Можливо, і є, але я цьому не вірю.
— Коли є така країна, я знайду її,— відповів Буттлер.
Після цього він повернувся до палацу, почав збиратися в дорогу і на другий день виїхав.
Приїхавши у Відень, граф зупинився в готелі "Місто Франкфурт", в якому мешкали переважно угорці, які приїздили до Відня. Два-три дні він блукав по вулицях, біля палацу Марії-Луїзи, виношуючи в голові якийсь план. Переживав, боровся, щось мучило і давило його. Він, мабуть, хотів зустрінутися з Пірошкою, але не міг вирішити, як це йому зробити.
Нарешті він помітив у вітрині ювелірної крамниці мініатюрний срібний кораблик. Граф Буттлер увійшов, купив цю коштовну дрібничку і дав вирізьбити на ньому слова з угорської пісні: "Не чекай мене більше, моя голубко". Коли напис уже був готовий, він раптом злякався. Фраза була не досить зрозумілою, занадто сумною. Буттлер попросив ювеліра стерти напис, але поки той шукав терпуга, граф передумав і сказав, що він вирішив залишити, як було.
Кораблик за його проханням запакували і відіслали Пірошці. На цьому Буттлер і заспокоївся. Він пішов мандрувати по широкому світу, щоб далеко від дому забути про своє горе.
Їздив граф Янош, мандрував близько року. Видно, все шукав такої країни, де немає попів. Згадки переслідували його, і він тікав від них, але вони всюди наздоганяли його і не давали спокою. Він не знаходив таких місць, які б йому не нагадували його краю, не знаходив дерев, які б йому не нагадували дерева з борноцького парку. Жодний край не сподобався йому; ніде дерева не виділяли стільки кисню, щоб серед них можна було вільно і щасливо дихати; трави всього світу не зібрали стільки роси, щоб змити його сум, і море ніде не ревіло так сильно, щоб заглушити биття його змученого серця.
Свого секретаря Іштвана Бота він з півдороги послав додому, сказавши:
— Я сам хочу блукати по світу, любий Боте. Не можу терпіти біля себе людини, яка знає, ким я був.
Янош узяв собі нового секретаря і камердинера — людей такої нації, про існування якої він і не чув раніше, і вивчив їхню мову. Він намагався втекти від самого себе, хотів переконати самого себе, що він більше не пам'ятає Яноша Буттлера.
Але коли люди і дерева в цих краях були інші, ніж у нього на батьківщині, то трава сміялась йому в лице; маленька травичка була така точнісінько, як у нього вдома, вона, привітно посміхаючись, говорила йому:
"Я тебе знаю". І сонце було тут таке, як вдома. Воно пливло по небу велично, повне гідності, якраз у тому самому місці, що й торік і багато років тому. Воно пливло одночасово над Віднем, над Бозошем, над Константинополем. І на якому б підвіконні дівчина не вирощувала у горщиках квіти, воно скрізь їх гріє, пестить, ласкає і допомагає їм розпускатися.
А моря? Ох, ці моря! Вони зовсім чужі, байдужі до всього; вони приємні для зору І можуть заспокоювати біль. Але їхню гладінь борознять велетенські кораблі, які, здається інколи, на безмежному срібному листі поверхні моря викарбовують все ті ж слова: "Не чекай мене більше, моя голубко".
Розділ двадцятий
МИЛИЙ АРХІЄПІСКОП ПІРКЕР
Через тринадцять місяців Буттлер повернувся на батьківщину, не змігши нічого забути. Він дуже схуд і ніби навіть постарішав. Його чекали погані вісті: помер старий Бернат з дружиною. Пані Бернат тільки на три дні пережила свого чоловіка. Відбувся грандіозний похорон старого Берната, на який зійшлись шляхтичі з чотирьох комітатів; але не встигли вони повернутися додому, як віддала богу свою благородну душу і пані Бернат. І так довелось усім залишитися на другий похорон. Слуги поспішали на кладовище сказати, щоб не замуровували склеп, тому що і пані пішла на той світ за своїм чоловіком.
Сумна вістка дійшла і до Пірошки. На перепряжних вона примчала з Відня і сама захворіла. Поки вона одужувала — бог знає, що краще — хвороба чи здоров'я,— у неї назріла думка більше у Відень не повертатися, про що вона в листі і повідомила її світлість ерцгерцогиню, просячи пробачення. Тепер вона почала господарювати в Борноці, взявши собі за управителя найстаршого сина пана Будої — Паля, який у минулому році закінчив економічний факультет відомого кестгельського коледжу — Георгікону *. (*Кестгель — курортне місто на західному березі озера Балатон. Георгікон — перша в Угорщині вища економічна школа, заснована 1797 року. Вона готувала кадри для управління поміщицьким господарством).
А втім, смерть, не розбираючи, косить наліво і направо. Пан Дорі теж, подібно до інших, поклав свою ложку назавжди, підлі діла його закінчились (хай розплачується за них на тому світі!). Але що з цього? Яка користь тому, кому відірвало снарядом ногу, що вже й гармата, з якої випустили цей снаряд, розірвалася?
Кажуть, що на похороні Дорі жодна душа не плакала, тільки шимпанзе скавчав і після похоронної церемонії не хотів відійти від могили, намагаючись вигребти з-під землі свого господаря.
Серед темної ночі тільки одна зірка світила Буттлеру, а може, це була й не зірка, а лише блукаючий вогник,— останній вогник надії. У відсутність Буттлера помер і архієпіскоп Фішер.
Зразу ж після повернення графа Буттлера в Угорщину його відшукав довірений Ласла Піркера, примаса* Долмації. (* Примас — голова церковної єпархії окремої провінції). Піркер через нього передав, що він готовий відновити процес і розірвати шлюб Буттлера, коли граф допоможе йому стати архієпіскопом Егера. Довірений сказав Буттлеру, що Піркер і Фаї вже особисто зустрічалися один з одним по цьому питанню.
