І вони шукають таких мертвих душ, які б їх забавляли, які б увійшли в ніжку стола і звідти базікали з ними.
Першими викликати духів почали маги — Каліостро і його друзі (* Каліостро Олександр (1743-1795)— італійський: авантюрист, називав себе магом і чародієм. Користувався великим успіхом в аристократичних салонах тодішньої Європи ). Але ці були ще скромними, тому викликали Астароту, у якої прийомний день — середа (як у надорського управителя — четвер) (* Астарота (Астарта) — богиня врожайності, материнства і любові; прихильники магії вважали її богинею ночі ). Коли викликали її в середу, вона появлялася і навчала віруючих, як мають вести себе, щоб подобатися земним володарям ...
Прикро, що з того часу добра Астарота втратила свій вплив, і хоча зараз багато розвелося кар'єристів, але вже в них нема духа-помічника, а є добре підвішений язик.
Мода вертіти стіл прийшла до нас з Америки. Янкі і їхні міс дуже захоплювалися цим заняттям. Вони, певно, думали собі: "Якщо вже ми такі безрідні вискочки і в нас немає ні своїх лордів, ні герцогинь, ні королів, ні героїв, ні лицарів в панцирах, ні великих письменників, ні жінок, прославлених на весь світ, і коли вже ми не можемо відібрати від Європи живих знаменитостей, то хоч викличмо на наш вечір своїх померлих предків до чаю або на партію віста". Вони хапаються за те, що страшне і неправдоподібне... "Хелло! Крутись-вертись, столику!"
Початок сеансу завжди важкий. Як видно, у духів на це є різні причини, які потрібно розгадати. Може, якась несимпатична людина тримає руку на столі. Для духів і цього досить, щоб не прийти. Мало того, вони ще й інших відмовлять.
Але тут, у пана Дорі, цього не треба боятися. Тут є дві симпатії духів — панночки Іжепі. Вони на цьому світі залишилися в дівах, зате з того світу до них так і валяться свати. Марішка каже, що навіть старі бретонські лицарі і трубадури приходили до них. Цим панночки дуже гордилися.
— Тсс, тихше! Навіть серце завмерло. Стіл почав трястися, піднявся і зробив кілька ритмічних рухів.
— Ідуть! — гаряче прошепотів піп. (Він мав на увазі духів).
Мадам Маліпо притиснула до себе круг з алфавітом, щоб мати його напоготові. Вона жодного угорського слова не знає, і тому ніякого обману бути не могло.
— Кого викликати? — спитав священик у літніх панів, що стояли навколо стола.
— А можна кого завгодно? — поцікавився майор.
— Спочатку сам по собі з'явиться якийсь посередник.
— Як ви сказали, посередник?
— Так. У духів теж є свої посередники. А ті вже вступають в розмову з нашими посередниками.
— Гм. То це все робиться через посередництво агентів?
— Інколи буває замішання, бо між духами нижчого розряду є дурепи, які люблять над кимось посміятися, вони часто заважають. Особливо погано веде себе одна дівчина з Кашші (* Кашші — угорська назва міста Кошице (Чехословаччина)). Вона ніби зовсім позбавлена розуму.
— Що це за дівчина?
— Якась Рожіка Товт, що померла вісімдесят років тому. Вона з матір'ю була на весіллі в Епер'єш. По дорозі додому їхня підвода перевернулась і впала разом з ними в глибоке провалля. Та дівчина — велика шкідниця, вона завжди плутається у нас під ногами.
Майор, покручуючи вуса, здивовано дивився на дівчат, які цілком поділяли думку попа про шкідницю Рожіку.
— А може, ми зразу викличемо розумного духа,продовжував священик, який, видно, добре розбирався в духах.— Кого мені викликати на цей раз?
— Викликайте Ференца Ракоці Другого,— запропонував управитель,— його високість князя Ракоці,— швидко додав він, бо стіл раптом ворухнувся.
