Вони не побачили там ні військової охорони, ні лейб — гвардійців, ні швейцарів у позолочених лівреях, ні придворної челяді, що снувала б сюди й туди; тільки старий білий собака помахував перед ними хвостом, висунувши червоний вологий язик. Серед кущів копався в землі якийсь високий чоловік у занадто зношеному одязі. По його безвусому зморшкуватому обличчі градом котився піт.
— Скажіть, друже мій,— звернулась до нього пані Бернат по-німецьки,— кому доповісти про наш приїзд, щоб нас прийняла її світлість Марія-Луїза?
На привітання старик трохи підняв крислатого солом'яного капелюха і кинув лопату, показуючи цим, що він проведе їх. Він ішов попереду до непоказного на вигляд будинку. Підійшовши до дверей, він відчинив їх і пропустив дам уперед.
Пані Бернат, гадаючи, що старик залишиться за дверима, порилась у кишені і простягла йому блискучий талер.
Старик посміхнувся і заклав руки за спину; але пані Бернат, привітно підморгнувши йому, сказала:
— Ну, візьміть, візьміть.
— Палатин не любить, коли його челядь бере чайові,— відповів він тихо.— З тої самої причини він і сам не приймає чайових. Ви мене розумієте, добродійко?
— Боже ти мій,— пробурмотіла пані Бернат, охоплена страшною підозрою,— невже ж ви...
— Так, я і є намісник. Не турбуйтесь, нічого не трапилося. Адже ви, подаючи талер, добра бажали мені.
Але пізно було бентежитися, бо вони вже опинились у залі, де навколо столу сиділи скромно одягнені дами. Ніхто в світі не сказав би, що вони князівського роду. На них не було шовків, ні золотого гаптування, ні брюсельських чи венеціанських мережив; а те мереживо, що прикрашало їхні шиї, їй-богу, було звичайної роботи (пані Бернат розпізнає його за верству). На чільному місці столу сиділа дружина палатина і розкладала пасьянс.
— Ось вам, дорога кузино,— сказав намісник, звернувшись до ерцгерцогині Марії-Луїзи,— та угорська панночка, яку ви хотіли бачити.
Дружина палатина відклала карти. "Непогана жінка, якщо до неї добре приглянутися,— подумала пані Бернат.— Правда, треба довго приглядатися, поки вона сподобається".
Дочки ерцгерцогині з цікавістю обернули голови, і в їхніх поглядах, спрямованих на гарну угорську дівчину, проглядала симпатія. Вони й самі були на відданні, і для тих, кому до вподоби худорляві дівчата з довгастими обличчями, могли б здатись привабливими. Кожна з них тримала на колінах ангорську кішку і гладила її. Пані Бернат захотілось шепнути Пірошці на вухо, коли б для цього вистачило часу і сміливості: "Певно, це найновіша придворна мода".
Старе, покрите зморшками обличчя Марії-Луїзи враз розгладилось і прояснилося. Вона підвелася і зробила кілька кроків назустріч гостям. її маленька голова з високою іспанською зачіскою хиталася, мов у какаду; здавалось, що її ледь приліпили, і на кожному кроці загрожувала небезпека, що вона ось-ось упаде з пліч і покотиться по підлозі. (Мабуть, згадка про відтяту голову Марії-Антуанетти навіва на людину подібні думки).
Пані Бернат низенько вклонилась, а Пірошка, яка сьогодні вперше замінила чорне траурне плаття на біле, за тодішнім етикетом, зробила реверанс. Тепер вона нагадувала ніжну лілею, яка на мить надломилась біля стебла.
— Підійди ближче, дитино моя! — сказала ерцгерцогиня просто, підбадьорююче, без позування, простягнувши їй праву руку для поцілунку, а лівою рукою вказуючи пані Бернат на стілець.— Сідайте, будь ласка, добродійко.
Не довелось довго відпочивати пані Бернат, бо невдовзі підійшла до неї дружина палатина, у якої високий тюрбан з мережива шумів і скрипів при кожному кроці і повороті голови; її голубі очі так щиро і віддано сміялися, ніби Бернат була дружиною палатина, а вона лише її економкою.
