І досі двадцять юнаків щорічно користуються плодами колишньої поради Кеві — Прим. авт.)
Перша скриня справила великий ефект. Видно, є у професора Кеві практична кмітливість. Інші магнати, заохочені прикладом Буттлера, теж почали нишпорити у своїх глибоких кишенях. Вони і раніш вдавали, ніби щось шукають, але опісля виявилося, що вони просто чухалися. Все-таки де-не-де розв'язалось кілька старих панчіх.
Ім'я Буттлера стало широковідомим.
Звістка про його хороший вчинок була прихильно прийнята імператорським двором. Сам імператор був занадто скупим, але дуже любив щедрість своїх підлеглих. Буттлер, помітивши великий успіх доброї поради Кеві, втягнений у боротьбу за Піркера, пустив у рух останні залізні скрині, обернувши в золото колосальні суми, що кілька років лежали в банках або були віддані в позику окремим особам, відправився до папи римського. Буттлер появився в палаці голови католицької церкви з такою королівською помпою, що про це заговорив увесь Рим. Його проводжало стільки блискучих гусарів, що всі мешканці Рима вибігли на вулиці полюбуватися ними.
Але гусари подобались переважно жінкам. А Буттлер хотів завоювати симпатію духівництва. Для цього потрібен був хитрий чоловік, який би зумів примусити говорити залізні скрині, привезені графом Буттлером на одному з возів. І така людина була в його розпорядженні — пан Ференц Ногалл, управитель маєтками в Пардані, який говорив по-італійськи, як уроджений італієць, а в поводженні був хитрий, як бувалий дипломат. Він по черзі обійшов усіх впливових священнослужителів Ватікану і так загнуздав їх, що Буттлер не встиг доїхати додому, як призначення Піркера було вже в дорозі.
Здавалось, земля задрижала від великої радості, коли стало відомо про призначення Піркера. Клерикали завили в один голос і почали лаяти короля:
— Давно треба було збити роги цьому Буттлеру.
Наступної весни Піркер прибув у свою резиденцію в Егер. Буттлер організував йому відповідну зустріч. Новий архієпіскоп їхав у буттлерівському екіпажі, буттлерівські гусари скакали обабіч з оголеними шаблями, в воротях палацу зустрів його Буттлер з вітальною промовою, яку архієпіскоп не дослухав до кінця, бо розчулився аж до сліз. Він обійняв Буттлера і тут же перед народом двічі поцілував його під радісні вигуки натовпу.
В палаці він знову кинувся Буттлеру на шию, сказавши:
— Тисячу тобі подяк за те, що зробив для мене, мій сину. Тепер моя черга.
Знову з'явилась надія, ще раз виглянуло сонце з-за хмар.
Можливо, це і не було сонце, а лише було тепло від того, що хтось добре напалив піч. (Ногалл міг би сказати, скільки палива було використано для цього).
Така піч тепла доти, доки її палять, і ще якийсь час, поки нарешті не охолоне, а після цього вона нічого більше, як звичайна холодна піч.
Граф Кароль Майлат, який близько знав Піркера, бачачи довгі обійми, відверто сказав:
— Добре надивися на архієпіскопа, бо пізніше ти ніколи не побачиш його таким.
Так і сталося. Через якийсь час Буттлер почав просити перегляду його справи. Піркер кожного разу обіцяв, але насправді тільки відтягував. Буттлер наполягав, Піркер виправдовувався. Він завжди знаходив тисячі причин; то одне, то друге заважало. Гра в жмурки тягнулась кілька років, поки нарешті у Буттлера увірвався терпець і він просто кинув Піркеру у вічі: ти винен — плати, ми сторгувались на розрив шлюбу!
Тут Піркер і скинув маску.
