Віце-ішпан комітату Торонтал наніс візит графу Буттлеру і переконав його, що, оскільки ця жінка, як би там не було, але носить його прізвище, граф — як один з найперших магнатів і кавалерів Угорщини — не може відмовитися від виділення їй засобів до існування.
Янош на це відповів, що він не визнає її своєю дружиною, але, беручи до уваги, що закон залишається законом і один вирок вже є, він дозволяє Марії Дорі жити до змінення присуду в ердетелекському палаці і брати з каси маєтку щомісяця по дві тисячі форинтів з тією умовою, щоб вона в інших палацах і ноги своєї не показувала.
Таким чином Марія оселилася в ердетелекському палаці. Граф Tiгe і егерські армійські офіцери були її щоденними гостями. Веселий шум банкетів порушив тишу цього досі покинутого гнізда. Але все ж шпіони Фаї не могли повідомити нічого такого, що свідчило б про розпусну поведінку Марії. Хоч посаду мажордома там займав сам дядько Крок, під ім'ям Яноша Кампоша, який особливо пильно стежив за тим, чи не відвідуватиме палац священик з Реська (переодягнутий чи там в якомусь іншому вигляді).
Але Марія була розумна і дуже слідкувала за собою у всіх відношеннях. Більше цього, вона так зуміла перетворити Ердетелек, ніби він був справжньою резиденцією Буттлерів, а сам Янош Буттлер — цинік, який виродився, кинув свою чесну шляхетську сім'ю та й байдикує по світу, захоплений якоюсь маячною ідеєю.
І справді, в Німеччині жило багато Буттлерів, серед яких були барони, просто дворяни, збіднілі лицарі. Було там багато малих дітей, старих дів, всіляких дядьків та тіток. З ними Марія почала листуватися, налагодила родинні зв'язки, деяких з них вона навіть запросила в Ердетелек, виславши їм гроші на дорогу. І тут вони як сир у маслі купалися. І не було дня, щоб до столу не сідало чотири або п'ять чоловік з родини Буттлерів.
Просто дивно, як вона вхитрилась зібрати у свій дім цих червононосих осіб в окулярах, у напудрених перуках, осіб, що носили прізвище Буттлер. Більшість із цих благородних дам у минулому були фрейлінами при якомусь із тих маленьких німецьких дворів, де герцогиня на ніч замикала на ключ цукорницю, а їхня високість герцог, коли до столу подавали курчатко, якому не вистачало одної ніжки, з обуренням відкидав стільця, схопившись на ноги. За крадіжку одної курячої ніжки розлючений князь погрожував усьому двору вжиттям драконівських заходів; а в тому випадку, коли він по природі був з м'яким серцем, то усім загрожував своїм зреченням.
Колишні придворні дами надали ердетелекському палацу такого блиску, що вся верхівка шляхетського товариства комітату Гевеш поступово почала дивитися крізь пальці на "попередні події", і Алмаші, Брезової, Добоцький, Лубі і навіть пуритани Папсаси не вважали за ганебне повезти своїх жінок з візитом до Ердетелека.
Про все це дядько Крок так доповідав пану Фаї:
"Придворні дами ходять у досить поношених шовкових спідницях, однак колишньому шляхетському жіноцтву подобається їхнє шелестіння, і вони постійно приїжджають сюди повчитися хороших манер.
Незважаючи на це, пані Марія нещаслива, її постійно переслідує якийсь таємний сум. Вона часто цілими годинами самотньо блукає по саду і ручкою парасольки збиває голівки квітів. А коли жінка торкається до квітки, то вона в думках когось цілує. Probatum est *. (*Це доведено (лат.)),
Не можу зрозуміти, хто засів у неї в голові. У всякому разі не граф Tiгe. Минулого разу під час прогулянки Tiгe спробував поправити їй кучері, що вибилися у пані з-під капелюшка, але зазнав невдачі. Вона розсердилась і погрозила йому: "Ведіть себе пристойно, чуєте, пане графе, бо хоч я й одинока і маю чоловіка чи не маю, але десять нігтів у мене завжди є напоготові, а коли ви сумніваєтесь у цьому, то ви швидко зможете переконатися". У стосунках з іншими офіцерами вона холодна, як крига, тільки з нудьги розмовляє з ними. Це дуже дивна жінка! Дочку свою, яку тут усі називають "графинею", вона не любить. З цього випливає, що вона не любить і попа, і я даремно підстерігаю його...
Позавчора сюди прибув і сам старик Дорі разом з шимпанзе. Старі дами Буттлер бавляться з мавпою і виробляють з нею різні сміховинні штуки. Між ними і шимпанзе є якась подібність.
Через замкову щілину я підслухав таку розмову між батьком і дочкою. Вона сказала:
— О батьку, це життя — рабство для мене, якщо воно довго протягнеться,— я не витримаю.
— Терпи, терпи, час може поправити все те, в чому ми помилялися.
Пані заплакала.
— Навіть камінь, який підмиває вода, може повернутися в надрах землі, але його серце ніколи не повернеться до мене.
— Хто його знає? З часом він забуде Пірошку.
— Ти думаєш, тату?
— Я в цьому переконаний.
— На основі чого?
— Я знаю людське серце. Горить, а потім погасає.
— Справді?
— Ех, хіба ти бачила, щоб поліно безперестанку горіло і не перетворювалось у попіл? Правда ж, не буває такого? І його серце колись зробиться байдужим. А коли перегорить, може піднятися такий вітер, що принесе до тебе його попіл,— особливо, коли ти будеш хитрою.