Пані Бернат підвелась і, з повагою вклонившись (вона хворіла ревматизмом, і це було їй тільки на користь), ласкаво почала відповідати на запитання дружини намісника. Та розпитувала про чоловіка пані Бернат, про сина, про сьогорічний врожай. Спитала також, чи багато в них курчат і гусенят і чи годують ще їх своїм молоком старі курки та гуски.
Пані Бернат на все це відповідала, пояснювала до подробиць; а віденська ерцгерцогиня тим часом з кількома теплими словами звернулась до Пірошки:
— Вас, дитино моя, спіткало велике горе, правда?
— Так, ваша світлість.
— Не падайте духом, дитино моя. Життя наше в більшості випадків повне розчарування і гіркоти, а втіху дає тільки віра.
— І співчуття такого серця, як серце вашої світлості,— відповіла Пірошка.
— Так, ви правильно сказали, моя мила. Я справді дуже співчуваю вам. Ви сирота?
— Так, ваша світлість. Мого батька вбили на дуелі.
— Сумна подія, я вже чула про неї, вона дуже схвилювала мене. В мене ще тоді визріло рішення, яке я хотіла б тепер здійснити, якщо ви прислухаєтесь до моєї поради.
— Я прийму це як наказ.
— Під захист хочу вас взяти, під свій захист,— додала вона з перебільшеною ніжністю в голосі,— я зроблю вас своєю фрейліною.
Пірошка затремтіла, зблідла, хотіла щось сказати, але ні слова не зуміла вимовити. її світлість, помітивши збентеження дівчини, звернулась просто до пані Бернат:
— Ви ж, добродійко, віддасте її мені, правда? Я хочу її зробити своєю фрейліною.
— О боже мій, що мені відповісти? — ласкаво сказала пані Бернат.— У нашому домі всім розпоряджається мій чоловік. Ми про все повинні його питати.
— Ну, тоді спитайте його,— сказала ерцгерцогиня, милостиво кивнувши головою.— Надіюсь, що він не відмовить мені.
— Я не знаю, ваша світлість, як там буде. Я тільки знаю одне, що ви, ваша світлість, у ваших краях для цього знайдете стільки дам, скільки бажаєте, а в мого бідного старика вона тільки одна-однісінька.
Ерцгерцогиня на це тільки посміхнулася; взявши від них обіцянку, що в найближчий час вони повідомлять її про своє сімейне рішення, вона милостиво відпустила дам. Той самий придворний екіпаж відвіз їх в готель "Сім курфюрстів", де завдяки цьому їм почали віддавати велику шану.
Розділ дев'ятнадцятий
"НЕ ЧЕКАЙ МЕНЕ БІЛЬШЕ, МОЯ ГОЛУБКО"
Отак закінчився цей високий прийом, результатів якого з великим зацікавленням чекали в Земплені і в Унгу. Багато благородних дам цих комітатів дали б навіть мізинець відрубати за те, щоб заглянути в дзеркальце, про яке говориться в казках. Дивлячись у нього, можна було б побачити і чарівний ріжок, в який можна було б почути все, що говорять і роблять у кожному кутку землі. Та хіба тільки дами? Пани Фаї і Буттлер сиділи, мов на голках. Найбільше хвилювалась мешканка палацу в Ердетелеку, якій теж було відомо, що Пірошку Горват запросили у двір намісника. Ох, чим це все закінчиться?
Пан Фаї з радістю вхопився за пропозицію ерцгерцогині: це велика справа, коли Пірошка придбає собі таку покровительку.
"Небо проясняється, синку, проясняється,— писав він у листі до Буттлера.— Перебування Пірошки при дворі декому послужить за серйозне попередження, що думка придворних змінилася, і я певний в тому, що пани каноніки в Егері краще відкусять собі язики, ніж проголосують проти нас".
Довідавшись про таке "щастя" Пірошки, Буттлер не знаходив собі місця від радості, і всі вони в один голос вирішили, що пані Фаї в день святого Петра і Павла відвезе Пірошку до Відня і передасть у руки її світлості ерцгерцогині, яка невдовзі після цього виїжджає зі своїм двором у літню резиденцію в Тіролі. Так і зробили.
