Принадні дами, баронеси і графині, загорнуті в шуби з коштовного хутра, під'їжджали до під'їзду. Одні приносили квіти, інші — вінки, тільки один чоловік у синій бекеші простягнув ішпану Галлу, який наглядав за вінками, одну висохлу, вкриту інеєм, гілку.
— А це чого сюди несете? — крикнув на нього ішпан.— Що це таке?
— Це вже я знаю що,— відповів йому старик.— Я вас прошу покласти і її. Коли б покійний міг бачити, він би знав, що це за гілка.
— Хто ви такий?
— Як хто? Я шляхтич Дьєрдь Тот із Реська.
Пан Дьєрдь Тот приніс на домовину гілку з тих дерев, під якими граф Янош востаннє проходив з Пірошкою.
Тільки-но в'їжджала в двір нова карета, пани, а особливо дами, що зібралися в добре натоплених залах, з цікавістю кидалися до вікна, відхукували замерзлі шибки, і, якщо приїжджий був знатною особою, виникало велике хвилювання.
Але одна сенсація пройшла мимо них, про що свідчать їх надуті червоні губки: приїхав Паль Будої — молодший управитель маєтку Горвата з Борноца — і об'явив, що його молода пані захворіла і лежить у ліжку, і тому, розуміється, не приїде на похорон.
— Ох, бідна дівчина! — вигукнули деякі.— Цей важкий удар повалив її в ліжко.
Хворій співчували від усього серця: краще вона приїхала б сюди, а вже потім захворіла.
Раптом здійнявся шум, всі кинулися до вікна.
— Хто приїхав? Хто приїхав?
— Приїхала "вдова".
— Ах! Ох!
Багато хто, незважаючи на великий холод, відчинили вікна і висунулися з них, ті, які не вміщалися, намагались піднятись вище перших, так що з усіх вікон стирчали голови, мов купи яблук. Випустиш стрілу і обов'язково попадеш комусь у голову.
І справді, приїхала вдова в глибокому траурі. Слуги теж у чорних лівреях; навіть коні були чорні. З капелюхів кучера та лакея звисали широкі стрічки чорного крепу.
Зустрічати її вийшли всі слуги палацу. (А може, вона буде їхньою пані?) Розташувавшись півколом і низько вклонившись, вони чекали, поки старий Будої допоможе їй вийти з карети.
— Гляньте на цю негідницю,— з обуренням вигукнули згори, з вікон,— як вона поважно киває головою, мов королева.
Почулись вигуки здивування, коли з екіпажа за нею показалась гнучка дівоча постать:
— Хто ця чудова дівчинка?
— Її дочка, Марія Буттлер.
— Ну, і стан у неї!
— Пане Будої, проведіть мою дочку в якусь теплу кімнату,— тихо сказала Марія Дорі,— вона, бідна, зовсім замерзла. А я хочу піти до нього. Де він?
— У великій залі.
— Можна на нього подивитися?
— Не можна, ваша світлість,— домовина вже запаяна.
Марія добре знала тут усі входи і виходи. Вона взяла від лакея вінок із білих камелій і подалась просто у велику залу.
Тепер там нікого не було. Почесна варта гусарів щойно вийшла у двір, щоб приєднатися до інших, тому що домовину будуть проводжати з обох боків по вісім гусарів з оголеними шаблями; спереду домовини і за нею ітимуть кінні загони гусарів, по п'ятдесят чоловік кожний. Пан і на той світ іде по-панськи, з помпою!
В залі панувала страшна тиша. Велика зала, а посередині — похмура домовина. Час від часу чути було шкварчання свічок або скрип меблів.
Марія тремтіла всім тілом і боязко озиралась. Хто чув таке, щоб мерця залишали одного! Вона була вже хотіла повернутися назад, але раптом помітила чоловіка, який тихо молився біля домовини.
Хоч вона і тихо ступала у своїх оксамитових черевичках, чоловік все-таки обернувся. Це був Жігмонд Бернат, унгський депутат.
