Таж ти знаєш що таке батько... Твоє обличчя, повне страху і таємниці, мене налякало. Минулого понеділка, коли ти оглянув її, я те саме бачив у тебе на обличчі.
— Так, це правда, я до твоїх послуг, пане! Я надаватиму своєму обличчю іншого виразу, раніш ніж стати перед очима вельможного барона. Коли нема настрою, — то нема, і вираз обличчя в мене буде такий, який мені до вподоби.Кому до цього діло?!
Барон заспокоївся. Коли знову повернувся до нього веселий настрій, він потяг лікаря до столу.
— Ну, ходім. Зараз і твоє обличчя зміниться, коли перехилиш одну-дві склянки ·токайського. Дюрка, ану принеси-но сюди з есенцією. Сідай, nограємо у віст.
— Не п'ю, не п'ю,— відмовився лікар.— сам знаєш, що товстій людині недобре пити токайське. К бісу те токайське! В ньому таїться апоплексія. Краще буде, якщо принесуть натурального з мікеральною водою. А відносно віста, що ж, чopт з ним!.. Правда, ще потрібно мені зайти до одного пацієнта. Далеко, аж на хуторі Ріконто, старий вівчар захворів. У нього рак язика.
— Кажуть, що бог покарав його за те, що він дав фальшиву присягу в комітатському суді,— пояснив старий Іжепі.
— Дурниця і суєвір'я,— відповів лікар.— Ну, гаразд, по дорозі назад загляну до нього.
Вони подивились, як іде гра, після чого самі сіли за карти — і гра вже продовжувалась за двома столиками аж до вечері. До цьогo часу більшість гостей із села розійшлась. На вечерю залишились — тільки студенти, священик, доктор, управитель та "камерад" — майор у відставці, Боргі. Панночки Сірмої пообіцяли, що після вечері знову прийдуть. Хоч як упрошували старого Іжепі залишитись, він пішов, сказавши, що прийде після вечері разом з дочками, яких зараз тут не було.
За вечерею лікар знову повеселішав. Піп був неуважний і помітно уникав погляду лікаря. Марішка сиділа біля Буттлера і брала жваву участь у розмові; іноді вона кидала кульками хліба в лікаря, який розповідав про різні дивні речі, з якими доводилось йому зустрічатися під час довrої лікарської практики.
— Лікар — це справжній козел відпущення. Якого за все б'ють. Коли скаже, що хвороба легка,— сердяться на нього, кажуть, що бездушний собака; коли скаже, що хвороба важка,— сердяться, що лякає хворого й цим ще більш ускладнює йоrо стан здоров'я. Коли хворий виздоровіє, кажуть, що він сам по собі видужав би; коли не видужав, кажуть, що все лікар зіпсував. Ехе-хе, погана це професія! На вдячність тут ніколи не· розраховуй, чоловіче!
— Але на тому світі, дядьку Медве, вам сторицею заплатять, — потішала його баронеса. — Там врахують, скількох чоловік ви позбавили страждань.
— Врахують? Так, це правда! Згідно вашої віри, звідти посилають на землю всі страждання. Навіщо посилають? Може, проти нас, лікарів? А я не знаю всього цього. А втім, хто його знає, чи існує "той світ"?
— А я вірю,— відповіла Марішка і глянула крізь вікно на небо, всіяне зорями.
Піп відклав ніж і виделку.
— А я переконаний, що є,— сказав він з пафосом. Як можна уявити собі, щоб душа — це святе, невидиме — була відірвана від тіла і зникла безслідно, як пара над остиглим горщиком. Хіба можливо, щоб після земного життя, де одна людина — добра — до того часу, поки не зійде в домовину, живе у злиднях, а друга — погана — живе в достатках і життя їй усміхається всіма радощами,— хіба це можливо, кажу я, щоб над цим не було вищого судді, щоб після цього всього не було другого — світу, де всі люди будуrь рівними перед судом? Бог не створював би свого витвору так куцо, без всякої логіки.
— Дурниця! — заперечив лікар.— Тут ви мені не говоріть про логіку. Логіка — інша річ. Попам нема чого говорити про логіку. Логіка — бог для мислячих людей. Коли існує "той світ", то цілком логічно, що ви, святий отче, безумовно потрапите в пекло.
— Я? — заїкаючись спитав священик і тут же почервонів під пронизливим поглядом лікаря.
Студенти посміхались. Дорі сміявся вголос узявшись за живіт; баронеса злякано опустила очі.
— Так, ви. Бо за вашою логікою духовному пастору — місце між поганими душами, щоб їх виправляти. Так, бо в раю, де тільки хороші душі, піп не потрібний.
— Куть-куруть! — вигукнув барон.— Цей Ігнац, справді, багатий на розум.
Священик, видно, трошки заспокоївся після такого пояснення: жарти старого Медве треба терпіти. Але лікар ухопився за цю розмову, як пес за кістку.
— Ну, добре, припустімо, що існує "той світ". Але зразу виникає запитання: який він? Деякі народи вірять в переселення душ. Ну, це нічого не дає. Це те саме, що "є — і нема". Коли дійсно відбувається таке переселення душ, то який клопіт отому каплунові, який тепер бігає по двору, що в нього переселилась душа мельника, який колись за життя вкрав багато муки? його це не турбує, він про це не знає.
— А може, душа знає і мучиться? — озвався майор Боргі.
— Не знає. Звідки їй знати? Коли справді існує переселення
душ і душа нашого каплуна знає, в кому була
раніше, то й ваша душа знала б, дорогий майоре, в
кому вона була перш, ніж поселитися в вас.
— Гм. Це цілком імовірно.
