Політика — це пришелець, що недавно увірвався в наше життя.
Доктор знову пішов в атаку на попа. Коли Медве гарячився, то його товста потилиця надувалася, робилась червоною, мов цегла, а маленькі чорні очі іскрились.
— От вам релігія Брагми, Будди та різні релігії Персії. Ну, і котра з них справжня? У кожній з них різні міфології про рай. Майже стільки раїв існує, скільки сіл в Угорщині. Ну, скажіть, в котрому селі поселимося з вами, га?
— В нашому,— спокійно відповів священик,— яке нам обіцяє наша християнська релігія.
— А де знаходиться карта тієї держави?! — Медве сердито вдарив по столу.
— Но-но! Не гарячись ти, старий вольтеріанцю, — заспокоював його Дорі.
— Це можна дізнатися із святого письма,— оборонявся піп.
— Перестаньте, прошу вас! Те святе письмо скомпонували самі попи. Може, скажете, що не попи скомпонували? А хто? Розумна людина — ні в якому разі. Бо там вже спочатку стоїть, що коли бог першого дня створив рай і землю, він сказав: "Хай буде світло!" І настало світло, каже біблія. Ну, добре, але трошки далі та сама біблія говорить: "На четвертий день бог створив місяць, сонце і зорі",— і тут зразу все це покривається туманом. Як могло бути зразу, в перший день, світло, коли бог тільки четвертого дня створив зірки, сонце і місяць? Може, щось інше світило три дні? Хай буде так. Але куди ділося те світло, що світило першого дня? Що трапилось з ним? Ви мені покажіть його!
— Но-но, Ігнаці! Чи не хочеш цим сказати, що попи вкрали те, як його звати ... те, що світило.
— Ну, що ви! Я нічого не хотів сказати. Я просто пускаю в хід кийок-логіку ...
Але насправді в руках у нього була не логіка, а порожня склянка, з якої він щойно випив вино, і доти постукував нею по столу, аж поки не вибив дно, яке, відділившись від неї, з дзенькотом покотилося на землю.
Тут заговорив управитель Мігаль Боргі, який досі мовчав.
— Отже, ви, лікаре, не вірите, що ми воскреснемо в долині Йосафата? (*Долина Йосафата (Палестина) — місце, де, за біблейською міфологією, відбуватиметься страшний суд).
— Ні! — крикнув лікар.— Ну, який дідько встане з домовини, коли його тіло прахом стало і дух з нього вийшов? Ви все переплутали.
— Ви і в те не вірите, дядьку Медве,— запитала баронеса, — >що душі померлих невидимо блукають в просторах всесвіту і все знають про нас?
— Ні, панночко, і в це не вірю.
Вона грайливо погрозила йому пальцем.
— Ну-ну, почекайте, почекайте! Ви ще гірший, ніж граф Буттлер. Але сьогодні я вас провчу! Зараз прийдуть Іжепі, і ми внесемо танцюючий стіл.
— Ну, я не чекатиму цього, мені ніколи! І дурниці мене зовсім не цікавлять.
Розділ четвертий
ЯКИМ МОЖЕ БУТИ ПОТОЙБІЧНИЙ СВІТ
— Ти взагалі не віриш ні в який загробний світ? — поцікавився Дорі, якого втішала жвавість лікаря.
— Ні, я ні з ким не говорив, хто там побував. Та й взагалі, такого, мабуть, ніхто не бачив. Навіть і Христос не ходив по землі після того, як його поклали в могилу.
— В Потоку розповідають одну історію, — втрутився в розмову Жігмонд Бернат,— як один лютеранський пастор часто диспутував з католицьким ксьондзом про те, що є на тому світі. Одного разу так розпалились, що заприсяглись: хто з них помре першим, повернеться на світ, щоб сказати — хто з них говорив правду. Лютеранський пастор помер раніше. І от одної ночі розчинились двері і на порозі кімнати католицького священика з'явився смертельно блідий лютеранський піп. Ішов безшумно, не залишаючи слідів. Ішов-ішов, як тінь, і нарешті сказав: "Ні так, як ти говорив, ні так, як я говорив".
