Хіба поява парасольки над дівчинкою не була відгуком на його молитву і хіба не відтоді почалося його благополуччя? Адже парасолька — джерело добробуту, про який Янош тоді так палко молився.
"Господи Ісусе, — благав він того сумного ранку, — яви мені чудо, щоб я міг виростити дитину".
І ось воно, чудо, збулося. Із старої пошарпаної парасольки посипали гроші, достаток, багатство, наче парасолька була казковим баранцем, якому варто тільки обтруситися, і з його смуху посиплються золоті монети.
Чутка про парасольку дійшла і до найвищих кіл. Сам його преосвященство єпископ із Бестерце зацікавився цією поголоскою, наказав прикликати до себе священика разом з парасолькою і, вислухавши історію її появи, побожно перехрестився і возвістив:
— Deus est omnipotens[6].
А це свідчило, що і він повірив у парасольку.
Але єпископ цим не задовольнився. Через кілька тижнів він звелів панотцю Яношу зберігати надалі цю реліквію не дома, а у ризниці, серед інших церковних оздоб. Проти цього панотець Янош зараз же заперечив, посилаючись на те, що зазначена парасолька належить, власне кажучи, його неповнолітній сестричці Веронці Бейї і він не має права зазіхнути на чужу власність та передати її церкві. Однак не може бути ані найменших сумнівів, що його сестричка, досягнувши повноліття, не забариться пожертвувати парасольку храмові Божому.
Треба сказати, що парасолька принесла достаток не тільки глоговському попові, який скоро обзавівся худобою, заклав міцне господарство, а через два-три роки збудував собі чепурну кам'яничку і завів на стайні запряжку коней; ця парасолька настановила на хліб усе село. Щоліта з навколишніх курортів почали вчащати до Глогови препишні панії — деколи навіть графині (похилого здебільше віку) — і, стоячи під парасолькою, читали молитви; для них глоговці звели корчму навпроти будинку священика і назвали її "Чудодійна парасолька". Одне слово, Глогова почала швидко процвітати; дійшло навіть до того, що місцеві жителі вже соромилися перед численними гостями за свою бантину із дзвоном і збудували над церквою гарненьку дзвіницю з маківкою, оббитою бляхою, і виписали для неї з Бестерце два новеньких дзвони. Янош Шранко на відзнаку свого чудодійного повернення з царства тіней замовив різьбярам розкішне зображення святої трійці і звелів установити його перед церквою. Гувернантка — панотець Янош згодом приставив до Веронки гувернантку в капелюшку — засадила двір священика жоржинами та фуксіями — квітами, яких глоговці до того і навіч не бачили. Усе навкруги розквітало та око милувало — крім старої Адамец, яка відтоді стала ще потворнішою, а глоговці зовсім високо запишалися, тож у неділю надвечір, коли людям стільки й клопоту, що на призьбі сидіти та язиками горох товкти, почали поважно заговорювати про те, що, мовляв, незле було б та поставити у Глогові каплицю на зразок тієї, що є у Шелмецбані, — нехай би і до них юрби прочан посунули та приносили б гроші і пожвавлення.
Частина друга
ГРЕГОРИЧІ
НЕТАКТОВНИЙ ГРЕГОРИЧ
Багато літ тому — власне кажучи, ще до початку нашої історії — у вільному королівському місті Бестерцебані жив такий собі Пал Грегорич, чоловік, якого звичайно називали не інакше, як нетактовним, хоча все його життя було підпорядковане тому, щоб якнайбільше догоджати іншим. Пал Грегорич завжди гнався за Популярністю, цією милою та грайливою дівчиною, але, як правило, майже скрізь зустрічався лише з Критикою — відьмою з насупленою фізіономією та пронизливими лихими очима.
Пал Грегорич народився після смерті свого батька, та ще й через дев'ять місяців після його похорону, і вже цей один його вчинок був явною нетактовністю щодо власної матері, яку знали як цілком пристойну особу. Досить було Палові Грегоричу народитися на кілька тижнів раніше, і він заціпив би рота найзавзятішим пліткарям. Та це, зрештою, була не його провина. А от те, що він взагалі народився на світ, було для решти живих і здорових Грегоричів значно більшим лихом — адже неабияка дещиця спадщини вислизла з їхніх рук!
Дитина була квола, і решта Грегоричів — себто дорослі брати нашого героя — що в Бога день чекали його смерті; але Пал Грегорич узяв та й вижив (сказано — нетактовний!), виріс, став повнолітнім і посів спадщину, більша частина якої перейшла до нього від померлої матері, отож на цю материзну не могли мати прав діти від першого шлюбу батька, а спадок цей був величенький; а втім, частину, що дісталася йому від батька, теж не можна було назвати маленькою — старий Грегорич мав чималий зиск, торгуючи вином. У ті часи, та ще в тих місцях, легко було розбагатіти на такій справі — вина тоді ще було досхочу, а євреїв ще не було. У наші дні багато втрачено з рецептів тодішніх виноробів, зате води у Гарамі лишилося вдосталь.
Природа обдарувала Пала Грегорича ластатою фізіономією та рудим волоссям, а про таку зовнішність ходить поголоска, що це — ознаки людини лихої. Однак Пал Грегорич вирішив довести, що людина він усе ж таки добра. Адже врешті-решт приказки — то лише старі горшки, у яких варили страву багато поколінь. Ось один такий горщик і розіб'є Пал Грегорич. Він стане добрий, як кусень хліба свіжого. Він зробиться поступливим, м'яким, як вершкове масло, яким так само зручно змащувати як білий, так і чорний хліб.
