Але ж події можна прискорити! Кожна дочка Єви знайде для цього який-небудь спосіб. Анча старанно причепурилася: заплела до конопляної коси шовкову ясно-червону стрічку, одягла батистову сорочку, тонку, як цигарковий папір, скинула тісний ліф, що обтягував та прикривав її принади, й усенький день крутилася на очах у хазяїна, — хай дивиться, собі на згубу, як бурхливо здіймаються її груди.
Грегорич свого часу зажив собі слави нечувано хитромудрого та підступного шпигуна, він спритно дурив одразу дві армії — російську та австрійську, — але перша-ліпша дівчина, навіть найнаївніша, навіть детвайська дівчина, могла йому тут дати сто очок уперед. Наступної неділі Анча з'явилася в церкві з золотими сергами у вухах, і одразу ж парубки та дівчата, що називали її між собою "гренадером", захихотіли, зашепталися:
— Хе-хе, а наш гренадер не інакше, як десь та спіткнувся!
А через кілька тижнів уже все місто смакувало надзвичайну подію — зв'язок Пала Грегорича з його куховаркою: "Еге-ге, старий цап домашню сіль лиже!" — і переказували одне одному найбільш пікантні подробиці, в яких було багато бурлескного комізму. Брати Грегоричі трубили по місту на всі боки:
— Грегорич і служниця! Жахливо, нечувано! Нічого подібного на світі ще не бувало!
Люди знизували плечима — де там не бувало!— і заспокоювали родичів:
— Пусте це діло! І навіть цілком природно — хіба Пал Грегорич хоч раз у житті зробив тактовний вчинок! А вам від цього навіть краще — принаймні не одружиться, і все величезне майно залишиться вам.
Точно встановити, що тут було правдою, а що ні, здавалося неможливим, але факт той, що розмови поволі ущухли й відновилися лише через кілька років, коли поодинокі відвідувачі похмурого будинку Грегорича побачили на порослому травою подвір'ї малесенького хлопчика, який бавився з ягням, яке там-таки й паслося.
Чиє це хлоп'ятко? Що воно тут робить? Як воно потрапило у двір Грегорича? Іноді з цим хлопчиком бавився сам Грегорич. Через замкову щілину зачинених воріт можна було побачити, що чудій Грегорич підперезався червоним пасом, од якого розходилися дві мотузки, що, як видно, правили за віжки, а за них однією рукою чіплявся маленький пустун і, тримаючи батожок у другій, покрикував:
— Но-о, Раро, но-о!
А старий віслюк то слухняно дріботів інохіддю, то поривався вперед, то пускався учвал і навіть іржав час від часу.
Відтоді Пал Грегорич жив ще більш відлюдно, лише зрідка бачили його на базарі, коли він, накульгуючи, тяг ноги, мов важкі колоди, — через те, що обидві ноги в нього, стверджували глузії, були ліві, — завжди в одній і тій самій старовинній, приношеній одежі, до якої він приохотився ще за свого буття шпигуном, і з червоною парасолькою під пахвою, з якою він ніколи не розлучався, чи то взимку, чи влітку, в дощ або в спеку; він ніколи не залишав її в передпокої і, прийшовши до когось у гості, ні на хвилину не випускав її з рук. Не раз, бувало, йому пропонували:
— Покладіть вашу парасольку, дядечку!
— Ні, ні, — заперечував він, — я звик тримати її у руках. Без неї мені якось ніяково, слово честі.
Багато говорилося про те, чому він такий нерозлучний з цією парасолькою. Незрозуміло! Може, якась реліквія? Хтось доводив (пригадується, це був кадастровий реєстратор Іштван Пазар, колишній гонвед), що в цій старій парасольці Пал Грегорич переносив свого часу важливі телеграми та депеші — ручка парасольки нібито була порожниста. Можливо, так насправді й було.