Священик гордо посміхнувся. Це була посмішка вченого, який раптом побачив щось дуже просте, наївне.
— Це не так просто! Адже духи знаходяться в різних сферах, вельможний пане. Між ними є ще й такі, місце в яких не визначене; оце вони якраз і блукають по землі. Вони таким чином караються. Рожіка Товт, наприклад, вже вісімдесят років так блукає.
— Вона ніколи не здобуде собі кращої кар'єри! — сміючись сказав старий Дорі.
— Хто його знає! Для них вісімдесят років — тільки одна хвилина. Ті сфери, які вже визначились, здіймаються до бога. До речі, і між сферами теж є велика різниця.
— Словом, немає рівності й на тому світі, там теж є багаті і бідні чорти.
— Може, тому й важко зв'язуватися з духами вищої сфери. Може бути, і Ракоці ...
— Не дасть аудієнції.
— Можливо ... Пробачrе, починається!
Настала мертва тиша, тільки чути було, як шкварчали свічки. Стіл почав трястись і постукувати по підлозі, рухатись, немов живий. Зсередини почулось якесь зітхання і приглушене шарудіння.
— Хто тут? — питає Анна Іжепі загробним голосом.
Стіл ожив, затрясся, потім почувся загадковий стукіт, який ставав все голоснішим: стук-стук, стук-стук. Мадам Маліпо водила своїми довгими тоненькими nальцями по буквах. Тільки тоді переставало стукати, коли мадам клала палець не на ту літеру. Другою рукою вона виводила літери, які вистукував стіл: Мігаль Боніш.
З'явилась душа одного шляхтича з комітату Собольч. Мігаль Боніш помер п'ять років тому. Він не раз бував у домі пана Дорі. його дoбpe знали Бернат і Буттлер за...життя, як запального мисливця. (йому до того світу важко звикати, коли там немає куропаток і зайців!)
— Чи не можна нам поговорити з Ференцом Ракоці Другим? — спитала Анна Іжепі.
Дух довго не відповідав. Стіл зробив кілька непевних рухів; через якийсь час підняв одну ніжку, потім другу, ніби жеребчик застрибав. Наситившись магнетичною силою, стіл почав ритмічно трястись (ніби у невідомої людини цокотіли зуби): стук-стук, стук-стук ...
— Відповідь,— перешіптувались посвячені в цю справу.
Мадам записувала букви по черзі: "Ференц Ракоці вже був сьогодні тут, в Олосреську, у вигляді студента".
Всі присутні, навіть і недовірливі, вражені надприродною силою, одурманені, сп'янілі від якихось чар, спрямували свої погляди на студентів: у вигляді котрого з них? Бідні студенти зашарілись, як варені раки, і перезирнулись між собою: " Ну, видно, шанує нас дядько Мігаль Боніш, він і за життя завжди нас ослами величав".
Але пізніше Бернат все ж спитав Буттлера:
— Ти бачив того хлопчика в корчмі, що з пращі курчат підбив?
— Аякже, бачив. Мабуть, це він і є тим студентом!
— А хіба що, як він?
— Не знаєш, як його звати?
— Забув.
— Хто хоче знати своє майбутнє? — спитав священик.— Посередник сьогодні дуже привітний, говіркий.
Ніхто не озвався. Це зовсім не жарти, справа серйозна. Тільки малий Сірмоі засовався на стільці, він був і дитиною, і Сірмої: нічого не боявся.
— Ну, запитуй, малий rрафчику!
— Яка доля чекає мене? — спитав хлопчик сміливим голосом.
Стіл вистукував:
"Ти помреш із королівським тріумфом".
При такому блискучому пророкуванні очі матері наповнились сльозами розчулення (* По-своєму тлумачила собі ці слова мати, а інакше розпорядилась доля. Той самий Пішта Сірмої одягнеиий в розкішний угорський національний одяr, в 1857 році під час приїзду в Мішколц цісаря Франца-Йосифа, їдучи верхи на чолі почесноrо ескорту, раптом звалився мертвим з коня від паралічу серця. Отже, він таки помер "з королівським тріумфом".— Прим. авт.) Далі вона сліпо вірила у все, що вистукував стіл, бо він став для неї провісником радості.