Марія впізнала його; кинувши на нього повний ненависті погляд, вона пройшла повз нього і поклала на домовину свій вінок.
Бернат підійшов і сердито скинув вінок камелій на мармурові плити лицарської зали.
— Не будьте жорстокою,— сказав він тремтячим від гніву голосом,— і не тривожте його! Лишіть його в спокої хоч тепер!
Марія саме хотіла опуститися навколішки, але при цьому несподіваному нападі скочила, мов тигриця, гордо відкинувши назад голову.
— Як ви смієте? Хто ви такий? — вигукнула вона різко.— Я його дружина.
— Так вважають лише попи,— відповів Бернат з безмежним презирством,— але не бог. А тепер він уже в бога!— Бернат більше не міг володіти собою. Очі його налилися кров'ю, він почав ногами топтати її вінок.— Віднесіть свій вінок попам і скажіть, що ви вбили його.
Бернат втупився в неї своїм гострим поглядом, який проте не міг пронизати її: вона вже і без того лежала на кам'яній підлозі непритомною.
Благородний пан депутат, як людина, що звільнилась від вантажу, який давно давить її душу, з полегшенням зітхнув і вийшов із зали, і тільки надворі сказав слугам, щоб вони заглянули до зали, бо там лежить якась непритомна жінка.
Люди, які знайшли її в такому стані і привели до пам'яті, могли б сказати: "Все-таки вона, певно, любила його".
Чи варто продовжувати далі розповідь? Довго довелося б описувати похоронну церемонію і те, як тяглись по дорогах довгі колони скорботних і цікавих.
Чекаючи священиків, вся рідня Буттлерів зібралася в мисливській залі. Там у кріслі сиділа і жінка покійного, біла, як стіна. Були там всі управителі і префекти Буттлерових маєтків, поки зачитували духівницю, яку привіз із собою пан Бот із Відня.
Покійний граф майже всі свої маєтки, прибутки, рухоме і нерухоме майно відписав на благодійні цілі. І тільки половину доходів ердетелекського маєтку залишив тому нещасному створінню, яке називало себе його дружиною, а так як нібито в неї є дочка, то остання після виходу заміж одержить чотири тисячі голдів землі в Гарагоськім степу.
Деяку частину своїх земель він відписав декому із своїх родичів і друзів. Пану Будої за його "довгорічну відданість" відписав маєток у Веребіні з усім рухомим і нерухомим, що там є, щоб у роки старості він мав змогу спокійно "співати псалми". Все, що після цього ще залишиться в будь-якому вигляді,— доходи і земля,— повинно належати його улюбленому опікунові Іштвану Фаї, або, вірніше, його сім'ї.
Коли ж виясниться, що які-небудь з цих незліченних подарунків і пожертвувань дістануться такій установі, що з відписаного будуть користатись священики, духівниця вважатиметься недійсною, майно треба буде роздати біднякам бозошського маєтку. І так далі і тому подібне.
Тим часом на чотирьох екіпажах прибули священики — через сильний мороз тільки з околишніх сіл,— і почався похорон без усяких інцидентів. Усі були засліплені надзвичайною помпою. Кріпаки несли тисячу смолоскипів. І коли перші з них були вже в Доборуску, біля склепу,— катафалк з домовиною ще не рушив з місця. Чотири вози везли тільки квіти і вінки. (Зрозуміло, з Пірошкою Горват нічого б не трапилося і честь її не заплямувалася б, коли б вона послала хоч однісіньку гілочку резеди). Тут ще ніколи не збиралося стільки народу, як у цей час. Не тільки знатні пани, але й простий народ прийшов віддати шану покійному. Тут був увесь Упгвар, обидва Капоші з околицями. Дивіться тільки, тут є і шинкар Грібі з пані Гадаші (тепер вона вже його дружина і величають її тітка Грібі). Катушка все показує їм і дає різні пояснення.