Знову зашуміла кров у жилах Буттлера. Виходить, є ще для чого жити?! Вперед, в останній бій!
Буттлер на крилах прибув у Поток. Бідний Фаї дуже змарнів, Буттлер ледве впізнав його.
— Ви не хворі, дядьку опікуне?
— Я навіть про це й не думаю. Хіба в мене поганий вигляд? Знаєш, хлопче, мені вже не вистачає оливи. Я тепер подібний до лампади, яка ще зовні ціла, а оливи вже нема... так, так, оливи, хлопче, оливи! Ну, розповідай, де блукав, мій сину?
— Я шукав таку країну, де немає попів.
— О, я знаю таку країну. Але залиши її для мене.
А втім, ми знайшли одного порядного попа...
— Знаю, Піркера. Якраз через це я і приїхав до вас.
— І розумно зробив. А тепер піди до своєї тітки, вона в коморі білизну качає. Іди поцілуй її, вона тебе давно не бачила, а потім, не розпрягаючи коней, мчи в Пожонь і за всяку ціну добийся у наших родичів, щоб цього чесного Піркера призначили архієпіскопом Егера. Я теж уже писав у всі кінці. Коли ти прибув?
— Чотири дні тому.
— Чув про бідних стариків?
— Ой боже мій, як усе кінчається. Здається, світ спорожнів, як їх не стало.
З очей Буттлера покотилися сльози.
Старий пан захотів розвіяти його сум і тому поспішно сказав:
— Зате Борноц залишився Борноцом, бо твоя Пірошка тепер там живе.
Буттлер сумно зітхнув і вилив біль душі:
— Вона вже не моя. Яким чином вона може бути моєю? На землі сотні мільйонів людей, вона може належати будь-кому, тільки не мені. Адже мені навіть заборонено бачити її.
— Правда, правда,— сказав старик,— це я той підлий тиран, який стоїть на твоєму шляху.
Буттлер опустив голову і не промовив жодного слова. Але пан Фаї підбадьорив його:
— Я знаю, як це важко утриматися. Я теж колись був молодий і дощенту переповнений оливою... Той, у кого легеньке газове плаття, не повинен підходити близько до вогню, бо спалахне. Що було б хорошого, якби ти побував у Борноці, якби ви сиділи вечорами поруч на дивані? Ну, що ти на мене дивишся такими очима? З диваном нічого не трапилось би, але кров заграла б. І не дивно, бо Пірошка така мила дівчина, що пари їй не знайти. Вона побула в нас усього одну годину, а твоя тітка й досі в захопленні від неї.
— Вона не питала про мене?
— Аякже! Теж хотіла з тобою зустрінутися. Але я їй те саме сказав, що й тобі.
— Ах, коли б вона хоч раз покликала мене!..
— Цього вона не зробить,— серйозно відповів Фаї.— Ти все ще уявляєш її маленькою дівчинкою. А з того часу над нашими головами пронеслось десять років. Пірошка тепер серйозна дама, розумна, вихована, благородна, яка завжди знає, що робить.
— Можливо, вже й не любить мене? — спитав тремтячим від хвилювання голосом Янош.
— Та ти ж її добре знаєш, друже. Упертість якраз і є її хворобою. Доки стоятиме світ — вона не любитиме іншого.
Буттлер наче ожив і помчався в Пожонь. На підтримку Піркера він виставив всю свою рідню. Але й ультрамонтани теж не дрімали: коли вони помітили, що Буттлери стоять за Піркера, вони повстали проти нього. Знову розгорілась боротьба. Ультрамонтани таємно пустили в рух впливових єзуїтів, фанатичних аристократок. Можливість виграти то зникала, то знову появлялася. Буттлер з пристрастю кинувся в цю боротьбу. Тепер він був схожий до азартного гравця, який поставив на останню карту все. Він усе підняв на ноги, пустив у рух, навіть написав листа пану Кеві в Поток, перед яким розкрив усі дії противника і просив поради, бо виграти він мусить за всяку ціну.
Пан Кеві відповів йому:
"Мій дорогий молодший брате! Оскільки у вас немає гармат, які б ви могли направити на своїх ворогів, але є залізні скрині,— було б дуже доцільно примусити їх заговорити".
— Гм! І справді, залізні скрині! Буттлер вдарив себе по лобі. Чому це він раніше не догадався! Ну, гаразд! Тепер заговорять залізні скрині!
— Зайдіть-но, пане Боте, на хвилинку.
Пан Бот увійшов і тільки хитав головою, дивлячись на графа, як той, відчинивши одну з залізних скринь, викидав на стіл банківські білети й золото, поки не утворилась велика купа.
— Полічіть це все, пане Боте. Тут багато грошей?
Сам Буттлер був людиною простою, ідеалістом і таким багатим, що й сам не знав, скільки у нього грошей.
— Тут дуже багато грошей, ваша світлість.
— Ну от що, візьміть ці гроші і передайте їх моєму повіреному, скажіть, що я це все жертвую на академію Людовіка *. (*Академія Людовіка — перша в Угорщині військова академія, заснована 1808 року, що готувала піхотних і штабних офіцерів). Ви чули про таку?
— Аякже, вона знаходиться біля Пешта, в маєтку Орці.
— Як ви думаєте, скільки юнаків зможе вчитися на ці гроші щорічно?
— Думаю, з двадцять.
— Скажи відверто, цього не буде для мене замало?
— Навпаки, королівський подарунок *. (*Буттлер пожертвував на академію Людовіка сто двадцять шість тисяч форинтів, що було в ті часи великою сумою.