Як тобі це спало на думку?
— Та так собі, бо хто його знає, чи не такий комар сидить у моєму кам'яному серці.
І вона засміялась своїм дзвінким голосом, після чого кімната ніби зразу зробилась веселішою.
— Ха-ха-ха! Комар! — відгукнувся барон своїм розкотистим сміхом. — От сякий-такий комарик. Ну і швидко ж він заліз туди. Але одне скажу тобі, хоч він і комар, але значний комар. Він великий багач, у нього стільки володінь, скільки у мене пальців. І для десяти герцогів ·вистачить, ще й залишиться, коли все це візьме у спадщину від опікуна. І до того ж — граф, титул і баrатство. Хто багато прагне, мало заслуговує.
Марішка надула губи, як вередливе дитя.
— Що ти кажеш? Ти цим сердиш мене. Ти поганий батько. Я зовсім не мала на увазі сина Буттлера. Іди собі, я більше жодного слова тобі не скажу. 3 тобою не варто розмовляти.
І старий підвівся і попрямував до гостей з веселим обличчям. Там його засипали запитаннями, що трапилося з Марішкою.
— Та нічого. Дурниця. Певно, в обід з'їла якогось поганого гриба. На щастя, я не їв грибів. Ті гриби приніс у презент той паскуда Іштван Гінко. Двадцять крейцерів я заплатив за них. А завтра одержить двадцять п'ять палиць. Щоб не забути.— Він вийняв носову хустинку і на кінці зав'язав вузлик.— Нагадай, Дюрко, сказав він гайдукові, що саме приніс чотири баклаги вина.— Нагадай, що цей вузлик — двадцять п'ять палиць Іштвану Гінко. Між іншим, їй, тобто Марішці, вже краще. Ох, і люблять же постогнати сьогоднішні дівчата! Ніби з пряників зроблені. У мене теж було три сестри, але їх можна було навіть через хату перекинути, і кожна з них підвелася б аж на другому боці цілою і неушкодженою.
Тепер вже ніщо не заважало гулянню. Дехто присів за карти. Вже й тоді захоплювались картами, ставлячи високі суми. Але все ж не так, як двадцятьма роками пізніше, коли під час пожонських сеймів, де змагались Чернович і Комаромі, було поставлено на карту все майно помістя Мачої з його лісами, сінокосами та нивами. Дідько, що живе в картах, підняв це все добро і перекинув від одного господаря до другого. Ох, і велику ж силу має дідько!
Між тим, студенти спробували попрощатися, але барон і слухати не захотів.
— Ну, що ви, залишайтесь! Куди вам іти на ніч? Адже небезпечно в нашім краю.
— Хотів би я того побачити,— засміявся Жіга Бернат, — хто спробував би нас пограбувати в дорозі.
— Та я знаю, що ви не боїтесь. Але краще все ж вам піти вранці. Вдосвіта я накажу запрягти вам коней. Ми до зорі не спатимем, чорт візьми.
Аргументи господаря підкріпила поява капели Марці Човки, що заграла надворі сумну пісню Бігари. Пролазі Човці, ніби сороки на хвості, приносять вісті, де і в кого появляться гості, або він по тому, як димлять комини, дізнається про їх прибуття.
— Куть-куруть! Капелу Човки треба запросити!
Ну, тепер вже ніяк не підеш! Студенти поступилися. А вдома ж мати пиріжки пече... Мабуть, саме зараз· виймає їх з печі... Та, на жаль, не можна відмовитись. Музика грає.
Знову кров забурлила, і Марішка з гілкою бузку у волоссі, з усмішкою на вустах вийшла з своєї кімнати. З великого салону почали виносити стільці, канапи, а потім — "ура!" — потанцюємо, розімнемо трохи тіло; старий Дорі перший пішов танцювати. Низько вклонившись перед Майорноки, він обійняв її красивий стан. "Ой сестричко, яка ви тоненька!" Дрібно перебираючи ногами, він робив такі викрутаси, що кращих і не треба. Після цього загальний настрій піднявся. Навіть старий Іжепі пішов у танець з мадам Маліпо; вони випустили одне одного з рук і, по-старечому перебираючи ногами і незважаючи на такт чардашу, мов у менуеті, дріботіли одне біля одного.
