Кров зашуміла в його жилах, здавалось, ніби щось тепле розлилось по всьому тілі, нерви зігріло, наче рука його опустилась в м'яке і тепле гніздо.
— Боже ти мій, як ви змінилися! — зітхнула Пірошка, опустивши свої чудові очі на тарілку.
— Багато горя випало на мою долю,— відповів Буттлер із смутком у голосі.
— Ви могли б сказати: "на нашу долю",— соромлячись, поправила його Пірошка.
Обличчя Буттлера спалахнуло молодечим жаром, хоч кілька хвилин тому воно було сумне, втомлене і позначене безпорадною в'ялістю. Він гарним був і так, можливо, навіть кращим. Здавалось, що тепер разом з рум'янцем до нього повернулась молодість. Через відчинене вікно в кімнату залітав вітерець, він обвівав Буттлера, але не міг охолодити полум'я, яке спалахнуло в ньому.
Настало нестерпне і разом з тим солодке мовчання. Ця придворна дама славилась у Відні мистецтвом підтримувати дотепну розмову; французький посол, частий гість Марії-Луїзи, одного разу так сказав про Пірошку: "Коли б вона заговорила до сфінкса, він теж обізвався б до неї". Вона трималась невимушено і природно, кожне її слово дихало якимсь особливим теплом щирості та привітності. А ось тепер розмова не в'язалась. Вони були одні, віч-на-віч, у кожного назбиралось так багато невисловленого, але з чого почати, ні те ні друге не знало.
— Яка хороша сьогодні погода.
— Це правда.
— Ви навіть не присядете?
— Дякую, якщо дозволите.
— Як дивно, що ми тут зустрілися.
— Можна подумати, що ми домовились.
Ось якими банальностями вони обмінювались після стількох років розлуки! Це було дивно, але вони не могли інакше. Такий закон природи. Високі почуття містяться не на поверхні. У ягід, що швидко відходять,— суниці, черешні, малини,— солодкий сік виступає при першому дотику до них; зате у більш тривких плодів соки закриті твердою оболонкою. А от горіх, наприклад, має аж дві оболонки, і його треба спочатку розколоти.
— Куди ви їдете, Пірошко?
— Повертаюсь додому з Потока, об'їжджаю річки, що розлились.
— Ми теж колись їздили по цих місцях.
— Було б краще, коли б ви тут ніколи не їздили.
Це були перші слова, що згадували минуле. Вони навіть злякалися цих слів, хоч чекали і бажали їх. Знову настала тиша, але тільки на мить.
Розділ двадцять другий
ЗНОВУ СПАЛАХНУЛО ПОЛУМ'Я
Достойна пані Тот, на знак поваги до гостей, поставила на стіл вазу з гілками дикого каштана. Тоді саме цвіли каштани, а інших квітів не було поблизу від корчми. Пірошка вийняла одну гілку й почала злегка обмахуватися нею.
— Що, ви одна? — спитав Буттлер.
— Ні, зі мною покоївка, але в неї тут у селі живе подруга, у старих панночок Іжепі. Вона пішла туди на півгодини в супроводі пана Тота.
— Що ви робили в Потоці?
— Я навістила бідного дядька Фаї. А ви звідки їдете?
— З Егера.
— І куди їдете?
— Нікуди.
— Бачу, ви в дуже поганому настрої. Що каже архієпіскоп?
— Він обманув мене. Всі обманули мене,— прохрипів глухо Буттлер і насупив брови.
Пірошка глянула на нього сумними і закоханими очима.
— Як, і я, Буттлер?
Він розчулився і зробився лагідним. Ніжним поглядом глянув на Пірошку.
— Ви — свята,— зітхнув Янош.— Бракує тільки вінця навколо вашої голівки.
Але був і вінець: цвіт дикого каштана обсипав її волосся, надавши йому подібність до ореолу.
Після цього комплімента до Пірошки повернулась її звичайна манера поводження.
