263 ***
Як поталанило окраєць хліба мати,
Над головою дах, а ще куточок хати,
Й ані володарем, ані рабом не буть, –
У тебе є, за що життя благословляти. (176)
264 ***
Бог на вінок Землі зірок не шкодував,
Іще й сузір'ями яскравими вквітчав,
Поглянув навкруги – і ось куди подався:
Бог Землю з Місяцем, як сват, поженихав! (177).
265 ***
Чому весною радість приліта
І душу світлим щастям огорта?
Весняні усмішки і квіти – від Мойсея,
Весняні поцілунки – від Христа. (177)
266 ***
Вина!
А іншого я не прошу.
До дна!
А іншого я не прошу.
Цю мить життя я відсвяткую
Сповна.
А іншого я не прошу. (178)
267 ***
Вино в житті наснагою стає,
Окрадений той, хто вина не п'є.
Говерлі чарку дай – та й з місця рушить,
Вино для всіх дарунком щирим є. (178)
268 ***
Мулла завжди одні казки розповідає:
То рай розхвалює, то пекло обіцяє.
Скажіть, кому хоч раз побачить довелось
269 ***
Вино – друг не тільки: воно і мудрець,
З ним сумнівам та покаянням кінець.
Вино – чарівник: обертає уміло
На золото вкупі і мрії, й свинець. (179)
270 ***
"Горілка – гріх"? – Всевишній, не спіши,
Нас радості земної не лиши,
Не відсилай до пекла за жінок і чарку,
Бо скоро у раю не стане ні душі. (180)
271 ***
Маєш глечик з вином – в тебе все до пуття,
І кохаєш з вином – в тебе справжнє життя.
К бісу всю метушню: геть і почесті й скруту,
Що минуло – не варте воно вороття. (180)
272 ***
Як перед світлим царственим вождем,
Як перед гострим замашним мечем
Не встоїть будь-яка ворожа сила, –
Так сум програ горілці з холодцем. (181)
273 ***
Коли ковток останній припаде,
Із рук надпитий келих упаде…
А Виночерпій далі неухильно
Як наливав, то й наливать буде. (181)
274 ***
Спокус немало заготовило кохання:
Гарячі поцілунки, пестощі, зітхання.
Частенько пристрасті приховують обман,
А правду відкриває час прощання. (182)
275 ***
Любов про пристрасті мовчить
завжди,
Приховує таємну хіть
завжди.
Любов – у всі часи поширена хвороба,
Яку всяк може підхопить
завжди. (182)
276 ***
Тихо надворі, смеркало…
Навіщо?
Ще один день відібрало.
Навіщо?
Чарка додолу слизнула із рук,
Навіщо? (184)
277 ***
Пожежу кохання вином не залити,
Почне гарячіше лиш палахкотіти,
А вихід ще здавна відомо, який:
Обидві пожежі в одну треба злити. (184)
278 ***
Заощаджуєш кожного дня на собі,
Щоб дісталось потому все хижій юрбі.
Ліпше джина шукай і проси допомоги,
Аби дещицю днів він втримав при тобі. (185)
279 ***
Про інтерес до нас не хочемо ми знати,
Нам невтямки: за нами можуть наглядати,
Глухі ми до знаків та осторог,
А хоч – не хоч, таки відповідати. (186)
280 ***
Хоч би й здійснитись сон юнацтва міг,
Хто й що на мріях збудувать би встиг?
Сон юні – сніг, що у пустелі випав:
Година-дві – й пропав без сліду сніг. (186)
281 ***
Творець, як шахівницю, світ владнав,
Поставив час… А партію зіграв, –
Ляльки спокійно згріб у темний ящик,
Позбавивши усіх надій і прав. (187)
282 ***
За вартість днів, що маєш у руці,
Не купиш ні осла, ані вівці,
Тим більше – світової таємниці:
Вона сама оголиться в кінці. (188)
283 ***
На небосхилі прозира світанок,
Із днем новим вітає він панянок,
Їх усмішками милується світ
І Сонце посилає добрий ранок. (188)
284 ***
Для літа запахи і кольори природи
Нам осінь позича з кредитної угоди,
А потім борг стягає хмарами й дощем
У згоді із характером її породи. (189)
285 ***
Торгуючи вином, є шанс забагатіти,
Та серце хоче, щоб його могли зігріти.
