Навіть оса перестала дзижчати, сховалась у дзвіночку каштанового цвіту і тихо погойдувалась у ньому.
— Ну, що ви! — запротестувала Пірошка,— пустіть мене! Яноше, майте розум! Ой, ви розкуйовдили моє волосся! Звольте сісти на своє місце! Швидко, швидко! Хіба ви не бачите, що пан Тот повертається з покоївкою?
І справді, поруч з гарненькою служницею ішов пан Тот; дрібними, але повними гідності кроками він ступав під шурхіт накрохмалених спідниць камеристки. В роті у нього стирчала люлька, а капелюх із закладеним за стрічку волоском пшениці по-парубоцьки сидів на голові.
Граф Янош сів на своє місце, зробивши невинне лице, як людина, яка намагається прикрити свій злочин, і взявся розглядати ескізи, намальовані Пірошкою.
— Тепер ви вірите, що я вас люблю? — спитала Пірошка.
— Вірю, вірю, і я щасливий.
— Ну, скажете мені, що ви надумали?
— Все, все розкажу.
Він хотів був уже розповісти, але двері відчинились і до кімнати заглянула покоївка подивитися, чи не дріма благородна панночка. Довідавшись від покоївки, що панночка і не думає спати, а жваво розмовляє з якимось паном, до кімнати тихо увійшов пан Тот. Він довго дивився на Буттлера, який посміхався йому, потім зірвав з голови капелюха і, радісно кинувши його на землю, гукнув:
— Salve domine, comes illustrissime!* (* Вітаю тебе, мій світлий друже! (Лат.)) Оце так подія, чорт візьми! Таке можна бачити тільки на медових пряниках.
Він натякав на картинки, що зображують парочку закоханих, які заповзятливі кондитери наліплюють на медяники.
Буттлер радісно потряс руку старого корчмаря.
— Ну, от я і приїхав, пане Тоте, щоб з'їсти тих курчат, яких ми не з'їли минулого разу.
Ох, давненько був той "минулий раз". З того часу сивиною покрилась голова корчмаря і минулася молодість Буттлера.
— Ну й молодець ви, ну й молодець! Недарма мені снилися сьогодні сороки і повернення Наполеона з острова Святої Єлени! Я навіть святим не повірю, що він помер. Це попи брешуть. Ну, а тепер я піду подивитись, як там обід. Моя жінка знає про ваш приїзд, пане графе?
— Секретар, мабуть, сказав їй, але поки що вона не показувалась.
— Тьху, собача дочка! Вона, напевно, не насмілюється появитися перед таким великим паном. Очевидно, так воно й є. Але я зараз наведу там порядок.
Зразу було видно, що пан Тот втрутився в справу. З двору почулась його лайка, після чого загрюкали дверима, піднялась метушня, і невдовзі почали подавати обід: носили страву за стравою, все нові і нові наїдки, без кінця і краю. Такий обід можна було б подавати і самому імператорові Францу.
Пан Тот особисто обслуговував їх, мимохідь розпитуючи про пана Жігу Берната (ого, він уже депутат у Пожоні!), потім перейшов на політику, твердо відстоюючи погляд, що Наполеон ще колись тут появиться.
— Я вас запевняю, що він уже давно помер,— сказав граф.
Тот, не насмілюючись перечити Буттлерові, тільки покрутив головою і сказав:
— Якщо він і помер, то живе його син! Я чув, що він тепер у Відні знаходиться у свого діда. Нещодавно, гуляючи в парку, хлопчик витяг свою маленьку шабельку і почав збивати голівки жовтих квітів. Дідусь питає його: "Що ти робиш?" — "Я, дідусю, рубаю німців". Червоні квіти він приймав за французів, а жовті за німців. Ой буде ще тут "завірюха", хай тільки підросте цей хлопчик! Я лічу дні й кожного дня думаю про те, щоб він підріс ще на один волосок.