— Агов! Де тут хворий?
На порозі з'явився веселий товстий чоловічок з виголеним обличчям. Він високо підняв палицю і погрозив нею в бік веселої компанії, намагаючись перекричати музику й надати грізного вигляду своєму надутому обличчю.
— Ага, танці! Ну що ж, наживете собі сухот. Правду я кажу. Та чи ж є у вас розум — при відчинених вікнах танцювати? Ну що ж, бідному лікарю теж потрібно з чогось жити. Дякую вам, пани і дами.
— Дивіться, ось дядько Медве! Тут є дядько Медве.
— Сервус, Наці! — вигукнув барон. — Ти прийшов?
— Розуміється. Де хвора?
— Хвора? — солодко засміявся барон. — Он там танцює!
— Ця хвора — не хвора. (Лікар дуже любив гру слів і повторив фразу так, що вийшло: "Ваш собака не хворий" ) (* Словесний каламбур, побудований на грі слів: "хвора" ("beteg") і "ваш собака" ("ebetek")).
— То чого тоді ти покликав мене?
— Тому, що знову була слабість у дочки. Злякався. Запаморочилось у неі в голові. Мабуть, шлунок зіпсувався в неї. Мені дуже не подобається, що в останні кілька днів вона не любить тютюнового диму. Напевне, з легенями в неї не гаразд.
— З легенями? Так, це правда. Це правда. Ти краще від мене знаєш. Це правда. Ти краще не говори, а плати. Ну, чого дивишся на мене? Плати лікареві. Та хіба я кажу дурниці, що ти витріщив очі на мене?
Барона Дорі завжди дивувало його базікання, але він не сприймав цього всерйоз. Лікареві тільки селяни платять. А пан до нього звертається на "ти", і це його гонорар.
Лікар Медве в ті часи був популярним на всю околицю. Це були ті добрі старі часи, коли люди самі собі вмирали, коли зозуля кожному казала, коли її запитували, хто скільки років житиме; коли знахарки, мудрі мельники та всілякі талісмани виліковували людей. Коли хтось знаходив ящірку напередодні свята святого Юрія і, зашивши її в мішечок, вішав на шию і носив її, той ніколи не хворів ні рожею, ні подагрою. Проти пропасниці боролись тим, що викачувалися на дев'яти могилах. (Хвороба виходила з тіла частково від жаху, частково від тілесної муки). У благородної пані Довкуш на городі в Галчасі росла така трава, що коли її покласти тварині чи людині у вухо, то всяка хвороба тікає від неї геть. Сухоти лікували тільки травою шандра. А коли вона не помагала, то були інші ліки, тільки їх було важко дістати. Потрібно було взяти крихітку праху з мощей земпленського гайдука, Паля Арнольда, і зашити в подушку хворого. Про Арнольда говорять, що його вкусив вампір, і від цього він помер; але потім воскрес і сам укусив чотирьох чоловіків. В 1732 році він здивував цим всю Європу.
Хто в ті часи міг повірити в такі фокуси лікарів, як "покажи язик" і "покажи пульс"? Але доктора Медве любили, бо він був цікавою людиною: задерикуватий, мов хом'як, він з кожним диспутував, сварився, любив повеселитися, пожартувати. Особливо любили його в шляхетських маєтках. Колись він був військовим лікарем. Придбавши собі хороший маєток, він застряв у Беніо. Кажуть, що раніше його прізвище було Берн чи Берман. Різні чутки ходять по землі. Та це не має жодного значення, бо йому все пробачили (зокрема шляхтичі), адже він здружився з ними, навіть більше, зріднився з ними. У нього, наприклад, була найкраща на всю околицю колекція люльок з пемзи. І як вони були викурені! Цим він дуже високо піднісся у кожного в очах. Крім того, він і в медицині почував себе як вдома, а це теж щось таки означало!