Але Буттлери помилились у своїх розрахунках. Нова покровителька Пірошки нічого не змінила в ході подій: процес зовсім не посувався вперед. Суд каноніків в Eгepi продовжував зволікати його то з одної, то з другої причини. Вже два роки пройшло, але за цей час вони зуміли добитися тільки того, що були вислухані свідки, яким небіжчиця Сіманчі перед смертю зізналась у тому, що на суді вона дала фальшиві свідчення.
Війна має два великі недоліки: по-перше, дорого коштує, по-друге, тут можуть тебе підстрелити. Коли б цих недоліків не було, вона була б досить забавною справою. Ці хиби виявились і в затіяній Буттлером кампанії. У відповідь на показання свідків, які підтверджували передсмертне признання тітки Сіманчі, прибічники Дорі виставили своїх свідків, які заявляли, що пані Сіманчі в останній час хворіла на білу гарячку і була не при своєму розумі. І тому не можна вірити її словам.
Каноніків зовсім не хвилювало те, що наречена Буттлера знаходиться при дворі: вони краще всіх знали, для чого вона туди запрошена. Єзуїти шепнули Фішеру, що красива панночка Горват невдовзі вийде заміж: недарма при дворі стільки бравих гвардійців, стільки ніжних кавалерів; у такому оточенні, хоч би вона мала сто сердець, вона розгубила б їх. Хай тільки підождуть отці каноніки з винесенням рішення. А коли дівчина вибуде із гри, то вони можуть з Буттлером зробити, що схочуть. Громадська думка, як знеможена бджола в пошуках квітів: коли бачить, що більше квітів немає, повертається у вулик. Тому, насамперед, і потрібно зірвати квітку.
Поступово Буттлери зрозуміли, що Пірошку забрали з тактичних міркувань: хочуть її видати заміж. З листів Пірошки це було зовсім ясно: в масницю не було такого тижня, щоб хтось не приходив просити її руки. Шукання женихів для Пірошки стало для ерцгерцогині справжньою забавою, але Пірошка одному за одним відмовляла.
Фаї, помітивши це і б'ючи себе кулаком по голові, промовив:
— Ех! Де ж був мій розум? Адже я ніколи не вірив німцям, навіть чоловікам. А тут дав себе обдурити німкені.
Він хотів негайно запрягти коней, їхати у Відень і привезти Пірошку, але Буттлер відрадив його:
— Хай вона там залишиться! Я вірю їй. Навіть коли б я і не вірив, тим більше не треба її забирати звідти. Яке я маю право прив'язувати її до себе, коли у мене так мало надії на одруження з нею? Хоч вона нікого не любить і там чекає мене, що мені з цього? Це тільки приємно для відчуття. А коли вона когось покохає і вийде за нього заміж, їй краще буде, бідній. А я нічого не втрачу, хоч і гірко буде.
Його докази переконали пана Фаї.
— Ти благородно думаєш, графе Яноше. Ти маєш рацію.
І дійсно, надій було дуже мало. Члени церковного суду, побачивши, що Пірошка не виходить заміж,— а зволікати вже не було можливості,— одного дня винесли рішення, яким підтвердили свій попередній вирок — шлюб залишити в силі.
Ця тяганина забрала в графа Яноша п'ять років життя, і в його чорнім волоссі почала з'являтись сивина.
В одну з неділь управитель Будої, який їздив в Егер продавати м'ясникам скотину, привіз у Бозош звістку при винесене рішення.
Граф Буттлер безнадійно опустив голову.
— Я так і знав,— сказав він глухо, але вираз обличчя в нього залишався дивно байдужим.
Цілий день він мовчки ходив по палацу, по конюшнях, оглядав коней, корів, старі дерева в саду, ніби прощався з ними.
Надвечір він зайшов до будинку Будої і якийсь час грався з його внуками, очікуючи, поки старий управитель покладе біблію; він кожної неділі перечитував її, хоч і кожний рядок знав напам'ять.
— Ви розумна людина, пане Будої,— сказав тихо Буттлер,— і я дещо хочу спитати у вас.
— Будь ласка.
— Чи знаєте ви таку країну, де немає попів?
Пан Будої замислився.
— Мабуть, немає такого народу на землі, ваша світлість, у якого не було б своїх священиків.