Венера з Місяцем он як давно горять,
А хоч свічу від них вдалося запалити?.. (189)
286 ***
Є книга таємниць, яку так вабить знати,
А як узнати час, коли її читати?
В очах коханої уловлюємо мить,
В яку дозволено ту книгу погортати. (190)
287 ***
Знов я один, пішла від мене ти,
"Прощай!" сказала перш, аніж піти.
Мені на спомин гіркоту лишила
І щем невідворотний самоти. (191)
288 ***
Цар Давид дух очищення вклав до псалмів,
Вони – гідна пожива для справжніх умів.
Свіжа сила псалмів тоді віру вертає,
Як життя харабат тебе гірко втомив. (191)
289 ***
Добро добром верни –
мить одна:
Від миру до війни –
мить одна.
Радій, поки ти молодість смакуєш,
Вона, що милі сни, –
мить одна. (194)
290 ***
Минулі спогади вино лікує лиш,
Рятівника цього, сакі, подай скоріш.
Моя душа – невиліковні рани,
Налий… А болі все ж мені залиш. (195)
291 ***
Бризки зірок так весело біжать,
Зібралися вже у таночок стать.
Із часом мандрівниці золотаві
Не проти і мене до кругу взять. (195)
292 ***
Бентежить в келіях, мечетях і церквах
Надія втрапить в рай, а перед пеклом – страх.
Спокійний той, хто всі закони світу
Із гідністю пізнав і без страху осяг. (196)
293 ***
Міцна мотузка пережитих літ
Добром і лихом здавна в'яже світ.
Скаредний час спокійно жде розплати,
Щоб повернути наданий кредит. (196)
294 ***
Стихій – чотири, почуттів є п'ять,
Загадок – безліч, всіх не розгадать…
Торкнися струн, хай їх солодкі звуки
Повернуть спрагу жити і кохать. (197)
295 ***
Осяг всю землю. Як вона?
Ніщо.
Усе, крім хліба і вина, –
Ніщо.
Сім кліматів перемінив ретельно,
А сутність їх усіх одна…
Ніщо. (197)
296 ***
Аби життя було, як гарний сон,
Шануй дарунки виноградних ґрон.
А щоб тебе бажання зігрівали,
Їх сумнівів позбав і перепон. (198)
297 ***
Ти воїн з сіттю, тож лови серця,
Бери вино – і в тінь під деревця.
Послухайся, помреш і станеш глиною,
Втішайся зараз із коханого лиця. (198)
298 ***
Там повновода розлилась ріка,
А тут – ручай грайливого струмка.
Коли шукаєш вірності до скону,
Самому вірність уявляється яка? (199)
299 ***
Зійшло і засяяло сонце рубіном,
Сандал вабить вкупі із глечиком винним,
І лютня уже наготові втішать,
І світ видається надиво гостинним. (199)
300 ***
Султан не став тебе хвалить?
Забудь.
Твій вік, як сокіл, геть летить?
Забудь.
В життєвій книзі випадковий вітер
Не ту сторінку поспішив відкрить?
Забудь. (200)
301 ***
Серйозне рішення я змушений прийняти:
Я припиняю, друзі, холостякувати.
По зрілих роздумах вирішую навік
Із виноградною лозою шлюб узяти. (200)
302 ***
Минула юність, відцвіла весна,
Чи вдовольнився нею хто сповна?..
До мене у вікно рай-пташка зазирнула –
Та й до чужого подалась вікна. (201)
303 ***
Доводить тебе сумнів до межі,
Що ти в коханні не на тій стежі;
На ніжних персах віднайшов розраду,
Однак любов шукати слід в душі. (202)
304 ***
Є в шахах істина, давно відома всім:
Король неначе владарює, а між тим,
До рук всю владу прихопила Королева…
На цих же правилах тримається мій дім. (202)
305 ***
Відомо всім: пурпурнеє вино
Дарує щиру радість, заодно
Й терпкої гіркоти не пошкодує,
Бо і життя – гірке й терпке воно. (203)
306 ***
При чарці ми, як верби край води, –
Гамує спрагу лиш вино завжди.
