епіграму, а заздрісники охоче повторювали її на злість першому учневі. Проте Парочані дістав од Вібра вагомий гонорар — Дюрі дав йому такого ляща, аж у бідного Парочані пішла носом кров.
Від того часу Дюрі почав гніватися, коли бачив пошарпану червону парасольку, через яку хлопці глузували з його "дяді-тата".
— Купили б ви собі нову парасольку, дядю-тату, — сказав він якось Грегоричу.
— Що таке? Тобі не подобається моя парасолька, малий? — лукаво всміхнувся старик.
— Таж через цю парасольку, дядю-тату, з вас глузують. Навіть вірші про неї вигадали.
— Скажи хлопчикам, малий, що не все те золото, що світиться. А якщо вони цього не знають, то додай їм ще таке: часом золотом буває саме те, що не світиться зовсім. Коли-небудь ти все зрозумієш, Дюрі. Потім, коли виростеш. — Він замислився і якийсь час розгублено креслив кінчиком парасольки по блискучому річковому піску і додав: — Коли ця парасолька стане твоєю.
На рухливій фізіономії Дюрі застиг вираз удаваного захоплення.
— Красно вам дякую, дядю-тату. Я вже здогадуюся, що ви призначили її мені в подарунок на день ангела... скажіть, часом не замість обіцяного поні?
І він пустотливо засміявся. Старий також сміявся і, втішений, розпушував вуса, в яких нараховувалося не більше чотирьох-п'яти волосин. Бриніло в його сміхові щось хитре, значуще, неначе він сміявся з чогось свого, що зберігалося в найпотаємніших глибинах його душі.
— Ні, ні, свого поні ти одержиш. Але пам'ятай, що колись та дістанеться тобі і ця парасолька — отож-бо вона й захистить тебе від хмар та дощів.
"Разюча впертість! — міркував Дюрі. — Старі люди якось особливо прив'язуються до речей і вважають, що цим речам ціни не скласти. Ось і пан професор Гавранек: сорок один рік загострює пера все одним ножиком — тільки колодочки та лезо поміняв декілька разів".
Проте один випадок змінив ставлення Дюрі до парасольки, і він раз і назавжди припинив свої підступи проти неї. Одного разу вони вирушили у човні на Шаргу. Шарга — маленький острівець, розташований там, де зливаються Тиса та Марош і де старі сегедські рибалки готують чудову юшку з паприкою. Молоді рибалки не зварять уже такої юшки, адже вони нині не знають латини. А це ж бо єдина страва, для приготування якої, крім, зрозуміло, чечуги, сома, паприки та води з Тиси, — потрібна ще й латина. Так принаймні написано у відомій куховарській книзі Мартона, де все, по суті, зводиться до того, що "приготувати юшку з паприкою жінка нездатна", а автор посилається на давнє потрійне правило сегедських рибалок, які споконвіку, готуючи юшку з паприкою, дотримувалися його точно та неухильно: "Habet saporem, colorem et odorem"[12].
Отже, Купецкі, Грегорич і Дюрі вирушили на прогулянку до Шарги. Коли вони приставали до берега, їхня благенька посудина на щось наштовхнулася і нахилилася. Саме в цю мить Грегоричу заманулося встати. Він похитнувся, втратив рівновагу, впав горілиць у човні і з переляку випустив парасольку — та впала просто у воду, і течія тихо й повільно понесла її вниз.
— Ай, парасолька! — скрикнув Грегорич. Обличчя його стало біле, як крейда, а очі наповнилися смертельним жахом. Веслярі насмішкувато перезирнулися, а старий Мартон Ердег, покусуючи люльку, зневажливо промовив:
— Невелика втрата, вельможний пане. Парасолька ваша вже ні до чого непридатна, хіба що пшеничникові в руки (пшеничником називали опудало, одягнуте у лахміття, яке ставили в пшеницю, щоб лякати горобців).
— Сто форинтів тому, хто упіймає парасольку! — прохрипів у відчаї Грегорич.
Веслярі перезирнулися, і той, що був молодший, Янчі Бєрчек, почав стягувати чоботи.
— А ви не жартуєте, пане?
— Ось сто форинтів, — оголосив, підбадьорившись, Грегорич і видобув з чорного шкіряного гамана асигнацію у сто форинтів.
Янчі Бєрчек, яскравий представник "лускачів" (теслярів-корабельників), обернувся до Купецкі.
— А пан ваш часом з глузду не зсунувся? — своїм звичаєм неквапливо запитав він, тим часом як парасолька, розмірено погойдуючись на воді, пливла все далі й далі по ребристій поверхні лінивого угорського Нілу.
— Ні, ні, — відповів Купецкі, який і сам зачудувався з такої незвичайної прив'язаності Грегорича до парасольки. — Не варто, domine spectabilis[13], слово честі, не варто! Це було б безглуздо...
— Швидше, швидше! — задихався Грегорич.
Та тут Янчі Бєрчека почали брати сумніви:
— А асигнація ваша не фальшива, пане?
— Та ні, ради Бога, швидше, швидше!
Янчі Бєрчек скинув чоботи та куфайку, миттю стрибнув у воду, наче жаба, і поплив слідом за парасолькою.
Марці Ердег не витримав:
— Ну й дурень ти, Янко! Що ти робиш, Янко? Вилізай, хлопче! Не муч себе дурно! — гукав він наздогін товаришеві.
Грегорич, наче навіжений, підскочив до нього і, схопивши за шарф, почав душити.
— Замовкни... вб'ю... вб'ю на місці!.. Ти хочеш пустити мене в жебри?
Марці Ердег поставився до погрози цілком байдуже:
— Ви що, пане? Вдавити мене надумали? Ану пустіть!
— Не смій йому заважати, нехай пливе!
— Але ж на те й квочка, щоб курчат навчати, — виправдувався Марці Ердег. — Вода тут он яка бистра, як же він дожене парасольку, та й ні до чого це: парасолька сама по собі приб'ється до Шарги, вода ж бо там на круг повертає. Мине півгодинки, рибалки закинуть великий невід, отже, парасольці вашій все одно там бути, хоча б навіть і риба її проковтнула. Розпорють їй черево та виймуть.
Як старий рибалка казав, так і вийшло: парасолька потрапила у сіті, і Грегорич був невимовно щасливий, знову заволодівши своїм скарбом. Він від душі дав сто форинтів Яношу Бєрчеку, хоча той і не наздогнав парасольку; до того ж Грегорич щедро обдарував рибалок, а ті наступного дня розпатякали по всьому місті про нечувану пригоду — як один несповна розуму дідуган Заплатив сто форинтів за те, що витягли з води його парасольку.