Більше того, ні один з каноніків ні вдома, ні в товаристві не ділився своїми думками відносно процесу. Коли хтось згадував про це, то святий отець насуплював брови і бурмотів: "Гм, гм". Виявляється, що хороший пістолет може послужити і хорошим замком.
Засідання суду продовжувалося ще близько тижня,— частково тому, що слухали нових свідків, так званих "свідків громадської думки", частково тому, що ще повторно допитували деяких попередніх свідків.
Потім учасники цієї драми роз'їхались по домівках: Буттлери — в Бозош, Дорі — в Реськ, і почався листовний процес, адвокатська сварка. (Ех, от коли не завадило б викопати з могили Перевицького!)
Численні відповіді, заперечення, контрвідповіді, заключні відповіді затяглися ще на півтора року. Тим часом осиротіла Пірошка мешкала в Борноці, в домі Берната, якого старий Горват у своїй духівниці, написаній ще заздалегідь, призначив її опікуном. Фаї і Буттлер, не покладаючи рук, працювали в Пожоні і Відні, шукаючи могутніх патронів, вплив яких можна було б використати, щоб виграти процес. Те ж саме робив і Дорі з дочкою. Марія навіть обійшла майже всіх ерцгерцогів. Один з посвячених у ці справи, придворний Солчані ось що пише: "Майже не було в ті часи знатної чи могутньої людини, яка б не вплуталась би в цей дивний і знаменитий процес, і деякі при цьому (додає він у дужках) заплямували себе".
Ніколи ще не було такого сприятливого грунту для протекцій, як тоді (хоча угорський клімат ніколи не був суворий до них). Егерський архієпіскоп був зайнятий пошуками впливових патронів, які допомогли б йому зайняти звільнене після смерті ерцгерцога Амбруша місце архієпіскопа естергомського (резиденція якого знаходилась у місті Надьсомбот). Було кілька вакантних і єпіскопських місць; а це вже цікавило каноніків.
Тому ніщо не могло так порадувати його преосвященство архієпіскопа барона Іштвана Фішера, як пропозиція кількох знатних і впливових осіб допомогти йому одержати сан герцога-примаса *. (*Герцог-примас — глава католицької церкви в Угорщині). Безліч листів одержав він від одних і від других. Все-таки непогано, коли так багато людей дбає про тебе! Шановних каноніків теж не образили, і їх не обійшли знатні пани своїми посланнями, пообіцяли їм можливість сісти на єпіскопський стілець. Такі обіцянки були маяком, який зразу освітив канонікам дорогу, допомагаючи їм пробратися крізь темний ліс паперів, свідчень та різних документів.
Все це було приємним для архієпіскопа і каноніків, але через якийсь час становище стало нестерпним, тому що одні обіцяли допомогти в разі, коли шлюб Буттлера з Марією Дорі буде розірваний; другі — тільки тоді, коли шлюб залишиться в силі. Таким чином архієпіскоп і каноніки після кількох чарок вина, в хорошому настрої говорили: "В мене всюди хороші друзі є". А в поганому настрої твердили: "У мене повно ворогів".
Нарешті безперервні листи, естафети, а то і двірцеві кур'єри з погрозливими або повними обіцянок посланнями вивели з терпіння архієпіскопа; він одного разу не витримав і в розпачі вигукнув:
— Якщо процес Буттлера затягнеться, я попаду в будинок для божевільних.
Розуміється, процес затягнувся, бо адвокати хотіли показати всі свої знання, а для цього потрібен час. На думку наївної публіки, схожу до судження водяного клопа про дерево, могутні стовбури судового рішення повинні опиратися на силогізми адвокатів, на їхні розумно відточені аргументи — ці тонкі, слабенькі гілочки. І довго ще в чотирьох комітатах згадували, що саме говорив адвокат Сюч, або хвалили адвоката, найнятого бароном Дорі, який підірвав довір'я до свідчень Відонки, заявивши, що Відонка підкуплений Буттлером; він сказав, що цей простий столяр одержує від Буттлерів (що підтверджується прикладеними документами) таку платню, як два повітових віце-ішпани разом, і що за весь час він зробив у маєтку графа тільки один стільчик для доярок, який, таким чином, обійшовся графу дорожче, ніж у деяких країнах королівський трон... З цього робили висновок, що адвокат барона Дорі кращий, ніж буттлерівський Сюч. А від Буттлерів, говорили, можна було чекати, що вони візьмуть собі в адвокати якогось новоз'явленого Демосфена. І в цьому не було б нічого дивного, тому що Буттлери могли б замість простих камінців покласти йому в рот для красномовства золотих камінців *.(* За переказами, відомий оратор стародавньої Греції Демосфен (384—322 рр. до н. е.) в молодості гаркавив. Щоб позбутися цього дефекту, він виходив до моря, брав у рот камінчики і виголошував промови, намагаючись перекричати шум моря).
Нарешті закінчились суперечки адвокатів: одного холодного січневого дня зібрався суд каноніків і цілком таємно виніс своє рішення.
Три каноніки голосували за розрив шлюбу, а три — проти. Але хто голосував "за", а хто "проти" — про це ніхто не довідався.
Кажуть, що головуючий кілька хвилин вагався, від хвилювання в нього виступив піт на чолі, а потім він понюхав табаки і здавленим голосом промовив:
— Враховуючи те, що голоси розділилися, я, во ім'я отця, сина і святого духа, згідно церковного звичаю, приєднуюсь до тих, що голосували за збереження цілості шлюбу.
Таким чином, суд каноніків проголосив шлюб Буттлера і Марії Дорі законним. Такий був кінець.
