Але тому, що корчмар Тот належав до числа людей, які не вірять у смерть близьких для його серця осіб, як, наприклад, у смерть Наполеона,— він ніколи не повірив, що Буттлер помер. Але тому, що всі люди смертні, цій розповіді йняли і не йняли віри. Важко було вияснити цю справу, бо управитель Будої через три тижні після похорону графа сам помер, а секретар Бот зник зразу ж після процесії, просто з кладовища. І тому тільки сам бог знає, хто казав правду! Але після того, як наступного року навесні Пірошка продала свій борноцький маєток одному моравському графу і назавжди виїхала з Угорщини,— так що більш про неї ніхто і слова не чув,— число людей, що вірили в легенду Тота, збільшилось.
А сам Тот, покурюючи свою незмінну люльку, до самої смерті мріяв про те, що десь у широкому світі, в одному з його тихих куточків живе собі щаслива парочка, яка щонеділі ставить на стіл червоні келихи з срібними оленями і зображенням карлсбадських купалень і, попиваючи з них вино, інколи згадує: "Чи живе ще в Олосреську добрий старик Тот?"
Довго жила ця легенда серед багатьох, в тому числі серед знатних панів, то зникаючи, то знову оживаючи. Але ніколи вона широко не розповсюджувалась. Як бачимо, домовину до сьогоднішнього дня так і не відкрили, хоч про це і йшла мова.
Спокійно спить граф Буттлер (коли він справді там спить!), чоловік, красивішого від якого ще й досі не було в Унгському комітаті. Тихе пристановище — склеп у Доборуску — найбільш відповідне місце для вічного сну: ліси навколо вже вирубані і тому не тривожать покійних своїм шумом. Тільки жаби в поблизьких болотах іноді квакають:
"Прравлять попи! Прравлять попи!"