Про цю розмову я пишу, маючи підозру, що пані Марія вже покарана богом: вона потай любить Буттлера.
Розуміється, це тільки гадка Крока, який лише чує, але не бачить. Правда, дуже часто буває, що нюх набагато кращий від зору. Залишаюсь відданим слугою вашої милості і т. п.".
Фаї, прочитавши листа, не сказав Буттлеру ні слова. Він намагався відвернути увагу Буттлера від цього злополучного процесу і направити її зовсім в інше русло. Він запросив його взяти участь у засіданні державних зборів у Пожоні, щоб він трохи зайнявся політикою. Правда, політика — це розмальована жінка, вона обманює чоловіка, але до певного часу нею можна захопитися.
Однак час летів, як пташка, а процес повз, мов черепаха. Рік треба було чекати рішення єпіскопського суду, ще один рік пішов на рішення папського суду. Двічі замерзав і розмерзав струмок у борноцькому саду Бернатів, поки і ці дві вищі апеляційні інстанції визнали шлюб законним.
— Ну, тепер нам залишилось звернутися тільки до бога,— вигукнув Фаї з глибокою гіркотою в голосі.
Важко описати ту розгубленість, що охопила прихильників Буттлера. Тепер уже й надія пропала. Але ж у бога в коморі надія зберігається у найбільшому мішку, і той мішок завжди розв'язаний так, що кожний, хто хоче, може засунути туди руку; лише в цьому одному бог безвідмовно щедрий.
Так трапилося і тепер. Не потрібно було навіть іти до бога: він сам невдовзі пробудив у них надію, хоч на цей раз йому важко довелося, бо він мусив раніше забрати до себе на небо тітку Сіманчі.
Отже, тітка Сіманчі померла (говорили, що від горілки). Перед тим, як мала богові душу віддати, вона покликала до себе сільського старосту, а також двох сусідів: хутровика пана Йожефа Турпіша і корчмаря, достойного пана Дьєрдя Тота. Внуки, плачучи, запропонували їй послати і за священиком, але вона тільки головою похитала: мовляв, він їй не потрібен, бо вона хоче померти як чесна християнка; їй потрібні лише представники влади і два сусіди.
Коли всі зійшлися біля її ліжка, вона, довіривши богу свою душу, заявила, що на її совісті лежить дуже великий гріх, який вона не хоче брати з собою на той світ.
Потім докладно розповіла вона про те, що в Егері перед судом каноніків дала фальшиві свідчення: адже граф Буттлер не хотів одружитися з панночкою Дорі, жбурнув шлюбну обручку. Вона з того часу відчуває біль у скроні, куди вдарив її Буттлер обручкою; свою руку граф вирвав з руки молодої і кілька разів повторив, що вона не потрібна ні душі його, ні тілу...
До певного часу це признання передавалось із вуст у вуста під великим секретом, бо ніхто не наважувався відкрито поширювати його: всі боялись Дорі. Але достойний пан Тот не забарився взяти торбину в руки і понести звістку тому, кого вона стосувалась. Оскільки граф Буттлер знаходився далеко — у Пожоні, на сесії державних зборів,— шинкар подався в Борноц до його нареченої, яка вже третій рік носила траур за батьком.
Ох і красива ж була ця маленька Пірошка! Ніколи в житті не забуде її старик Тот. Яка вона була люб'язна з ним, яка вдячна йому!
Для нього смажили й пекли, розпитуючи, що і як він любить, наче якийсь герцог зупинився у них у домі; на ніч не відпустила його,— Тот прибув до них пізно,— поклали його в шовкову постіль, і сама Пірошка йшла попереду з свічкою, ведучи його у відведену йому кімнату.
Бідний Тот довго просив пробачення, відмовлявся, не знав, якою ногою йому ступити, весь час натикався на меблі, безперервно повторюючи, що це не варте і найменшого слова, що молодий граф — його добрий знайомий, що зараз удома немає польових робіт і він прийшов сюди головно для того, щоб трошки провітритися. їсти він теж не дуже хотів; при кожній новій страві зітхав і жалкував, що молоді пани не побажали тоді з'їсти в нього засмажених курчат, через це й спіткала їх така напасть.
— Пане Тоте, ви мені повернули життя,— з подякою говорила панночка і зробилась такою веселою і щасливою, що зразу після вечері забралась до старого Берната на коліна, а той підкидав її, як це роблять з малими дітьми, які "їздять на конику". А стара пані так сміялася, так сміялася, що навіть сльози виступали у неї на очах.
— Ого, старий, ти ще сильний у ногах!
Це зауваження так сподобалось старому Бернату, що він, хоча вже надворі була ніч, направився до підвалу з лампою в руках (його не можна було від цього відговорити), сказавши, що в нього там закопана в піску пляшка токайського вина, якому стільки ж років, скільки самому господареві. Ну, а йому вже немало років! Невдовзі він появився з пляшкою; розуміється, вона вся була покрита павутинням; Бернат побідоносно розмахував нею.
— Все одно більш дорогого гостя ми не будемо мати,— сказав старик.— Я завжди жалкував би, якби цю пляшку розпив з кимось іншим.
Пляшку відкупорили і розлили вино по бокалах. Пані теж випила зі всіма. Пірошка підняла свій келих і проголосила тост за пана Тота. Бог його знає, що сказала вона,— слів її шинкар не пам'ятає,— але коли він помітив, що панночка звернулася до нього, в нього так защеміло серце, що він заридав, хоч останній раз він плакав ще тоді, коли його купала повитуха.
А вночі, коли всі заснули, Пірошка своєю ніжною рученькою взялася писати листа до Фаї і писала майже до ранку.