Ще б пак! Романтичним юним дівицям зовсім не потрібний був Пал Грегорич. їх ще вабила до себе поезія, а не гроші. Можливо, котрась із них, що засиділась вже у дівках, охоче настромила б на палець його обручку, адже старі діви досить моторні трапляються...
Але — від юної дівчини до старої дівки не один, а цілих два кроки: між ними стоїть молода пані, а стара дівка — то вже останній етап.
Молоденька дівчина і стара дівка — це два відокремлені світи. Коли маленькій Кароліні розповіли, що Пал Грегорич кашляє кров'ю, вона злякалася, і до часу другого його візиту у шалено тріпочучому серденькові не залишилося нічого, крім жалю, тоді як ще вчора, при вигляді ресорної коляски з четвіркою коней, вона щиро намагалася викликати в себе зовсім інші почуття. Ой леле, бідолашний Пал Грегорич! Він кашляє кров'ю, сердешний Пал Грегорич! Яке нещастя! І от — дарма закидає голову запряжений до саней баский кінь, — сьогодні вже не так хвацько дзвенять на ньому бубонці: адже Пал Грегорич кашляє кров'ю.
О дурненька Кароліно! Я знаю, я бачу не гірше за тебе, який неоковирний та недолугий той Пал
Грегорич, але ж він багатій і кашляє зрештою власною кров'ю — тож чим це тебе обходить?
Повір мені, що Розалія, яка відвідувала пансіон "madame" усього лиш на десять років раніше за тебе, не була б зараз такою роззявою, як ти. Нині Розалія філософ, і коли б її повідомили, що Пал Грегорич кашляє кров'ю, вона могла б подумати про себе: "Але ж він справді путня людина!" А вголос скрикнула б:
— О, я буду його доглядати!
А в найглибших закутках її свідомості, там, де ховаються невиразні відчуття, які ще не можуть втілитися в слова, оскільки вони ще навіть не думка, а лиш осілий намул егоїстичних емоцій, — там, у найсокровенніших глибинах, криється розрахунок: "Якщо вже він кашляє кров'ю, цей Пал Грегорич, то недовго протягне на цьому світі!"
Гай-гай, хороші дівчатка! Ви ж бо зовсім не знаєте життя: матусі понаряджали вас у довгі сукні, та розум у вас ще короткий. Не гнівайтеся на мене за те, що нудно вам дорікаю, — я мушу це робити, щоб пояснити читачеві, чому Пал Грегорич так і не зміг знайти серед вас собі жінку.
А справа ця зовсім нехитра. Усі знають, що розквітла троянда уже не чиста: у її чашечці викупалася бджола, заглянула якась кузька; зате у сердечкові пуп'янка, що розпускається, ще немає жодної земної порошинки.
Тому-то Пал Грегорич і одержав від дівчат стільки гарбузів; зрештою він і сам усвідомив (я ж бо кажу, він був добрий чоловік), що шлюб справді не для нього і що молодесенькі дівчата мають рацію, коли заперечують проти харкання кров'ю. Адже кров потрібна для чогось іншого.
Відмовившись від наміру одружитися, Пал Грегорич перестав роздивлятися дівчат і почав приглядатися до молодиць. Він притьмом до них залицявся: для рум'янолицьої красуні Возарі виписав із Відня рідкісні квіти, до саду стрункої Мушкеї одного прекрасного вечора випустив п'ять сотень солов'їв, яких на його замовлення з превеликими труднощами наловили десь у Трансільванії. Красуня, розкинувши на подушках своє жарке, білопінне тіло, дивувалася, чому це сьогоднішньої ночі так солодкозвучно розспівалися пташки.
Той, хто залицяється до молодичок, пізнає собі справжню ціну. Юна дівчина не може правильно судити про чоловіка, так само, як і стара дівка, — і в тієї, і у другої своя викривлена точка зору, обидві не бачать далі від свого носа; зате молода жіночка, яка усе пізнала, яка більше не марить і не відчуває пристрасної нетерплячки, може спокійно визначити, чого вартий той чи інший чоловік. Як вона його поцінує, так воно й є насправді.
Однак Пал Грегорич, нема де гріха потаїти, і тут не здобув собі слави. Молодички випроваджували його із дому, навіть не доводячи до відома своїх чоловіків, хоча такому непроханому гостеві звичайно доводиться мати справу з чоловіком, який здебільшого і намилює йому чуба.
Але він дуже і дуже нудьгував, не маючи й гадки, за що йому братися, коли вибухла визвольна війна[7].
А втім, його не взяли і на війну. Сказали йому, що на зріст він не вдався та й кволий, не витримає тягаря похідного життя — для армії він буде тільки завадою. Та йому за всяку ціну хотілося що-небудь робити.
Майор, що набирав рекрутів, добрий знайомий Пала Грегорича, порадив йому:
— Я нічого не маю проти; якщо ви так дуже хочете йти з нами, оберіть собі якесь спокійне заняття. У поході, наприклад, доводиться часом чимало писати. От ми й зарахуємо вас до якоїсь канцелярії.
Пал Грегорич образився, гордо випростався і став подібний на ворону в павиному пір'ї.
— Я твердо вирішив підшукати для себе найбільш небезпечне заняття. Ви, пане майор, що вважаєте найнебезпечнішим?
— Безперечно, шпигунство.
— Тоді я буду шпигуном.