Буттлер сердився, що через нього не може говорити з Пірошкою, проте він примусив себе відповідати йому привітно.
За це Буттлер був винагороджений, бо Тот безперестанку нашіптував Пірошці: "Який молодчина граф, яка він чудова людина! Який великий пан, і нітрохи не гордовитий! Як він розмовляє з людиною!"
А час біг дуже швидко, і от прийшла пора запрягати коней. Вже й хвилина розставання, один екіпаж поїде вправо, другий — вліво.
Буттлер спитав Тота:
— Скільки ми впині, милий господарю, за ваш чудовий обід?
Але спитав Буттлер тільки для формальності, бо він добре знав, яка буде відповідь, і тому заздалегідь поклав до молитовника, що лежав на етажерці, банкноту в тисячу форинтів. (Боюсь, що її Тот, певно, не знайде за життя).
Старий шинкар навіть не відповів на запитання, тільки сердито покрутив головою: ай-яй-яй! Він пройшовся по кімнаті, бурмочучи щось під ніс, потім обернувся до стіни, ніби з нею розмовляв на своїй кухонній латині: "Edisti coenam nunc edere vis amicitiam meam" *. (* Ти з'їв мій обід, а тепер хочеш з'їсти мою дружбу (лат.)).
Однак він не безцільно крутився по кімнаті, а роздумував і шукав, чим би наділити своїх гостей. Нарешті помітив на шафі два червоних бокали — єдиний скарб у домі, який привіз з своєї подорожі по Чехії його покійний молодший брат, мандрівний підмайстер. На бокалах були сріблом вигравійовані карлсбадські купальні та різноманітні олені; одна насолода була дивитися на них.
Піднявшись навшпиньки, він взяв їх; один, менший, простягнув Пірошці, а другий — графу Буттлеру.
— Прийміть це від мене, rogo humillime*, і пийте з них інколи на згадку про сьогоднішній день. (* Прошу уклінно (лат.)).
Даремно вони відмовлялися, нарешті їм довелося прийняти цей подарунок: з такою щирістю і так пильно просив їх старий Тот. Кінця не було ніжному прощанню. З'явилась і господарка, одягнена по-святковому, в чорне плаття, в добре напрасованому білому мереживному чепчику на голові.
Пірошка наділа свій солом'яний капелюшок. О боже мій, як він був їй до лиця! Загнуті догори поля капелюшка були прикрашені рожевими бутонами. Здавалось, обличчя її було в рамі, оздобленій трояндами.
Як билося її серце, коли вийшли надвір,— тепер останній потиск руки і — кінець усьому!
Буттлер підійшов до неї ближче і сказав:
— Пірошко, я хотів би з вами поговорити кілька хвилин на самоті. Може, екіпажі з слугами поїдуть уперед до пагорба, а ми пройдемось по алеї?
— Гаразд,— відповіла Пірошка.
Екіпажі поїхали вперед, а Пірошка з Буттлером увійшли в тінисту алею з диких каштанів, яка простягалась від корчми аж до шляху.
Пан Тот хотів був їх провести, але, помітивши, що вони жадають побути на самоті, залишився біля воріт і разом з усіма домочадцями любувався, як вони ідуть поруч, наче голуб і голубка. Він чекав, що вони обернуться і помахають йому рукою, але вони ішли і йшли, жваво розмовляючи. Ах, боже мій, як іде ця Пірошка, ніби не по землі ступає, в неї не хода, а якась музика! Кілька разів вони зупинялись. Ну, ось зараз обернуться і побачать старого Тота. Але ні, видно, вони тому зупинилися, що, мабуть, про щось дуже цікаве розмовляли.
То Пірошка розмахувала рукою, то Буттлер. Певно, вони про щось сперечаються. Ой, хоча б вони не посварились. Ось знову пішли. Стоп, ось уже прийшли, стискають один одному руки. Пірошка сідає в екіпаж, Буттлер помагає їй. Ох, дорогі мої, багато довелося вам потерпіти, а маєте ж величезні багатства: колосальні ліси, сінокоси, землі.