— Справа така, мій дорогий графе: те, що ви хочете, зовсім неможливо зробити. Це вже не тільки ваша справа. Вашого в цьому так мало, що навіть і не видно. Це була колосальна битва, пане графе, між церквою і тими елементами, що скоса дивилися на духівництво. Дуже сумно, що на військовому кораблі, який ми потопили, була і ваша пшениця. Але ми його мусили потопити, пане, бо на ньому були наші вороги, які намагаються розбити наш корабель.
— Отже, моя пшениця...
— Ваша пшениця, пане, на дні морському; там вона і залишиться назавжди.
— Але ж ви, пане архієпіскопе, колись обіцяли мені інше,— сказав граф сердито.
— Пробачте, дорогий графе, але я не був достатньо інформований.
— Ах, зрозуміло,— сказав граф презирливо,— я теж зробив не той хід. Я теж не був достатньо інформований відносно вашого характеру.
Розділ двадцять перший
ЕКІПАЖ ЇДЕ БЕЗ МЕТИ
З почуттям безмежної гіркоти Буттлер залишив архієпіскопський палац. Коли він вийшов на вулицю, світ здавався йому таким порожнім, ніби ніхто не жив у ньому. Глибоко замислений стояв він біля свого екіпажу, запряженого четвіркою, як людина, покинута всіма. Коні нетерпеливо били копитами, фиркали, гордівливо задираючи голови. Вони понесуть його хоч куди. Але ж куди? Що сказати кучеру? їхати в Бозош? І що йому робити в Бозоші? їхати в Поток? До кого? Там один тільки сум. Старого Фаї ще в минулому місяці розбив параліч, і він з того часу нерухомо лежить у ліжку, не в силі поворухнути язиком. Не може ні говорити, ні писати. Він навіть не може його звільнити від обіцянки — не шукати зустрічі з Пірошкою. Так, він більше не заговорить. І для чого йому зустрічатися з Пірошкою? Після всього, що трапилось, немає сенсу з нею зустрічатися.
Буттлер машинально сів у екіпаж.
— Куди поїдемо, ваша світлість?
Одну хвилину він вагався, потім блиснула в голові думка, що у нього є маєток, в якому він ще ніколи не бував, і він сказав кучеру:
— В Імрег поїдемо, Мігалю.
Не хотів він їхати в Імрег, ясно, що не хотів. Імрег цікавив його не більше торішнього снігу, але ж тепер йому однаково: назвав Імрег, хай буде так. Вони їхали і їхали; десь зупинялися, щоб коней нагодувати, він навіть не пам'ятає де. Камердинер спитав його, чи не хоче він повечеряти.
— Ні.
— Може, ви приляжете?
— Ні.
— Їдемо далі?
— Їдемо далі.
І знову вони їхали та їхали, назустріч їм бігли ліси, поля, знову ліси і поля. Гомін лісу заспокоююче впливав на його гарячу голову. В цьому шумі вчувались йому якісь таємничі голоси. Дорога йшла повз озеро; світив місяць, на березі озера умивалися птахи, які, здавалося, теж прислухаються до гомону лісу.
Різні думки роїлися у нього в голові. Ніч — хороший друг у таких випадках: вона не скупиться на фарби для фантазії. Гори зсовуються з місць, з темноти виходять дивовижні химерні потвори, хмари перетворюються в те, чого хоче людська фантазія. Граф поринув у глибокий роздум. А цікаво було б зустрінутись зі смертю... Коли б он та гора зробилася смертю і прийшла сюди з своєю косою, то можна було б з нею порозумітися. Адже йому тепер може допомогти тільки смерть, для якої і імператор ніщо. Велика рідня, графський герб — все це нічого не варте. А от із смертю можна було б і домовитися. Вона, розуміється, вже не обманула б його, як Піркер. Він сказав би їй: "Послухай мене, кумонько, я віддам тобі половину своїх маєтків, тільки скоси оту жінку в Ердетелеку". І зразу все було б вирішено.