І Грегорич став шпигуном. Він одягнувся, неначе якийсь волоцюга, — а в ті часи таких обірваних суб'єктів, що пустилися берега, чимало волочилося по світу! — і раз по раз перекидався з табора в табір, роблячи угорським військам безцінні послуги. Ще й дотепер згадують бувалі солдати "чоловіка з червоною
парасолькою", який з викривленим по-дурному ротом, наче й до десяти не вмів рахувати, сміливо йшов за лінію фронту й проникав у ворожий стан. Його вузька пташина фізіономія, позакачувані холоші, приношений, обшарпаний і зібганий циліндр та червона із загнутою ручкою парасолька під пахвою одразу привертали до себе увагу. Хто хоч раз його побачив, забути вже не міг. А принаймні один раз бачив його кожний, тому що він без упину гасав туди й сюди, неприкаяний, наче душа Орбана[8]. Мало хто підозрював, чим займався цей дивний суб'єкт, але Дембіньський[9] , очевидно, знав, бо так відгукнувся про нього: "Цей чоловічок з червоною парасолькою
сам чорт, та тільки він з поріддя добрих чортів".
Коли відгриміли битви і настали по-могильному тихі часи, Пал Грегорич повернувся до Бестерце й перетворився на справжнього людиноненависника. Він не виходив із свого великого кам'яного будинку і більше і в голову не покладав ні думок про громадську діяльність, ні про одруження. З ним сталося те, що нерідко трапляється з кожним старим парубком: він закохався у свою куховарку. Все спрощувати, спрощувати і завжди спрощувати — ось філософія мудрості та прогресу, тепер вона стала і його власною теорією.
Одна жінка потрібна для того, щоб прислуговувати чоловікові, друга — щоб йому любити її. Отже, потрібні дві жінки. Але чому б не поєднати цих двох в одній?
Анна Вібра, здоровенна дебела дівка, була родом звідкись із Детви, де справжнім чоловіком вважають того, хто за зростом майже не поступається деревам у їхніх могутніх лісах. Вона була гожа дівка, до того ж приємно співала вечорами, коли мила посуд:
Пліт по Гараму біжить,
Янко за стерном стоїть.
Голос у неї був такий м'який та лагідний, що одного разу господар не витримав, покликав її до своєї кімнати й посадив у затишне шкіряне крісло. У такому вона ще ніколи в житті не сиділа.
— Чудово ти співаєш, Анко! Гарний у тебе голос. Заспівай-но тут, я хочу тебе послухати.
Анка затягла сумну словацьку пісню "Лист новобранця", у якій той скаржиться своїй коханій на тяжку солдатську долю:
Чи знаєш, кохана, яку я тут маю постелю —
На холодне каміння кладу я подерту шинелю.
Отака моя постіль.
Так я сплю. А що ж я їм?
Я сіно ковтаю та сніг білий п'ю.
Чи чуєш, кохана, — ось так я живу.
Пісня розчулила Пала Грегорича, і він тричі вигукнув:
— Оце так горло у тебе, Анно Вібра, яке чудесне горло!
Він поступово й непомітно присувався до її чудесного горла й почав пестити його з таким виглядом, ніби цікавиться тільки незвичайною будовою цього горла. Анна спершу спокійно терпіла, але коли, чи то випадково, чи то навмисне, кощава рука Пала Грегорича ковзнула нижче, вона раптом зашарілася й норовливо його відштовхнула.
— Про таке, ваша милість, ми не домовлялися.
Пал Грегорич спік рака й хрипко вимовив:
— Не мудруй, Анко. Не будь дурненька!
Та Анка була дурненька — вона підхопилася й кинулася до дверей.
— Не втікай, дурна! Не з'їм я тебе!
Але Анка нічого не хотіла слухати, втекла до кухні й там зачинилася. Даремно пішов за нею Пал Грегорич, даремно твердив під дверима:
— Та не з'їм я тебе. Бог мені свідок, не з'їм. Ну, стривай, Анчуро, ти ще шкодуватимеш!
Наступного дня Анчура зібралася покидати місце, та господар загодив її золотою каблучкою та пообіцяв, що більше й пальцем її не зачепить. Не може він її відпустити, — умовляв куховарку Пал Грегорич, — не звикнути йому до іншої страви.
До душі припали Анчі похвала її кулінарному мистецтву та золота каблучка, і вона залишилася.
— Але ж будьте ласкаві, господарю, слова свого тримайте, а якщо будете чіплятися, то я вам такого стусана дам, що не зрадієте.
Треба віддати належне: Пал Грегорич знову почав загравати з куховаркою тільки, як минуло багато часу. Анчура знову намагалася піти, а він знову загодив її: червоним кораловим намистом із золотою застібкою — такі намиста мали на собі лише баронеси Радванскі, коли вибиралися до церкви; Боже, як гарно обвили корали її міцну білу шию!
Гарні, достоту гарні були корали, і Анчура перестала вимагати, щоб господар припинив свої пустощі. Господар і так багатий, тож навіщо їй оберігати його від витрат.
Більш того, одержавши коралі, Анча того ж таки дня поставила старій крамарці-бакалійниці, що орендувала крамничку в будинку Грегорича, дипломатичне питання:
— Скажіть, ласкава пані, а дуже це боляче, коли проколюють вухо?
— Овва! — засміялася бакалійниця, — що нашій селючці заманулося — сережки до вух причепити! Ох Анчо, Анчо, непутяще щось ти задумала, дівко!
Анча образилася і спересердя так щиро гримнула дверима, що дзвіночок деренчав та дзвенів ще цілих чверть години.
Звичайно, їй хотілося мати сережки. А чому б їй цього не хотіти? Хіба не той самий Бог створив і її, і тих паній, що в шовкових спідницях красуються? Того ж таки дня вона примудрилася дізнатися, що вуха після проколу болять не більше, ніж від укусу блохи.
Сережки, сережки!.. Несила було ждати Анчурі, коли Пал Грегорич відновить свої любощі.