Старий Тот зі всіма домочадцями почекав, поки два екіпажі з пасажирами, які махали білими хустинками на прощання, не сховалися в хмарі піднятої куряви; після цього вони повернулись додому і до кінця дня згадували про те, як сподобалась Буттлеру гусяча печеня, пончики, смажені нирки. І соус він двічі брав.
А Пірошка, серденько, всі яблука поїла. "Ти, стара, молодець, що до цих пір зберегла їх". Вийшовши на терасу, достойний пан Тот гордо сказав:
— Все-таки кращого заняття, ніж корчмарство, немає. Це велика справа, жінко! Які тільки люди у нас не бувають. Які люди! Дай мені хоч увесь Реськ, я б ні за що не хотів би бути ні хутровиком, ні дяком.
Розділ двадцять третій
НЕСПОДІВАНКА
Буттлер їхав слідом за екіпажом Пірошки до першого роздоріжжя.
— Повертай ліворуч, Мігалю!
— Пробачте, ваша світлість, але поворот на Імрег не тут.
— Ми вже не поїдемо в Імрег. Ідемо додому, в Бозош,— сказав граф.
Усі слуги в Бозоші зраділи, що господар змінився, повеселішав. Особливо це сподобалось старому Будої.
— Ну, що говорять попи в Егері? — спитав старик.
— Розсердили мене трошки,— сміявся граф,— але я їх теж трошки розсерджу.
І справді, через кілька днів граф почав сердити католицьких священиків. Колосальні суми він пожертвував на протестантські школи і церкви. В Мараморошсігет і в Потоцький університет він особисто відвіз свій подарунок. Хай лусне католицьке духівництво від заздрощів!
І взагалі граф дуже змінився. Почав веселитися, гуляти. Знову зібрав друзів, як колись, і розкидав гроші направо і наліво. Він влаштовував такі бенкети, що старий Будої почав лякатися: "Моєму графові мало буде й скарбів Дарія" *(* Дарій (521—485 рр. до н. е.) — стародавній персидський цар, який славився тим, що мав великі багатства).
Раптом він почав скуповувати, збирати все те, що коштувало багато грошей, але не мало жодної ціни. Його агенти роз'їжджали по світу, розшукуючи для нього різні старовинні речі, картини Рафаеля і Корреджіо, рідкісні порцелянові дрібнички. А яка з них користь? У кожної з них одна доля: необережна покоївка розіб'є її колись.
— Смерть передчуває ця людина,— говорили його знайомі.
Восени, коли Буттлер їхав у Пожонь в новому паризькому екіпажі (тоді саме винайшли брумерівську коляску), в ногах у нього лежав шкіряний футляр із коштовностями для угорського національного одягу разом з оздобленою шаблею, що коштувала двадцять п'ять тисяч форинтів.
Хроніка пише, що граф, розкинувшись у своїй новій колясці, дрімав. Але тому, що футляр з дорогоцінностями не давав йому можливості зручно простягти ноги, Буттлер викинув його геть з коляски.
Цьому легендарному вмінню цінувати зручність так позаздрив Петер Чернович, другий в ті часи безглуздий марнотратник, що зробився запеклим ворогом Буттлера.
І ці дурощі графа обійшлися йому задарма: футляр з коштовностями знайшов якийсь пастушок і відніс його до солгабіро, а той, упізнавши на футлярі герб Буттлерів, виложений з брильянтів, повернув його графові.
В Пожоні можна було витрачати ще більше грошей, для цього були тут три бездонні ями: гра в карти, перегони із скачками та цигани. Четверта яма була б ще дорожчою, ще глибшою, але з нею він не мав жодних справ: на жінок Буттлер не звертав ніякої уваги.
Але й ці три забирали багато грошей, і Буттлер почав заборговуватись.