Через великий наплив знатного панства простій людині аж ніяк не можна було пробратися вперед, щоб розглянути домовину. Сам пан Дьєрдь Тот разом з іншими був відтиснений на задній план, хоч він і не для того прийшов сюди, щоб розглядати спини гладких панів. Він хоче покійного побачити і оплакати його. Сердитий, він направився в Доборуск, щоб біля самого склепу чекати похоронної процесії.
Тот прийшов туди з першими факельниками і, оглянувши склеп — простий цегляний будинок під черепицею з віконцем на горищі,— достойний пан Тот рішив забратися на нього. Звідти він зможе бачити всю похоронну церемонію, багато екіпажів, знатних панів, палаючі факели, кольорові герби, коней, вкритих траурними попонами, а можливо, побачить там між вінками і свою гілочку. Чи там вона? Вилізти наверх було зовсім неважко, бо тепер ніхто не цікавився живими. Достойний Дьєрдь Тот виліз на горище і, зрозуміло, краще інших бачив усе, що там відбувалося і про що його вдома буде розпитувати жіночка.
О, як гарно було тут і заодно так сумно! Біля склепу домовину з катафалка зняли знатні пани і понесли на плечах. (Не раз він грав у карти з цими панами!) До склепу могло їх зайти небагато. Церемонія тривала недовго. Попи швидко закінчили її, бо дуже змерзли. Поставили домовину. Тук-тук, тук-тук! Все закінчилось! Останній граф із роду Пардані прибув на місце вічного спочинку.
Потім перевернули щит з гербом: на синьому тлі золотий орел з короною і з срібним барилом на грудях.
... Був орел — і немає! Полетів, забравши з собою і весь рід Буттлерів... Тільки на старовинних шаблях, на старих палітурках книг він і далі тягтиме на собі важку ношу: срібне барило, яким нагородив його король з буйною фантазією; це було, певно, дуже давно, коли бочки робили з срібла. А тепер їх роблять тільки з дерева, і немає чого в них збирати на Токайській горі.
Розділ двадцять п'ятий
МОВЧИ!
Натовп швидко зменшувався: пани сідали в екіпажі, інші — розходились пішки, говорячи ще кілька хвилин про покійного.
Останніми залишили кладовище пан Будої і особистий секретар графа. Бот, мабуть, випадково, а Будої для того, щоб великим ключем, який тримав у руці, замкнути двері склепу.
Ось тоді, як розповідають, і трапилось те, про що передавали з вуст у вуста в комітатах Земплен і Унг до самої революції *. (* Автор має на увазі угорську революцію 1848—1849 років). Пізніше революція відмела і цю легенду. Тоді було не до легенд, бо події вимагали від людей нових і нових героїчних вчинків. Той самий уйгельський гімназист, який колись убив з пращі двоє курчат у дворі Дьєрдя Тота,— тепер великий політичний діяч,— вершив легендарні діла, надихав на битви свої поріділі полки.
Ну, коли вже нам довелось згадати достойного Дьєрдя Тота, треба розповісти і ту легенду, яка з його вини і розповсюдилась по світу. А втім, це не його вина, Тот нікому, боже борони, не розповідав своєї таємниці, окрім своєї жінки (пізніше він пошкодував, що це зробив, бо таємниця перестала бути таємницею).
Легенда розповідає, що в той час, коли управитель Будої залишився віч-на-віч з Ботом біля дверей склепу, Тот ще сидів на горищі над склепом, бо соромився злазити при людях; крізь щілину він бачив і чув, як Будої взяв Бота за комір пальта і, пильно дивлячись йому у вічі, похмуро промовив:
— Чи знаєте ви, пане секретарю, що я вночі відкривав домовину, а тіла графа Буттлера в ній не бачив?
Секретар злякано озирнувся і пробелькотів:
— А що там було?
— Дерев'яне опудало, засипане піском і стружками.
— А ще що?! — зловісно запитав Бот і так подивився на Будої, що в того кров застигла в жилах.
— На грудях в опудала була табличка з написом:
"Мовчи!"
— Отже, мовчи! — погрозливо сказав секретар графа.
Ось яка легенда розповсюдилась у ті часи.