У душі він твердо вирішив бути корисним і добрим й усе життя присвятити тому, щоб заслужити любов ближніх.
І справді, він майже на кожному кроці творив благі діла, однак наче якийсь злий джин біг попереду нього і по-своєму намовляв ближніх — і його вчинки сприймалися ними перекручено.
Щойно він повернувся з Пешта, де гриз граніт юриспруденції, щойно показався на базарі і став на порозі тютюнової крамнички, бажаючи купити запашні гаванські сигари, як тієї ж миті заляпали усі язики у Бестерце:
— Гляньте, а цей парубійко курить сигари за тридцять п'ять крейцерів! Ого-го! Ото шпак, що й казати! Ось побачите, скопає він попідтинню! Коли б то бідний його батько устав з могили та подивився, як він палить сигару за тридцять п'ять крейцерів! Боже милостивий! Старий до тютюну сушене картоплиння домішував, щоб побільше було, та кавову гущавину, щоб довше горіло!
Коли Пал Грегорич дочувся, яку скандальну сенсацію викликали в місті його дорогі сигари, він одразу перейшов на двокрейцерові коротенькі сигарети.
Але людям і це було не до вподоби:
— Цей Пал Грегорич просто-таки скнара! Цей сучий син ще більший глитай буде, аніж його батечко. Тьху, до чого ж паскудна вдача!
Дізнавшись, що його вважають скнарою, Пал Грегорич дуже засоромився і за першої зручної нагоди, на благодійному балі, — це був бал пожежної команди, на якому дамою-патронесою виступала сама губернаторша, а на запрошеннях було вказано: "Приймається плата зверх зазначеної", — заплатив за вхідний двофоринтовий квиток усі двадцять, наперед радіючи: "Пал Грегорич доведе вам, що він не скнара!"
Упорядники балу, проте, миттю збилися докупи і проголосили:
— Пал Грегорич хвалькувата і нетактовна людина.
І у них справді була причина для невдоволення.
Нечувана зухвалість — дозволити собі обійти самого
губернатора, барона Радванскі!
Радванскі заплатив за білет десять форинтів, а Грегорич жбурнув двадцять. Та це ж бо справжня образа! І хто? Син винаря! Господи милостивий, оце так часи настали! Блоха сміє кашляти голосніше за лева. Оце так! Оце вам нова доба!
За що б не брався бідолашний Грегорич, усе поверталося проти нього. Коли йому траплялося з кимсь посперечатися і він не хотів поступатися супротивнику, про нього казали: "Бешкетник"; якщо ж він поступався, називали боягузом.
Спершу Пал Грегорич, скінчивши в столиці курс юридичних наук, не поспішав починати серйозну діяльність; зрідка він вибирався у кареті на полювання до свого маєтку, розташованого за милю від міста, іншим разом на день-два виїжджав до Відня, де у нього був прибутковий будинок (і те, і друге дісталося йому од матері), — і цим, властиво, і вичерпувалися його заняття, які у працьовитому товаристві Бестерце викликали щиру зневагу.
— Цей Пал Грегорич, — казали люди, — тільки даремно дні тре. Цілий тиждень ні за холодну воду не візьметься. І як тільки земля носить дармоїда такого!
Коли і це докотилося до Пала Грегорича, він зрозумів, що люди кажуть правду: не можна усе життя прожити без діла. Так воно в світі заведено: кожен має заслужити хліб, який їсть.
І тоді, звернувшись до комітету і правителів міста, Пал Грегорич сповістив, що готовий служити своїми знаннями на благо суспільства.
Отакої! Тільки цього ще бракувало Палові Грегоричу. Звідусіль почулися сотні голосів: "Як? Пал Грегорич шукає посаду? Тут, у нас? Далебі, поганому виду нема стиду. Вибити у якогось сіромахи хліб з рук, коли у самого калачів досхочу! Чи багато у місті посад? Тож залиши їх тим, хто терпить нестатки..."
Пал Грегорич і цю вимогу визнав справедливою, зразу відмовився від службової діяльності і взагалі від усіх громадських справ; він почав дедалі більше цуратися чоловічого товариства, оскільки виношував думку про одруження та майбутню сім'ю, — намір цілком похвальний та заслуговує на повагу.
І ось наш герой почав учащати до віталень, де були гарненькі дівчата-відданиці і де його охоче приймали, вважали принадним женихом; але зведені брати Грегоричі, нікчемні інтригани, які все ще сподівалися, що цей недолугий, вічно застуджений чоловічок протягне недовго, безперестану чинили проти нього підступи (про які варто було б написати окрему розповідь) і розладнували усі стосунки, які йому тільки вдавалося зав'язувати. Тож Пала Грегорича обдарували стількома гарбузами, що він прославився по всіх усюдах. Пізніше, можливо, і знайшлися б дівки, яким носити кибалку уже ставало обтяжливо (адже такі шати стають з бігом часу вельми тяжкі!), але цим було занадто соромно. А чи могло бути інакше? Самі подумайте, як іти за чоловіка, котрим знехтували вже стільки відданиць? Хто наважиться стати подругою короля відмов? Далебі, ніхто!.. У вечір святого Андраша багато порозтоплювалось і багато затверділо свинцю у панських будинках на березі Гараму, та, звісно, жодна вилита фігура не була подібна до Пала Грегорича.