Ось знову появилося невеличке озеро. Всю околицю заливала вода. І йому привиділось, що маленьке озеро зовсім не озеро, а око смерті, яке лукаво мружиться на нього. А думки розвивалися далі. А що, коли смерть скаже: "Я все хочу забрати — усе, що ти маєш: твої володіння, твій герб, титул". Ну що ж, добре, він усе віддасть. Тільки хай іде туди... Але почекай-но, кумо, що ти говориш? Адже коли він віддасть усе, що має: ім'я, титул, багатство,— послуга смерті йому вже не потрібна буде, він зможе і без неї стати вільним!
Час від часу його безглузді думки переривались непотрібними запитаннями особистого секретаря:
— Вам не хочеться спати, ваша світлість?
— Ні.
— Гляньте вгору на ту зірку: відколи ми їдемо, вона все стоїть над нашими головами.
— Гм.
— Мабуть, великий цей небозвід.
— Мабуть. Не знаєте, скільки голдів?
Він відповідав неуважно, не до ладу, не знаючи навіть, про що іде мова, і знову поринав у свої думки.
Удосвіта вони знову десь зупинилися, щоб нагодувати коней. Граф навіть не зійшов з коляски, про сніданок він і не думав. Торбинки їхні були повні всяких харчів, бо в ті часи без торбинок не подорожували.
— Може, ви хворі, пане графе? — допитувався Бот.
— Ні. Я не хворий.
Але близько полудня він все ж виголодався і з нетерпінням чекав, коли вони доберуться до якогось села. Голод — велика сила: він зламає і найбільш уперту людину.
Нарешті в долині забіліли між деревами маленькі хатки, мов ряд білих зубів у пащі гори.
— Тут ми зупинимось,— сказав граф Буттлер,— і, коли натрапимо на шинок, замовимо собі обід. Я виголодався.
— Тут є хороша корчма,— озвався кучер.
— Яке це село? — спитав граф.
— Олосреськ.
Буттлер здригнувся, але нічого не сказав: він не любив виявляти своїх почуттів перед слугами. Здавалось, він байдуже оглядає знайомі колись місця.
— Так, це Реськ. Впізнаю його по церковній вежі, а також по пагорбах.
Знову охопив його смуток, і він підвів голову тільки тоді, коли в'їхали у двір корчми і екіпаж зупинився під навісом. Все тут було без змін: навіс, стовпи, курник, такі самі навіть курчата бігали по двору, яких тоді підбив із пращі маленький гімназист. Тільки тепер під навісом стояв ще один критий екіпаж; коні випряжені, а прив'язані ззаду до підводи мішок з вівсом і в'язка сіна свідчили про те, що в корчмі зупинився якийсь проїжджий.
Чи живий наш чесний пан Дьєрдь Тот? Аякже, живий!
Буттлер квапливо пішов по доріжці, вимощеній цеглою, і відчинив двері.
Від несподіванки він мимоволі подався назад, потім усе його тіло охопив гарячковий дрож. Посеред кімнати за гарно прибраним столом самітньо сиділа Пірошка Горват і обчищала ножем яблуко.
— Ах, Буттлер! — пробурмотіла Пірошка, випустивши з рук ніж і яблуко; очі її зупинились на дверях, ніби вона там побачила привид.
Настала гробова тиша. Тільки одна оса дзижчала, літаючи над тарілкою з фруктами. Вона не наважувалася сісти на солодкі плоди і тільки вилась, кружляла, сп'янівши від їхніх пахощів.
Буттлер теж не наважувався підійти ближче. Він тільки дивився і дивився на миле лице, відчуваючи, що не може ворухнутись.
— Ви злякались мене?—сказала Пірошка з докором.— Ви навіть не хочете мені подати руки?
— Пробачте,— заїкаючись, сказав Буттлер тремтячим і збентеженим голосом.— Але це так несподівано... так несподівано...
Він підійшов ближче і потиснув простягнуту йому Пірошкою руку.