Раптом стіл здригнувся, ніби хтось сильно штовхнув йоrо назад. Нервозне тремтіння, здавалось, залишило його, і стіл зробився мертвим шматком дерева.
— Пішов геть,— жалкуючи, сказала одна з юних графинь Сірмої.— Мабуть, чомусь розсердився.
— Та ні,— промовив священик.— У них така звичка. Появляться і зникають. Ще дуже добре, що відповів на запитання. Але зараз прийде інший. Може, Роза. Тихіше, застукало! Чуєте? Це вона. "Стук-стук". Прошу записувати, мадам!
— Хто тут?
Мадам записала літери: "Медве Ігнац".
— Ха-ха-хаІ Ігнац! — засміялися старі пани.— Оце так діло!
Буттлер з іронічною усмішкою на обличчі прийняв руку. Ну, ясно, що це дурниці! Марішка сердито вдарила ліктем по столу:
— Знову ця Роза заважає нам!
Видно, стіл розсердився на баронесу за те, що вона його вдарила ліктем,— заскрипів і затріщав, ніби заплакав; потім став крутитися так швидко, як чортове мотовило. В той же час було чути гострі, страшні удари то всередині стола, то в ніжці; інколи удари чулись в одному із стільців, від чого всі присутні затремтіли.
— Це справді лікар,— сказала Анна Іжепі з одухотвореним виразом.
Обидві панночки Іжепі були справжніми "трансмедіумами" (*"Трансмедіум" — згідно з положенням спіритизму — посередник вищого розряду, який тільки зовні не змінюється під час сеансів, але пізнавальна сила його розуму і здібність сприймання зростають.— Прим. авт.).
Кожна з них мала на тому світі своїх астралів, з якими вони перебували в прямих зв'язках(*Астрал — дух-двійник, що співчуває медіуму і, як приятель, приєднується до нього і стає його супутником.— Прим. авт.). Вони існували тільки наполовину на цьому світі. Кожна з них — це тільки половина, а другу половину доповнює собою астрал. На обличчях та в руках у них часто появляються корчі. Старий Іжепі каже, що після подібних сеансів вони такі знеможені, ніби цілий день копали землю.
— Тихіше, прошу вас, дами і пани! Подивимось, що це означає? Стіл заспокоївся. Тепер він надзвичайно виразно вистукував кожну букву. Мадам ледве встигала писати.
Всі з нетерпінням нахилились до мадам Маліпо і стежили за літерами, які вона писала:
"Я обіцяв, що прийду сказати, як ідуть справи на тому світі. Не тратьте грошей на лікарів. Смерть — не що інше, як незначна зміна. Душа міняє місце, а тіло — форму".
— Незрозуміло! — здивувався піп.
Старий Дорі нахилився, щоб перевірити стіл і, сміючись, глянув на обличчя присутніх.
— Хто з вас жартує?
— А все-таки дивно, — вголос міркував майор Боргі. — Так міг говорити тільки лікар. Чи правда, що мадам Маліпо не знає угорської мови?
В цю хвилину з двору долинув цокіт кінських копит, хтось прискакав галопом. Не пройшло й хвилини, як хтось тривожно постукав у двері. Всі здригнулись, хоча знали, що духи іншим шляхом заходять.
— Прошу.
У дверях з'явився жандармський ротмістр з ківером на голові, з сумкою на одному боці і шаблею на другому.
— Що трапилось, Єсенка?
— Осмілюсь доповісти, ваша вельможність, пане фівсолгабіро, що на дорозі, яка веде в Беніо, сторож Бальбо знайшов труп лікаря Медве.
Обличчя в присутніх зблідли, в очах заблищав жах.