— Про це і я чув,— підтвердив Дорі.— Давня історія.
Лікар тільки рукою махнув.
— Видно, що лютеранський піп — ні се ні те. Ні риба ні м'ясо.
— А може, більше нічого не можна було сказати.
— Ет, та хто може примусити душу? Коли вже на це наважилась, то хоч би сказала щось певне.
— Вам легко говорити, але хто знає, що ви на його місці зробили б ...
— Та я сказав би. І скажу, коли повернуся звідти.
— Руку, Ігнац! Не боїшся піти в заклад?
— Дурниця, таж я кажу вам, що не вірю.
— А коли справді щось там є, прийдеш сказати?
— Коли буде можливо.
— Слово честі даєш?
— Даю,— гукнув лікар і простяг барону руку.
— Розбий, студенте! Хоча все це, розуміється, дурниця. Ми ніколи не помремо! Наливай склянки, Дюрко!
Після того здіймали тости аж до кінця вечері. Господар підносив тости за студентів і за свого старого "камерада". "Камерад" пив за здоров'я баронеси Марішки. Управитель Боргі проголосив здравицю на честь Наполеона: "дай йому, боже, здоров'я і в додаток добру жінку!" (Тоді подейкували, що він одружиться з дочкою цісаря Франца). Доктор теж підвівся і серйозним тоном проголосив тост за здоров'я шимпанзе, як за кращого члена олосреської компанії. ("Цього цинічного лікаря геть зіпсувала французька революція", сердився Дорі). Жігмонд Бернат перехилив кілька склянок за здоров'я господаря і хвалив його як хорошу і шляхетну людину. Барон розчулився, обійняв Жігмонда і пробурмотів: "Студенте, студенте, ти мене зрозумів". Священикові нічого не залишилось, як проголосити тост за сухорляву мадам Маліпо. Він похвалив її як взірцеву християнку, яка виростила всім на втіху чудову квітку. Баронеса відразу переклала його слова на французьку мову, і мадам Маліпо облилась слізьми, що закапали в тарілку, в якій лежало лушпиння з яблук і скоринки з сиру. Видно, і Буттлер збирався щось сказати, але так довго обдумував, що й не проголосив тоста, бо якраз прибула родина Іжепі. Дочки старого екс-гвардійця висіли у нього на руках, як на довгих жердинах. Невдовзі прибули панночки Сірмої, їхня мати і, нарешті, малий Пішта. Настав час кінчати з вечерею.
Лікар знайшов свою палицю з кістяною ручкою і почав прощатися.
— Та що ти! Невже ж ти збираєшся іти пішки? — запротестував Дорі. — Почекай управителя чи, може, сказати, щоб запрягли?
— Е, ні! Хіба я дурень, щоб через тебе захворіти? Місяць світить, і я з великим задоволенням піду пішки. Я багато з'їв, і багато випив.
І справді. доктор так сопів, як вгодований гусак .
— Ну, а що ти приписав Марішці?
— Повітря. Якщо для війни потрібні гроші, дорогий бароне, як це сказав Монтекуколі, то для здоров'я потрібне повітря. (* Монтекуколі Раймонд (1609-1680) — австрійський
полководець, італієць за походженням, учасник Тридцятилітньої війни. Його девізом було: " Для ведення війни потрібні три речі: гроші, гроші, гроші "…). Це я тобі кажу. Хай вона цілий день гуляє в саду.
— А ти коли прийдеш?
— Цими днями загляну.
Лікар розпрощався, все товариство провело його на терасу. Така увага втішила лікаря, і він сказав жартома:
— Так, так! Шануйте свого лікаря, то довго будете жити на землі.
На заході небо затяглось хмарами.
— Може, тобі парасолю дати?
— Я не німець.