— Отже, переселення душ із того світу нічого не
варте з погляду засудження гріхів і нагороди за добро. Розгляньмо ще інші погляди про потойбічний світ. Турки, наприклад, уявляють загробний світ у вигляді тінистого саду, заселеного гуріями, індусам уявляється щось інше, для нас той світ — рай і пекло. А католики до нього додають ще й чистилище.
— І добре роблять, — підтвердив Дорі.
— Добре? А чому? — спитав лікар сердито, бо дуже не любив, коли його перебивали.
— Бо чистилище зроблено для таких, як я. Я, як і кожна людина, знаю собі ціну. Я не зазнаюся: в рай не надіюсь попасти, а от у пекло все-таки не хочеться потрапляти. Що ж до чистилища, то сюди я всунуся. Там чистять душі, і мене це задовольняє. А вже звідти, надіюсь, попаду в рай через протекцію померлих родичів. Коли я був ще молодим гусарським капітаном, я часто починав з кухні, де поралась Нані, щоб пізніше потрапити в салон до Мальви ... Марішко, вийди-но в другу кімнату!
Марішка з дитинства звикла до цього; вона, мов заводна лялька, відразу ж бігла до дверей. Іноді це вона робила так, що гості не помітили б, як вона виходить, коли б не було чути легкого шелесту її спідниці.
— В той час я служив у Братіславі. Я був молодим, вабким до жінок і майже таким красенем, яким себе уявляє старий Іжепі, коли він був гвардійцем. В сусідньому будинку мешкала гарненька вдова, а в неї була досить приваблива покоївка ... Добре було б, коли б і ви, святий отче, вийшли в сусідню кімнату ... Тільки ж дивіться,— як завжди додав він жартома,— не прикладайте вуха до замкової щілини.
Священик також підвівся і з виразом справжньої благочестивої огиди вийшов услід за панночкою.
Лікар іронічно посміхнувся, вийняв з кишені зубочистку з перламутровою ручкою (він її одержав як "гонорар" від якоїсь дами), почав чистити зуби і, сердячись, що барон перебив його, процідив:
— Краще було б, мій друже, прихильнику відокремлення чистих душ від грішних самому прикласти вухо до замкової щілини.
Барон почув його слова, але не задумався над ними. Пристрасний промовець — як воїн у гарячому бою — не відчуває, що куля поранила його.
Барон спокійно розповідав про пережиті ним пікантні історії і, поки довів розповідь до кінця, забув про натяк доктора. Подібна історія пригадалась, звичайно, і майору Борrі. Таж недарма "камерад" прожив свої молоді роки в Мілані, де безліч церковних веж та чудових синьйорин. Там, де так багато зазнав різних пригод Боккаччо, там ще і для нього дечого трошки залишилось. Студенти теж дещо знали. В Шарошпотоку багато розповідали про жартівливі пригоди. Студенти з усіх кінців країни зносять сюди гроші та анекдоти. Гроші вони віддають колегії, а анекдоти залишають для себе.
— Ну, а тепер вже покличмо наших вигнаних. Погане, коли його занадто багато, шкодить. І Медве сердиться, що ми перебили йому диспут із священиком. Продовжуй, Ігнаце!
Теми розмов між чоловіками чергувалися, як кості в грі: біла кість — релігія — замінювалась чорною — розповідями непристойних історій; потім знову йшла біла і знову чорна. І завжди чергувались тільки ці два кольори. Печський єпіскоп, розповідали, сімнадцять років носив у кишені один талер з зображенням Марії-Терезії, щоб його віддати бідному, якщо в чоловічому товаристві на протязі одної години він не почує жодного непристойного слова(*Печ — старовинне місто у південній частині задунайської Угорщини). Хроніка замовчує, в якому товаристві дурних м'ял на сімнадцятому році обідав єпіскоп, що після цього все-таки віддав талер бідному. Кількість дурнів зростала, і прибутки релігії збільшувались.
Кальвініст кепкував з папіста, папіст — із товстошийого кальвініста. І обидва вони — з лютеранина. Але те, що півсторіччя тому було предметом жорстокої боротьби суспільства, сьогодні продовжувалось за накритим столом у вигляді жартівливої суперечки. Прикмети лютеран з хорошим гумором були зібрані в тринадцяти пунктах. Лютеранин носить в кисеті замість тютюну моркву; у візок сідає з лівої ноги; ввечері, прикуривши в ліжку, довгий мундштук люльки кладе на плече жінці тощо. Тепер вже не знімають дзвонів у церквах супротивників, тільки передражнюють їхнє звучання. Великий кальвіністський дзвін ревів товстим басом: "Дідько дав, дідько взяв", а католицький дзеленькав: "Єзус-Марія, Єзус~Марія". Лютеранський вистукував: "Ні сюди — ні туди, ні сюди — ні туди". В той час людські уми і гострилися на подібних каламбурах. І не диво. Адже тоді не було газет, які б через кожні двадцять чотири години розсилали по країні. І тоді траплялись політичні події, власне, тоді їх було найбільше, але тільки ті з них доходили до вух звичайних людей, які вражали ввесь світ. Наполеон так легесенько звалив кілька малих тронів, що про них навіть і звістка не долетіла до Олосреська. Він мав легку руку: не одну корону розтрощив, як лісовий горішок. Так, прибувши в одне невеличке герцогство, він, замість шаблі з піхов, вийняв олівець з кишені й написав на клаптику паперу: "Кінчилось панування Враганзької династії". Цим він назавжди викреслив її зі сторінок історії. Але яке значення має це для олосреськівців? Вони нічого не знали про це. Шарудіння того олівця не донеслося до них.
Тому й точилися розмови навколо цих двох тем, що ними з незапам'ятних часів живе людство.