Грегоричам, які прагнули спадщини, маленький хлопчик у дворі Пала Грегорича здавався підозрілим і муляв очі; вони довго і вперто винюхували, доки не дізнали правди у метричній книзі Пріворецької католицької церкви. (У Прівореці й був розташований маєток Пала Грегорича). У книзі було зазначено: "Дєрдь Вібра, незаконнонароджений; мати — Анна Вібра". Позашлюбна дитина була така мила, сповнена вогню та життєрадісна, що навіть чужій людині неможливо було б її не полюбити.
ПІДОЗРІЛІ ЯВИЩА
Малий Дюрі Вібра непомітно зростав і став гарним міцним хлопчиком з грудною кліткою, схожою на барабан.
— Звідки в нього такі груди? Хай йому біс, звідки? — не переставав дивуватися Пал Грегорич.
Йому, вузькогрудому, особливо були до вподоби могутні груди сина, інші ж таланти Дюрі його мало цікавили. А хлопчик був таки здібний. Старий професор Мартон Купецкі, що вже вийшов на пенсію, щоденно протягом години читав йому курс елементарних наук і з піднесенням говорив Грегоричу:
— Повірте мені, пане Грегорич, у хлопчика великі здібності. З нього, пане Грегорич, великі люди будуть. Я можу закластися з вами, пане Грегорич.
У такі хвилини Пал Грегорич був невимовно щасливий, і, хоч зовні цього не показував, гаряча хвиля любові до сина заливала все його єство.
— Атож, хіба що на сигару можу закластися з вами. Причому заздалегідь вважаю її програною, — посміхаючись говорив він і пригощав старого професора, пристрасного любителя поговорити й посперечатися, найкращими своїми сигарами.
— Повірте мені, пане Грегорич, у мене ніколи ще не було такого талановитого учня. Усе моє життя я марудився з нікчемними учнями й пускав з ними на вітер свої знання. Чи вірите, пане Грегорич, як гірко це усвідомлювати! — І він пом'якшував свою велику гіркоту добрячим понюхом тютюну. — Ось такі-то справи, пане Грегорич, точнісінько як на державному монетному дворі. Ви чули цю історію, пане Грегорич? Як, ви нічого не чули? Цими днями на монетному дворі пропав великий зливок золота. Шукали, шукали, та не знайшли. Що тут робити, вчинили загальну перевірку, і — що б ви подумали? — великий зливок золота внаслідок необережності був підмішаний до мідних крейцерів. Он воно як. Сподіваюся, ви мене зрозуміли, пане Грегорич. І протягом багатьох років я намагався вселити свій дух в самих тільки телепнів. Denique[10] на схилі віку я надибав на правдивий талант. Ви розумієте мене, пане Грегорич?
Пала Грегорича зовсім непотрібно було в цьому переконувати; а втім, він і без того надміру симпатизував хлопчикові Вібра, і недалекі від істини були ті, хто, можливо, з одного тільки бажання дошкулити іншим Грегоричам, раз у раз віщували: "А врешті скінчиться на тому, що він одружиться з Анною Вібра й усиновить хлопчину". Купецкі був тієї ж думки: "Так воно й буде. Готовий закластися, що так і буде".
Так, напевно, і сталося б. Пал Грегорич сам над цим замислювався, і такий крок з його боку був би, треба сказати, цілком тактовний, однак Пал Грегорич надто сильно любив маленького Дюрі, щоб наважитися бути тактовним.
Дві непередбачені обставини перешкодили природному розвиткові подій. По-перше, Анна Вібра, впавши на сходах, зламала ногу і на все життя закривіла. А кому потрібна служниця з кульгавою ногою?
Друга обставина ще сильніше вразила серце чудія Грегорича. Занедужав маленький Дюрі: він посинів, його трусила лихоманка, тільце хапали корчі, — усі вирішили, що він помирає. Грегорич відкинув удавану соромливість, упав на постіль дитини, ридаючи, цілував синові обличчя, очі, холодіючі рученята і в цю мить вперше обізвався до нього голосом серця:
— Що з тобою, мій хлопчику? Що в тебе болить, рідний мій синку?
— Не знаю, дядечку, — пробелькотала дитина.