— Може, візьмеш мій кишеньковий пістолет на дорогу? — крикнув Дорі навздогін.
— Навіщо? Того, кого я боюся, і куля не бере.
Лікар пішов навпростець через парк, ліниво піднімаючи короткі товсті ноги. Собаки помітили його і провели коротким гавканням; деякий час ще було чути шарудіння піску під ногами, потім і це затихло вдалині.
А там, у палаці, молодь знову взялась продовжувати перервану програму: "Серджусь на тебе" і "Як вам це подобається". Ці ігри, як хліб,— ніколи не набридають. Доки існуватимуть красиві жіночі обличчя, доти ці гри будуть цікавими. Біля півночі, коли вже зібралось багато фантів і навіть панночки Іжепі втягнулись у гру (одна з них сподобалась Пішті Сірмої, а друга добросердечному графові Буттлеру), Марішка згадала, що залишилось ще дещо.
— Пам'ятаєте, Буттлер? Я щось вам обіцяла.
— Так, ви обіцяли викликати духів. Ну, давайте їх сюди!
Марішка розпорядилась, щоб до салону принесли важкий дубовий стіл з голубої кімнати, бо легенький столик з рожевого дерева, на якому стояла вазочка з фіалками, своєю легкістю міг би викликати підозріння.
Всі з'юрмились біля столу, тільки шимпанзе вигнали; він, як несвідома тварина, міг не сподобатись духам.
— До стола, до стола! — пролунав наказ Марішки. — Сідайте, Вуттлер! Дай ручку, Ілонко! Священик сюди повинен покласти руку. Ви, Бернат, залишайтесь там, де ви є, і зніміть перстень. Татусю, а ти не будеш? Поступіться і дайте місце Пішті. Набирайте серйозного вигляду, бо духи не люблять недовірливих і пустунів. Що ви, Буттлер? Не смійтеся!
Долоні вони поклали на стіл так, щоб мізинчики тих, що сиділи поруч, доторкались один до одного, і таким чином створювався безперервний ланцюг. Цікаво було дивитися на стіл з різноманітними руками; красиві і пухкі ручки графині Сірмоі нагадували квіти; як контраст їм були худі, сухорляві жилаві руки панночок Іжепі.
Одна з панночок, Більма, заплющує очі, нагадуючи лунатика, потім набирає смиренного вигляду (вона кращий медіум) і починає читати тихим, сонним, могильним голосом звичну молитву.
— Амінь,— повторили всі, коли вона закінчила.
Тепер вже можуть приходити духи. Дорога для них вільна.
Кращою розвагою того часу було вертіти стіл. Це було тоді у великій моді. В цьому брали участь всі: і ті, що вірили, і ті, що не вірили в спіритизм. Правда і те, що віра в існування духів така ж стара в людині, як і потяг до надприродного. Але є ще сильніші пружини. Людина ніяк не може зжитися з думкою, що її колись не буде. Велике бажання існувати не згасає в людині. Вона хоче жити і після смерті, бо людина — занадто великий себелюбець.
Спіритизм, безсумнівно, такий же старий, як сама людина, тільки час від часу він появлявся в іншому тлумаченні, в іншій формі, іншому одязі. Але першим приводом, першим спокусником був не хто інший, як Каїн. Вже римляни і греки вірили в те, що душі померлих мандрують по землі. Навіть богів своїх вони спустили на землю. Так їм було зручніше.
Забобонний угорський селянин із давніх-давен вірить у привиди, що блукають, загорнувшись у білі простирала, вбивають людей і при першому крикові півня зникають. Кожний боїться їх бачити, ніхто з ними не встряє в розмову і не викликає їх, навпаки, коли дехто з родини привиджується після смерті уві сні, то дають святому отцю на службу, ставлять воскові свічки на вівтар, щоб душа померлого заспокоїлася на тому світі.
А пани? Панам, звичайно, щось особливе потрібне. Від страху перед мертвими душами оберігає їх освіта.