Але сьогодні від лікаря віяло якимось сумом, неуважністю, неспокоєм. Здавалось, що він грубіший, ніж звичайно.
— Сідайте, Медве ... Сюди, сюди!
Запрошували його і жінки, і чоловіки.
— Дайте ви мені спокій! Я недостойний бути між вами. Тут тільки одне дитя природи — Кіпі. Ходи до мене, Кіпі, дай лапу лікареві. Ось так, добре. Залишайся чесним шимпанзе, нічого не навчайся від них.
Після цього він подався до танцюючих, взяв за руку Жігмонда Берната і силоміць відтягнув його від баронеси Марішки.
— Що вам потрібно? — сердито спитав його студент.
— Нічого, молодий пане, хочу тільки свій трофей забрати. Панночко, ідіть у свою кімнату! ..
Студент здивовано дивився на нього, як на божевільного, який забрів сюди, до зали. Але Марішка посміхнулась і цим стримала студента від більш рішучих дій.
— Але, пане! ..
— Мене звати Медве (* Тут гра слів: medve (по-угорськи) — ведмідь).
— Так? Коли ви ведмідь, що між людьми живе, то чому не танцюєте й іншим не даєте? Ведмідь вміє танцювати. А краще сказати,— його примушують витанцьовувати. Я вас не розумію, пане.
— Дядько Медве — наш лікар,— пояснила Марішка й попрямувала до дверей.
Танцюристи накинулись на лікаря, щоб він залишив Марішку, адже у неї нічого серйозного немає, але маленький чоловічок підстрибнув, крутнув головою вправовліво і замахав руками.
— Так, це правда. Але хіба є у вас голова на плечах? Тепер, коли вона краще себе почуває, ви хочете їй нашкодити? Я вам цього не дозволю, це моя воля.
Баронеса, почервонівши, підкорилась. Медве потьопав слідом за нею.
— Знову оглянеш? — гукнув барон.
— Розуміється. Просто одна насолода вистукувати цей гнучкий стан.
— Мені теж піти?
— Навіщо? Ти тільки заплати лікареві! Незабаром лікар повернувся в їдальню до компанії. Дорі поспішив відкликати його набік.
— Ти щось знайшов у неї?
— Мені ще не зовсім ясно,— відповів той.— Ще не переконався як слід. Невелика зміна відбулася в організмі, але ця зміна незначна. Все лихо ще попереду.
— Святий боже! — застогнав Дорі, дивлячись на замішане обличчя лікаря, яке віщувало біду.— Ігнац, ти щось приховуєш від мене!
Лікар сердито знизав плечима.
— Лікар тільки те говорить, що знає і що вважає за потрібне говорити. Якщо тобі цього не досить, то це не моя вина. Поклич іншого лікаря.
Дорі зблід.
— Отже, ти не віриш, що вона житиме?
— Цього я не кажу. Ти хотів би, щоб я з тобою базікав? Все одно я тобі те саме скажу, що вже говорив.
— Та що ти мені говорив? Що все лихо ще попереду? Думаєш, що буде ще розвиватися?
— Певно, розів'ється.
— Ти смертельно лякаєш мене.
— Не лякайся.
У пана Дорі волосся стало сторч.
— Друже мій, я зразу ж застрелюсь, коли дівчина помре.
— Помре? Хто сказав, що помре? Від чого їй помирати? З нею нічого такого не трапиться.
— Мій Ігнацику, душе моя, дай поцілую тебе за ці слова!
— Ні! Дякую. Краще заплати лікареві!
— Заплачу, скільки скажеш, тільки збережи мені дочку. Чому ти думаєш, що не помре?
— Бо звичайно в такому випадку жінки не помирають.
— Отже, якась жіноча хвороба?
Лікар кивнув головою.
— Недокрів'я? Еге?
— Я сказав, що нічого не трапиться з нею. На цей раз заспокойся і далі не розпитуй мене. Коли тобі цього не досить, поклич іншого доктора, я не проти цього, і можеш розпитувати його, скільки тобі заманеться.
— Добре, добре! Не сердься.