Імрегський маєток він продав, а інші заклав у Відні за величезну суму.
Люди хитали головами і говорили: "Коли б він і ложкою їв те золото, що розтринькав, то і тоді не витратив би такої величезної суми грошей". Дехто пророкував, що коли так піде і далі, то за чотири роки все багатство розвіється вітром. "Ще буде граф писарем при унгському комітаті",— говорили інші. Почали навіть приглядатися до його почерку, чи підійде він для такої роботи.
Дехто починав його розуміти:
"Він знає, що робить. Гіркота, що зібралась у нього на дні серця, тепер почала діяти. Не хоче він, щоб його жінці і її дочці щось залишилось у спадщину. Думає собі: "Через багатство ти повісилась мені на шию, ну то тепер заглядай у мою торбинку: там нічого не залишилось. Той, хто вміє так любити, вміє так само і ненавидіти".
Мабуть, останні були найближче до істини, бо він і сам не раз говорив:
— Хотів би я точно знати, скільки ще житиму. Я б розрахував тоді все так, щоб в останню годину, в останню чверть її розміняти останню свою тисячу. Але хто може точно це знати?
На різдво члени державних зборів роз'їхались на канікули. Буттлер не поїхав додому, сказавши;
— Все одно вдома на мене ніхто не чекає; ні малий, ні старий,— я поїду краще у Відень погуляти
Іншим він говорив, що погано почуває себе, і що він часто непритомніє і тому мусить порадитись з лікарями.
У Відні Буттлер теж мав власний палац на площі Кольмаркт, в якому він нібито восени кілька разів влаштовував бенкети з оргіями. Але тепер він зупинився в іншому місці.
Ходила третя версія: нібито він приїхав у Відень (так каже і сам Бот), щоб продати віденський палац. Але що він там робив,— невідомо, це назавжди залишилось таємницею. Правда, палац він продав якомусь банкіру, на прізвище Блінд, який негайно виплатив усю вартість палацу золотом.
А в один з холодних січневих днів, саме на водохреща, в Бозош до управителя Будої примчав весь покритий інеєм вершник від особистого секретаря графа із вісткою, що Янош Буттлер у Відні під час вечері помер від розриву серця.
Прочитавши цього листа, старий Будої розплакався, як мала дитина. "Тепер і знайшов бідний наш пан таку країну, де немає попів".
З сльозами на очах він дав необхідні розпорядження: вислати перепряжних на всі станції аж до Відня, щоб домовина з тілом графа прибула в бозошський палац якнайшвидше; вислати кінних гінців до всіх родичів покійного, а також в Ердетелек до "графині", в Поток — до пана Фаї (хоча старик уже й сам живий труп і нічого не зрозуміє), в Борноц до панночки Горват; дав наказ малювати герби, шити траурний одяг і розіслати повідомлення, запросити егерського архієпіскопа (коли той має хоч трошки совісті — хай прийде на похорон).
Блискавицею рознеслась в поблизьких комітатах звістка про смерть графа Буттлера, викликавши всюди велику сенсацію. Хто б міг подумати, що він так швидко помре?
Правда, він часто скаржився на серце. Люди з романтичною душею говорили: "Прекрасна смерть, його серце розірвалось від великого кохання до Пірошки". Підлі люди хитали головами: "Певно, багато пив, інколи десять-двадцять чашок чорної кави споживав, можна було заздалегідь передбачити, що він так закінчить!" Загальна думка сходилась на тому, що це для нього найкраще, (бо яку ж радість він мав із життя?
Поки домовина, захована в сіні, як колись домовина Горгата. протягом кількох днів тряслась по вибоїстих промерглніс дорогах з Відня в Бозош, поки в ста сорока селах, іде належали графу, безупинно били в дзвони,— розмови велись тільки навколо нього. Взагалі ж, особа покійного завжди цікавить людей лише в перший день після його смерті. Вже на другий день люди звикають до того, що на землі немає більше графа Пардані: адже ще стільки графів залишилось в живих! І на другий день людей вже цікавив сам похорон.
Графа повинні були поховати в сімейному склепі Буттлерів у Доборуску. Чи приїде на похорон "графиня" з Ердетелека? А Пірошка? От буде сцена, коли дві суперниці зійдуться біля домовини! Ну, на такий похорон цікаво подивитися. Коли б хоч не було занадто холодно. Бідний Буттлер, в такий поганий час помер — у січні місяці.
В п'ятницю по полудні прибув Бот, випередивши віз із домовиною, яку привезуть пізно ввечері і в'їдуть у двір через ворота в задній частині парку, щоб зіваки й не помітили. Вирішили домовину не встановлювати у дворі на катафалку, а поки що поставити у великому залі, а на другий день, в суботу, відвезти в Доборуск, де й помістять поруч з останками батька графа.
Бот розповів про те, що граф продав віденський палац і розплатився з картярськими боргами, а на другий день різдва почав скаржитися на серце. Він так погано себе почував, що зразу відчув потребу написати духівницю, один примірник якої був зразу надісланий в Егер, у вищу раду католицьких священиків, а другий привіз з собою Бот.
Увечері, як і чекали, прибула свинцева домовина із золотим оздобленням і вибитими золотими літерами. "Граф Янош Буттлер-Пардані". Домовина була така важка, що шість сильних чоловіків ледве зняли її з воза, внесли у велику залу і помістили на столі між велетенськими восковими свічками. Будої виставив почесну варту з чотирьох гусарів у траурному одязі з оголеними шаблями.
Потім він і сам залишився разом з гусарами біля свого покійного пана. Він читав то біблію і псалтир, то сидів, схиливши сиву голову на стіл, іноді виривалось у нього важке зітхання.
— О боже, краще ти взяв би до себе мене, свого старого слугу, ніж мені ховати його, молодого!