Так Бог поклав: щось міркував при цьому,
Нам не годиться проти нього йти. (203)
307 ***
В небесах, крім зірниць, скрізь панує пітьма,
В ній знайти певний шлях і надії нема.
Лиш мудрець, яких зваб йому не підсували,
Не утратить ніколи зірниці ума. (205)
308 ***
Не боюсь небуття, не горджусь, не стидаюсь,
І на райськії ку́щі я не сподіваюсь,
На часину даровану душу мені
Повертаю назад, повертаю й не каюсь. (205)
309 ***
Мав я друзів веселих, завжди їх гостив,
Пив вино та дівиць повногрудих любив.
Помираючи, так заповім гончареві:
Хай би з праху мого він чарок наробив. (206)
310 ***
"Принади світу – це оманлива мара, –
Сказав імам. – Мечеть – храм віри і добра!"
Фіалка уночі чарує ароматом,
Та ранком для троянди настає пора. (206)
***
311 (варіант попереднього рубаї)
Мудрець застеріга: "Блиск золота – мара,
Лише шлях сумнівів приводить до добра".
Хоч як би вабила фіалка ароматом,
Вона троянди кольорів не перегра. (206)
312 ***
В саду я милу ніжно обіймав,
Там соловейко мимо пролітав,
На мене глянув, підморгнув хитренько:
"Лови момент!" – і тихо десь пропав. (207)
313 ***
Те, що в світі ми прагнемо мати, –
ніщо,
І до скрині хотіли б сховати –
ніщо.
І яких не втрачали б надмірних зусиль,
На той світ тільки й вдасться забрати
ніщо. (207)
314 ***
Як велося, себе у житті потішав:
Пив вино, до дівиць завжди схильний бував.
Як цей світ покидать, озирнувся довкола:
Наче снилось усе, і не жив я, а спав. (208)
***
315 (варіант попереднього рубаї):
Як велося, себе й потішав
все життя,
Пив вино і жінок милував
все життя.
Як цей світ залишать, озирнувся довкола:
Наче сон, і не жив я, а спав
все життя. (208)
316 ***
Потаємних надій не плекай,
Всіх чекає на цвинтарі край,
А поки ще не стали ми прахом,
Виночерпію! Йди, наливай! (208)
317 ***
Смаків не міняє ніколи султан.
Так!
На перше – кохання, на друге – Коран.
Так!
І ти, хто б не був, навіть скромний мураха,
В коханні завжди почувайся, як пан.
Так! (209)
318 ***
Коли глину для мене Аллах замісив, –
Не питав, як я жити й ким бути хотів.
Все в моєму житті відбулось з Його волі,
Тож чого Він до раю мене не пустив? (209)
319 ***
Дивлюсь, радію – квіти, вітерець,
Хмарки, спів солов'я, хай йому грець,
А поруч ще і гурія вродлива!..
Але не милує дива ці Бог-Отець. (210)
320 ***
Весною зір вабить трави буйний ріст,
Кохання до серця вже лагодить міст,
Радій, веселись, будь щасливий сьогодні,
Ти все одно долю не вловиш за хвіст. (210)
321 ***
Вино не слід без догляду лишати,
Враз знайдуться охочі допивати.
Атож, покинеш гурію на мить, –
І вже не знаєш, де її шукати. (211)
322 ***
Нам – вино й рубаї, вам – кумирня і храм,
Пекло суджено нам, рай призначено вам.
Все сумирно сприймаймо, адже такі долі
Наперед всім означив Одвічний Імам. (211)
323 ***
Перед тобою всі схиляються щодня,
Привабливість твоя лиш ангелам рівня:
Учора глянула на шаха Вавилона, –
Утратив він ферзя, туру, слона, коня. (212)
324 ***
Мене твоє кохання убиває:
Його не я – хтось інший надихає.
Не гірш за мене мучишся і ти:
Обранець твій про тебе знать не знає. (212)
325 ***
Цілий вік туди-сюди никаєш,
Ні хвилини спокою не маєш.
В тебе п'ять тваринних почуттів,
А людських ти, схоже, і не знаєш. (213)
326 ***
Аби в шаріаті, як слід, розібратись,
Пішов в медресе, став ретельно навчатись.
Та є засторога: бракує ума,
Хто пень, тому пнем і судиться лишатись.