— Та не будьте таким маловіром. Бачите, я теж терплю, я теж розчарувалась у житті, і мене той самий вихор б'є, що і вас, але я завжди думала про те, що могла розчаруватись ще більше. А втім, його світлість граф теж міг ще більше розчаруватися.
В голосі Пірошки почулись жартівливі нотки, і це особливо вразило Яноша.
— Це те ж саме,— сказав він гірко,— що стріляти в людину вдруге, коли вона вже померла від першої кулі; пізніше зійдуться знавці і стверджуватимуть, що можна було б краще вбити його, пустивши ще третю кулю.
— Це не так, Буттлере. По-перше, ви ще не мертві.
— Навпаки, я вже давно на тому світі.
В цю хвилину до кімнати заглянув його особистий секретар Бот. Буттлер незадоволено повернувся до нього:
— Це ви, Боте? Замовте, будь ласка, обід, і хай мене не турбують.
Бот зник, ніби його корова язиком злизала.
— Шановний пан привид зголоднів? — жартуючи, сказала Пірошка.
— Останній раз я їв учора вранці.
— О, в такому разі я мушу повірити, що ви й справді привид. А чому ви не їли?
— Тому, що я в розпачі.
— Що ж сказав вам той противний архієпіскоп?
— Він позбавив мене останньої надії. Шлюб залишається законним.
— Ну, і що ви тепер збираєтесь робити?
— Скажіть ви, що мені робити? Що ви порадите мені? — спитав Буттлер непевно, дивлячись в обличчя Пірошки, ніби вона була якимсь вищим єством, яке може відповісти йому на наболіле запитання.
— Перше, що вам треба зробити,— добре пообідати,— спокійно відповіла Пірошка,— потім робіть те, що я роблю. Чекайте.
— Я не можу більше чекати,— сказав він з сумною рішучістю, закривши обличчя руками.
Пірошка злякано глянула на нього. Обличчя його було і тепер красиве, благородне, незважаючи на все пережите ним.
— Що ж ви думаєте робити, якщо не хочете чекати?
— Якраз над цим я і ламаю собі голову вже від учорашнього дня і придумав божевільні речі.
Пірошка насупилась і кинула гілку дикого каштана на стіл.
— Скажіть мені, що ви придумали? Надіюсь, ви повірите, що мене це теж цікавить!
— Цього я вам не скажу,— похмуро відповів він.
— Чому? — протяжно спитала дівчина і зблідла.
— Бо ви не зрозумієте мене, бо ви не любите мене так, як я вас.
Груди її здіймались, в голосі її відчувалась нестримна сила:
— Як це ви можете говорити таке? — тихо спитала вона, широко розкривши очі.
— Бо коли б любили, то не говорили б так байдуже про нашу долю.
При цих словах вся образа Пірошки прорвалася назовні, вона гордо підвела свою гарненьку голівку, в неї у скронях стукотіло, красиві лінії її білосніжної шиї нервово тремтіли, вся вона горіла, обурювалась, кожний мускул її протестував і скаржився.
— Ви мені докоряєте? Ви, хто прислав у Відні срібний кораблик, щоб я вас більше не чекала? Так ви мене любите? Ви, хто міг прожити стільки років і не прагнути жодного разу зустрітися зі мною? Не перебивайте мене і не кивайте головою, я знаю, що вас зв'язувало слово. Але ж хіба це є ознакою великих пристрастей? Великі пристрасті гори змітають з дороги, їх не можуть зупинити жодні обіцянки. Ах, ідіть геть, залиште мене!
Пірошка задихалась, вона не могла продовжувати, її голівка безсило повисла, як у пораненої пташки.
Як не дивно, але після такої атаки вони обмінялись ролями. Тепер уже Буттлер заспокоївся. Ця атака цілюще вплинула на його душу.
Не сказавши ні слова, він вийняв з кишені шовковий гаманець, висипав те, що було в ньому, на стіл; це були чотири срібні монети по двадцять крейцерів. Потім він подав їх Пірошці. А вона що далі, то з більшим острахом дивилась на нього, думаючи, що він збожеволів.
