Вона розповіла про те, в чому зізналась, помираючи, грішна тітка Сіманчі. "Через те, що підлі свідки і злі судді один за одним ламали щаблі на шляху до нашого щастя, сам бог тепер підставляє нам рятівну драбину. Тепер негайно треба заново почати процес..." Надворі в сідлі вже чекає на листа гонець, який повинен був помчатися стрілою в Поток або в Когань, де зараз міг перебувати Фаї.
На зорі, коли настав час прощатися з гостем, Пірошка була вже на ногах; вона виглядала рум'яною, мов яблучко, і веселою, як пташка, якій в клітку вкинули шматочок цукру. Вона розпитувала його, як і чим могла б йому зробити радість. Він повинен прийняти від неї щось на згадку: годинник або перстень. І вона розклала перед ним стільки золотих предметів, скільки сорока не може зібрати за все своє життя.
— Бачите, я багата і мені буде приємно, коли я зможу вам подарувати щось на знак вдячності.
Пан Тот зашарівся і ображено відсунув від себе золоті дурнички.
— Я не заради подарунків зробив це. Я ж шляхтич, прошу уклінно.
— І все ж таки ви повинні щось узяти від мене, інакше ви мене образите.
Пану Тоту нічого не залишалось, як покоритися, і він задумався над тим, що б йому вибрати.
— Тільки ж обов'язково яку-небудь золоту річ,— додала Пірошка, догадуючись, що він шукає щось найнезначніше.
— Ну, якщо це мусить бути золота річ,— сказав пан Тот, відчуваючи, як виступає піт у нього на потилиці,— тоді панночка хай дасть жмуточок свого золотого волосся, який я поклав би в молитовник своєї дочки, бо сам я, нічого приховувати, не маю звички молитися, і тільки тому, що радять це робити попи. Бо те, що вони радять, не може бути добрим.
— Ай-ай-ай, пане Тоте,— жартома погрозила йому дівчина,— я ніколи б не сказала, що ви такий поганий чоловік.
Але зразу взяла ножиці і відрізала локон зі свого волосся. Маленькі ножиці цокнули і заскреготіли, ніби заплакали.
Пан Тот, любуючись золотим пасмочком, мнучи його своїми вузлуватими пальцями і намагаючись приховати хвилювання, почав супити брови й лякати панночку:
— Хе-хе-хе, що сказав би тепер його світлість граф Буттлер, коли б довідався, що в мене є?
Пірошка посміхнулася.
— Він нічого не сказав би, бо я вся належу йому, крім цього волосся. Бо коли він просив моєї руки, в мене було інше волосся, яке під час хвороби випало.
Вона навіть провела його аж на шлях і на очах у селян, які проходили повз неї, поклала свою крихітну рученьку в його велику шершаву долоню.
— З богом, пане Тоте, прощавайте. Коли будете в наших краях, заходьте, не минайте нас.
— А ви нас не обминайте, коли станете графинею і доля вас закине в Реськ. Ви коли-небудь були в Реську?
— Ні.
— Красиве село,— але потім зрозумівши, що Реськ не треба було б згадувати, додав: — Щоб йому провалитись на дно пекла! А втім, коли б студенти з'їли тоді курчат, то, можливо, ми і не розмовляли б зараз одне з одним.
Сказавши це, він поволі пошкандибав додому, поринувши в глибокі роздуми. В домі Бернатів він пробудив стільки солодких надій, що ними можна б прикрасити життя дівчини на кілька років.
Розділ вісімнадцятий
БЛИСК ІМПЕРАТОРСЬКОГО ДВОРУ
Після передсмертних зізнань тітки Сіманчі знову розгорілась боротьба навколо справи Буттлера, мов розворушені жаринки. Обидва ворожі табори знову взялися до зброї, щоб знову стати до бар'єра один проти другого. Нове висвітлення прихованих сторін справи породило велике обурення серед шляхти. Протестанти насміхались: "Яких розмірів набрала корупція католицького духовенства!" Для католиків теж було неприємно. Паль Надь хотів винести цю справу на відкрите обговорення, і ледве його переконали, щоб він відмовився від цього. Один з графів Естергазі заявив, що коли помилка, не буде виправлена, то він перейде в іншу віру.
Міклош Драшкович на балу в присутності самого намісника на весь голос сказав:
— Кого захищає духівництво такою кричущою брехнею? Священика з Олосреська? Цьому пройдисвітові треба відрубати до плеча руку, якою він дав благословення, а його самого прив'язати коням до хвостів і погнати їх, щоб вони розірвали його на частини, якщо в цій державі серйозно дотримуються девіза його величності: "Justitia regnorum fundamentum" *. (*Правосуддя — основа державного ладу (лат.)).
Буттлер за цей час придбав у Пожоні багато друзів; його дівоча скромність, велике багатство, яке він щедро розкидав направо і наліво, велике горе, що носив у собі,— все це привернуло до нього багато сердець. Одночасно зростала неприязнь до архієпіскопа Фішера, що свідомо допустив зганьблення святині шлюбу. Обурення було настільки велике, що король, який хотів був його призначити герцогом-примасом, змушений був відмовитись від свого попереднього плану і призначити на цей пост Шандора Рудної.
За таких вигідних обставин Буттлер знову поновив в Егері процес.
— Ну, на цей раз програти вже неможливо!
Сам шановний учений Шандор Кеві підбадьорював Фаї:
— Сенека сказав, що для бога немає кращого видовища, ніж чоловік, який бореться з долею. Ну, але тепер такого видовища більше не буде, бо і сама доля вже на боці Буттлера.