Багато втішних слів є в священних книгах, але вони не могли подолати його великого суму. Він навіть не попрощався з графом, коли той був тут останнього разу, навіть обличчя його не розглянув як слід. У старого Будої появилось велике бажання ще раз глянути на свого покійного пана, востаннє побачити його, ще раз віч-на-віч поговорити з прахом, який ще не так давно був графом Буттлером.
Будої оглянув домовину, але вона була закрита на замок. Певно, у пана Бота є ключ, але він, бідний, перевтомлений довгою дорогою, ліг спати, і було б дуже негарно його будити. У цей час під вікном якраз появився Відонка,— заглянув і зник. А Відонка може всі замки відімкнути.
— Покличте хто-небудь Відонку!
Відонка не насмілювався увійти, він казав, що боїться мерців; ледве зумів його притягти один з гусарів.
— Голубчику Відонко, ви б змогли відкрити цю домовину, а потім знову закрити?
— Нічого легшого для мене немає.
— Ну, то відкрий! Ще раз гляну на нашого пана.
Відонка приніс безліч ключів та різних відмичок. Пововтузившись трошки, він повернув щось, і замок, цокнувши, відімкнувся.
— Відімкнено,— сказав Відонка і одним стрибком опинився біля дверей. Тільки й усього, що він сказав:
— Сильне серце у вас, пане управителю. А коли він встане?
— Цього б я і хотів, дорогий синку!
Будої підвівся і з побожною обережністю підняв віко домовини. Заглянувши туди, він зблід, відсахнувся, випустивши з рук віко, яке з гуркотом захлопнулось.
— Що з вами? Що ви побачили, достойний пане? — в один голос спитали гусари, побачивши перелякане бліде обличчя управителя.
Старий пан розгладжував зморшки на чолі, ніби збирався з думками.
— Нічого, нічого,— нарешті сказав він глухо.— Смерть — страшна річ! Краще не бачити її.— А потім схвильовано додав: — Біжіть за Відонкою, хай прийде і замкне домовину. Мерщій, мерщій!
Відонка ввійшов, але перш, ніж приступити до роботи, попросив для підкріплення серця трошки вина. Випивши, він знову замкнув домовину.
— Ну, що вам з цього, благородний пане? — спитав він, знизавши плечима.— Тепер вам докучатимуть погані сни.
Розділ двадцять четвертий
ОСТАННЯ ПОМПА
Пана Будої почало морозити, але він не піддавався; він почав походжати великими кроками вздовж і впоперек зали. Така вже була в нього звичка, коли його мучили вагання, з якими він не в силі був боротися. Він довго роздумував, щось бурмотів, нарешті прийшов, видно, до якогось рішення, бо сильно вдарив по віконній рамі; після цього твердою і рішучою ходою вийшов із зали і велів покликати одного з ішпанів.
— Негайно запрягайте четвірку коней,— розпорядився він звичайним лагідним голосом, однак зробивши наголос на слові "негайно",— і їдьте до Унгвара, і зразу ж, уночі, привезіть звідти бляхаря, щоб запаяв домовину. Ви зрозуміли?
— Не розумію, пане управителю, для чого такий поспіх? Адже домовину можна буде запаяти завтра до обіду, коли взагалі є потреба це робити. Може, вранці дехто з родичів захоче побачити його.
— Без всяких заперечень, пане ішпан! Dixi!* (* Я сказав! (Лат.)).
Будої цілу ніч був на ногах, чекав бляхаря, не наважуючись ні на хвилинку прилягти; весь палац не спав, метушився. В кухні скубли птицю, місили тісто, пекли, збивали масло, товкли мак у ступах для багатьох гостей, які обідатимуть тут після похорону. Багато індиків гине на хрестинах, коли народжується великий пан; гинуть вони і на похоронах, коли він помирає. Бідному індикові все одно: народжується хтось чи помирає.
У всіх кутках палацу кипіла робота. Капошські та унгварські кравці, розмістившись майже в семи кімнатах, безперестанку зшивали чорне сукно. їм допомагала Катушка. Художники малювали герби на великих листах паперу. Теслярі та столяри готовили колони і постаменти, які вони потім обтягнуть траурним сукном. За їх роботою стежив Відонка, який злісно критикував форму і розміри металевої домовини.
— Гарна річ, але не зовсім зручна. Я б зробив йому з дерева далеко кращу.
Опівночі прийшов бляхар і нашвидкуруч запаяв труну, після чого пан Будої спокійно приліг, гірко зітхнувши: "Якби мені не прокинутись більше!" Однак всевишній не послухав його слів: рано-вранці його вже розбудив шум возів та екіпажів, які прибували безперервно. Ще раз, але вже востаннє, в'їхали у двір екіпажі Старої, Майлатів, Шенеї, Ляної, відома четвірка сірих коней Паля Ібрані, п'ятірка вороних жеребців Плані, "музикальна" бричка Роллі* (але тепер "музики" не чути було). (* Ексцентричний магнат Роллі замовив собі у Відні бричку, на осі якої була примонтована музикальна шкатулка, яка приходила в дію при обертанні коліс — Прим. авт.). Екіпажі під'їжджали один за другим, і, здавалось, усі квіти, що в цей час розквіли в теплицях чотирьох комітатів, зібрались сюди, щоб віддати останню шану покійному.
З усіх кінців країни прибули делегації: приїхали представники від капошських і унгварських ремісничих цехів, від організацій, на які жертвував покійний; студенти з Потока, з відмороженими носами та вухами; вихованці академії Людовіка в Пешті; чотири посланці від німих з Ваца, три — від недавно організованої Академії наук,— та хіба можна всіх перелічити? Гості заповнили всю велетенську будівлю.