Рідке руде волосся старого Грегорича настовбурчилося, щось незвичайне з'явилося в усій його подобі; бачачи муки дитини, відчувши її смертельні страждання, він сам переповнився страшною мукою сина, і корч схопив його недолуге тіло; серце батька розбилося, і з нього випала таємниця.
— Це мій син!— вигукнув він, схопивши лікаря за руку. — Послухайте, це мій син! Врятуйте його, і я дам вам повний кошик золота!
Лікар врятував дитину і дістав кошик золота, як у відчайдушну хвилину обіцяв йому нещасний батько. Кошик, щоправда, вибрав не сам лікар, а Грегорич, який спеціально для цього випадку доручив його сплести зойомським словакам.
Лікар вилікував хлопчика, але зробив хворим Грегорича. Він посіяв у душу старого страшну підозру, визначивши у хворобі дитини ознаки отруєння.
Ну, а Грегоричу тільки того й треба — тепер у нього з'явився привід для постійних сумнівів та болісних роздумів. Як це могло статися?
— Чи не з'їв ти, хлопчику, отруйний гриб?
Дюрі заперечливо хитав головою.
— Я не їв, дядю-тату. — То була нова форма звертання, він називав його татом, не забуваючи колишнього "дяді".
Що він міг з'їсти? Мати наполегливо пригадувала то одне, то друге. Може, оцет у їжі був несвіжий? (Що ми того дня варили?) А може, мідний посуд був нечистий?
— Не верзи дурниць, Анчуро!— гірко хитав головою Грегорич.
Грегорич думав зовсім про інше, він не висловлював своєї підозри, але підозра була, вона ховалася серед найпотаємніших його думок, буравила мозок, позбавляла сну та апетиту. Грегорич підозрював своїх братів. Це була їхня рука — рука, що потяглася до спадщини.
Отже, кінець усьому, кінець його мріям усиновити хлопчика, дати йому ім'я та маєток.
— Ні, ні. Синові це може коштувати життя, вони зженуть його зі світу, якщо він стане їм на дорозі.
Він побивався за життя дитини, але зовні не наважувався ані на найменший прояв любові.
Він пильнував у домі нового ладу. Це була тактика оборони, причому тактика божевільна і жорстока. Коли син прокинувся, Грегорич наказав йому на майбутнє називати себе "ваша милість" і заборонив до себе пеститися.
— Я жартував з тобою, — сказав Грегорич, — я удавав з себе твого батька. Ти розумієш?
Після цих слів на очі хлопчикові набігли сльози.
Старий затремтів, нахилився, осушив сльози сина поцілунками, і, коли заговорив, у його голосі бринів безмежний сум:
— Ніколи нікому не розповідай, що я тебе цілував. Якщо про це дізнаються, станеться велике лихо.
То була справжня манія переслідування. Він узяв до себе додому Купецкі, поставивши йому за обов'язок і вдень і вночі доглядати за хлопчиком і будь-яку страву спочатку куштувати самому. Коли Дюрі виходив із щільно зачиненого будинку, його перед цим переодягали: знімали оксамитове убраннячко та вишукані лаковані чобітки й одягали в навмисно для цього заготовлену подерту, неохайну одежу — нехай бігає за воротами босоніж та у лахміттях, нехай у місті запитують:
— Хто цей маленький злодюжка?
— Та це щеня куховарки Грегорича, — відповідатимуть ті, хто знає.
Щоб остаточно приспати підозри родичів, Грегорич почав опікуватися сином своєї сестри Марі, за чоловіком Паньокі; він оддав його у науку, сам відвіз до Відня, влаштував у Терезіанум[11] призначив щонайрозкішніше утримання, яке дозволило тому обертатися в товаристві графських та герцогських нащадків; усім іншим своїм племінникам він надсилав багаті подарунки, і Грегоричі, що досі дихали чортом на молодшого брата Пала, врешті-решт прийшли з ним до згоди.
— Добрий чоловік, — казали вони, — та тільки дурний як не треба.
А маленького Дюрі, коли настав час віддавати його до латинської школи, намагалися відправити якомога далі — у Сегед, у Коложвар, — туди, де його не могли зачепити підступи люб'язних родичів.