Однак світ продовжував і далі існувати. Зимнє сонце, як і раніше, сміючись, заглядало у вікна. Не трапилось і землетрусу, який би зруйнував палац. І древні епіскопи не вистрибнули з рамок. Ніщо не ворухнулось, ніщо не змінилося, ніби і бога не було на небі. Тільки одні студенти-юристи, дізнавшись про судове рішення, вночі вибили шибки у каноніків,— як у тих, що голосували проти, так і у тих, що голосували за розірвання шлюбу.
В той самий час, коли розбивались шибки у каноніків і до кімнат летіло каміння й тухлі яйця, в палаці архієпіскопа панувала мертва тиша. Архієпіскоп солодко спав на білосніжних подушках і бачив чудові сни.
Йому снилося, що з неба спустилася білка з короною на голові, запряжена у маленький золотий візок з червоною упряжжю. Колеса візка швидко оберталися в молочно-білому повітрі, але здавалось, що це не повітря, а високі і стрімкі схили гір, по яких білка стрімголов несеться вниз. Мимо пролітало два білих голуби, але візок переїхав їх, і вони впали вниз зі зламаними крильми, а білка все бігла вперед, виблискуючи своєю короною. Маленька білочка була дуже схожа до імператриці Людовіки. Враз маленький візок зупинився перед резиденцією епіскопа. Два гусари архієпіскопа, Палі і Дюрка, підскочили до неї, зробившись умить маленькими, подібними до тих, яких зображують на кренделях, зняли з воза вантаж — золотий горішок. Архієпіскоп вхопив його і почав розкушувати зубом (оскільки в нього був тільки один зуб). Розкусив — всередині горішка щось червоне. Він почав бгати, смикати, розгортати, а воно почало рости, рости, формуватись, аж нарешті виросло... в кардинальську шапку!
Розділ сімнадцятий
БРУНЬКИ ПІД СНІГОМ
Чому все відбулося саме так? Хіба я знаю? Я тільки думаю, що це трапилось з тої ж самої причини, з якої річки течуть, як їм хочеться,— зовсім інакше, ніж направила б їх людина.
Швидкі потоки то сюди повернуть, то туди; тут чудова місцевість, а вони візьмуть та повернуть у бік суворих скель або мчать у голу, безплідну пустелю і завжди спішать, спішать, вічно спішать...
Часом вони повертаються без усякої причини і біжать туди, де вже вчора бігли... Можливо, вони щось загубили в дорозі? Ні, бо вони повертаються назад не тим річищем, де можна було б знайти загублене.
То чому ж вони біжать назад? Хіба в цьому є якийсь сенс? Якби вони не спішили, їхнє повернення до деякої міри було б виправдане, якби вони не повертались назад, їхня поспішність була б зрозумілою.
Але вони біжать, біжать, незважаючи ні на що, так, як їм хочеться.
Але почекайте! Виникає запитання,— чи це їх воля? Може, таємні сили землі так диктують їм? Гори і скелі трапляються їм на шляху і скеровують їх то в один бік, то в другий. Це відомо тільки одному богові. І досить того, що він про це знає. Одне безсумнівне: так чи інакше, але колись вони домчать туди, куди так поспішають,— до ненажерливого моря, яке чекає на них і нікуди їх більше не відпустить.
Бурхливим потоком неслись події шлюборозлучного процесу Буттлера. Рішення суду каноніків було страшним ударом. Однак Фаї зберіг мужність і підтримав Буттлера.
— Не гарячись, сину мій, тепер ми передамо процес в єпіскопський суд.
— Але ж і там засідають попи.
— Так, але ті попи кращі, в них не буде за спиною хитрого лиса Фішера. А якщо ми і там програємо справу, то ще існує папський суд. У нас є час. Пірошка терпеливо чекає. Ти ж читав її листа?
Після судового рішення Фаї звернувся з тим самим запитанням і до Пірошки, чи готова вона чекати Буттлера, доки процес не пройде через всі інстанції, бо доти все ще є надія.
Пірошка відповіла: "Чекатиму на нього, поки є надія, чекатиму і тоді, коли навіть її не буде".
Хіба можуть написати шість егерських каноніків на тисячі листах паперу стільки гірких слів, щоб вони могли зіпсувати солодощі цих двох рядків?
Що б не говорили поети, але горе не здолає людини. Здається навіть неймовірним, скільки його може витримати вона! Є люди, яким однаково, якої ваги горе звалюється на їхні плечі. Маленька мурашка лізе вперед однаково — і під великим валуном, і під маленьким камінчиком. Буттлер навіть не уявляв собі, що він може пережити такий вирок суду. А от живе і продовжує будувати плани.
Правда, ситуація стала більш неприємною. Тепер уже Марія Дорі стала значно сміливішою; досі вона тільки з тактичних міркувань появлялась у палацах Буттлера, розігруючи гідну жалю істоту, яку рідний батько вигнав з дому ("Забирайся разом із твоїм виводком до чоловіка, хай люди бачать, що ти там живеш"). Вона влаштовувалась там тільки з доброї волі управителів, які не наважувались відмовити їй з таких міркувань: "Чорт не спить, а правда померла: хто знає, а може, вона ще колись нашою пані буде". Але тепер інша справа: вирок уже винесений, вона тепер справжня графиня Буттлер. З великим шиком оселилася вона в парданському палаці, оточивши себе камеристками, покоївками і взявши економку. Коли управитель Ференц Ногалл заявив протии цього протест, графиня звернулась зі скаргою до благородних комітатських зборів.