— Ось тут чотири монети по двадцять крейцерів,— сказав він тихо.— Вже кілька років я ношу їх з собою, щоб вам віддати, бо вони належать вам по праву. Це єдине, що я придбав, Пірошко. Протягом двох-трьох тижнів я працював помічником у городника при одному панському домі, терпів лайку, грубі окрики тільки ради того, щоб здалеку побачити обличчя коханої; однак мені довелось задовольнятись тільки тим, що щастило чути про неї, тому що вона тоді лежала хворою. Ось плата за мої муки, Пірошко,— ці гроші заплатив мені за роботу городник, якийсь Мюллер.
Цього було вже забагато. Дівчина закрила руками обличчя.
— Боже мій, боже мій! То це ви були тим загадковим сумним помічником городника, про якого говорили борноцькі слуги?
Затремтіли оксамитні вії, з очей бризнули сльози, полилися рясним дощем.
Отже, шкаралупа горіха розкололась, і вже видно ядро. Тепер на черзі друга оболонка.
Пірошка підняла голову, мережаною хусточкою витерла сльози, але вони і далі текли; тільки тепер вони світилися радістю. А усмішка, що пробилась крізь сльози, була сліпучішою за промені сонця.
— Ну, то і ви знайте,— жваво сказала вона в якомусь захопленні,— що я була в Егері, коли ви приїжджали на суд; одягнувшись селянкою, я стояла в натовпі тільки для того, щоб вас побачити.
— Я знаю про це,— відповів Буттлер.
— Але я і потім не кинула того одягу. Три роки тому я найнялась у вашого Будої служницею в бозошському маєтку, щоб хоч потай бачити вас.
— Це неможливо! Ви, придворна дама і..? — вигукнув граф Буттлер, вхопившись руками за стіл, щоб переконатись, чи не сниться це йому.
— Чотири-п'ять днів пробула я там, але потім ви поїхали до Рима і я втекла від мого господаря, не одержавши платні; мабуть, і досі шукають мене.
— Пірошко! — пробурмотів він.— Це правда?
— Звичайно, правда. Я прибирала ваш кабінет.
Вона поспішно встала з-за столу, підійшла до стільця, на якому лежала її дорожня сумка, і нахилилась над нею (ох і красива ж ця гнучка постать дівчини, що зігнулась веселкою над стільцем!). Порившись у сумці, вона витягла з-під хустинок, шалей, вишивок, в'язання альбом у шкіряній палітурці. Швидко перегорнувши сторінки, вона простягнула його Буттлеру і сказала:
— Дивіться, в цьому альбомі я потай намалювала вашу кімнату.
І дійсно, це був його бозошський кабінет зі всіма меблями: з канапою, письмовим столом, на якому стояли всілякі бронзові і срібні статуетки; на стіні висів герб Буттлерів — коронований золотий орел із срібною діжкою на грудях — і висіли два портрети: на одному — діва Марія, а на другому — мати Буттлера. Цей, другий, був намальований досконало, до найменшої подробиці, кожний штрих його здавався живим.
Янош довго дивився на малюнок, а коли підвів очі, вони загорілись радісним вогнем. Обличчя його сяяло, він нахилився, щоб з вдячністю поцілувати Пірошці руку; їхні голови зблизились, його оп'янив чарівний аромат її волосся, уривчастий гарячий подих. Адже він був людиною! Він не міг далі стримуватись, і поцілунок, призначений для руки, опинився на її обличчі; він до безтями цілував її очі, висушував сльози, а коли вже не стало сліз, оп'янілий дивними чарами, цілував волосся, голову.
— О дорога моя пшеничко! Золотиста пшеничко, яку заховали від мене на морському дні.
З цього можна було б і посміятися, коли б ця сцена не була такою хорошою, як травневий сон! Тільки одне сонце насмілилось посміхнутись у віконце.