Саме так і було б, якби в кужелі парок* було завжди одне і те ж саме волокно і ніхто не намагався замінити його! (*Парки — за римською міфологією три богині долі. Старша пряде нитку життя; молодша, озброєна великими ножицями, перерізує її, коли підходить строк, визначений середньою сестрою). Тепер прийшли в рух і ультрамонтани *, бо ця справа могла закінчитися великою компрометацією церкви. (*Ультрамонтани — прихильники крайньої течії в католицтві (ультрамонтанства), які домагалися необмеженого впливу папи на релігійні та світські справи). Єзуїти ще при Йосифі II пророчили: "Ми повернемось як орли!" Вони справді повернулись, але не як орли, а як кроти, і в темноті взялися за свою роботу.
Хоча справа Буттлера була дрібничкою в політичній грі, але єзуїти, автори поговірки "І мала рибка — хороша рибка", що прилипла до картярів (бо все інше само липло до єзуїтів), вхопились і за неї: на гачок єзуїтів ловилась і маленька, і велика рибка. Для них не було жодної великої речі, якої вони не посміли б підняти, але й не було нічого такого дріб'язкового, чим вони гребували б. Сьогодні єзуїт мучить вівцю, щоб настригти вовни, завтра дражнить лева, щоб той розірвав когось, післязавтра він буде возитися з блохою, щоб при нагоді впустити її в складки одежі якої-небудь жінки.
Вони переважно вертілись при імператорському дворі і там снували своє тонке павутиння. Найбільш спритним лисом серед них був якийсь Лорінц Вірке, родом з Кашші, духівник ерцгерцогині Марії-Луїзи. Придворні кола, особливо жінки, приділяли багато уваги новому повороту в справі Буттлера. Ще б пак! Ця подія на протязі кількох років була улюбленою темою для пліток, і тепер вона знову ожила. В голові отця Вірке сяйнула хороша ідея, якою він поспішив поділитися в товаристві ерцгерцогині.
— В цій справі, ваша світлість, не буде спокою доти, доки ця дівчина не вийде заміж.
— Яка дівчина?
— Та ця ж Пірошка Горват.
— Кажуть, що вона гарна.
— Так, дуже хороша.
Ерцгерцогиня вже давно не була красивою, вона наблизилась до тої межі, коли жінки хапаються за благодіяння, щоб нагромадити собі невеликий багаж, з яким можна відправитися на той світ.
— Правильно, правильно,— сказала вона, замислившись,— коли б ця дівчина вийшла заміж, то в Буттлера відпала б охота продовжувати процес.
— Напевно.
— Але я не бачу, що можна зробити в цій справі?
— Ваша світлість все може і цим спасе церкву від скандалу, який невідомо чим ще закінчиться.
— Я боюся, отче Лорінце, що ви перебільшуєте мої сили.
— Ваша світлість може її взяти в придворні дами і за короткий час видати заміж, тому що вона дуже багата.
Ерцгерцогиня посміхнулася.
— Ви хитра людина, отче Лорінце, дуже хитра! Я ще подумаю. Завтра про це скажу.
— Хай ангел шепне вашій світлості уві сні, що треба робити.
Відомо, що він шепнув, бо через кілька тижнів від намісника до фівішпана в Унгвар прийшла естафета, в якій говорилося, що її світлість ерцгерцогиня Марія— Луїза відвідає в Буді сім'ю намісника і що вона прихильно поставилась би до того, щоб панночка Пірошка Горват, якій вона дуже співчуває, з'явилася б перед її світлістю. Фівішпан повинен діяти дуже лагідно і тактовно.
Як справився з цим завданням фівішпан, видно з того, що благородна пані Бернат з Пірошкою в день святої трійці прибули до Буди й зупинилися в готелі "Сім курфюрстів". Розташувавшись там, пані дала гусару такий наказ:
— Негайно одягни парадну форму, розшукай десь у місті масажистку і пришли її сюди: дорога дуже змучила мене, кожна кісточка просить масажу. Після цього підеш до намісника, але веди себе там пристойно, не наклич ганьби на мою голову; там ти повинен доповісти комусь у внутрішніх покоях, що ми вже тут і чекаємо наказу. Все, що скажуть, добре тримай у голові, щоб ясно і розумно міг розповісти мені.
Гусар пішов, і, поки жінки викладали з саквояжів плаття, мережива, він повернувся зі звісткою, що масажистки він не знайшов, бо "вони тільки на селі бувають".
— Ну, а в палатина був?
— Так точно, був.
— З ким говорив?
— З самим палатином, осмілюсь доповісти.
— Бути цього не може! — здивувалася пані Бернат.— Невже з ним? І ти все сказав йому?
— Так точно, сказав.
— І що він велів передати?
— Сказав, що є кімната.
Гусар не встиг договорити, як пані Бернат — важку і запальну руку мала благородна пані — ляснула його по фізіономії так, що у нього з очей зелені іскри посипались.
— Ну що, є в Пешті масажистка, га? Ти ж, дурню, був у шинку "Палатинус"!
Зрозуміло, довелось його послати ще раз у палац намісника і дати йому в проводирі швейцара з готелю "Сім курфюрстів".
На цей раз гусар добре виконав своє завдання, бо на другий день вранці по дам прибув позолочений придворний екіпаж.
Довелось би дуже довго описувати, як, за моїм уявленням, прийняли їх при дворі, тим більше, що пані Бернат розповідала про це вже тисячу разів, коли повернулась додому, не забуваючи в кінці додати: "І тепер, коли я достатньо надивилась на ерцгерцогиню, її дочок і дружину палатина, я переконалась, що найкращою, найбільш благородною між ними була втіха душі моєї — наша Пірошка".
Марі'я-Луїза прийняла Пірошку в Келенфелдській віллі, де сім'я палатина рятувалася від ранньої літньої спеки.
Коли екіпаж зупинився, вони опинилися біля воріт саду, яких у кожному нашому селі скільки завгодно.