Другий ліхтарник покрутив головою, освітив воза, оглянув все навколо, але нічого особливого не помітив. Жіга зіскочив, зупинив підводу, щоб почекати Іштока; ліхтарник, певно, здурів, і гусари піймають його і зараз приведуть.
Коли зупинився віз, відразу ж у нічній тиші почувся кінський тупіт, а трохи пізніше — голос Іштока, який схвильовано про щось розповідав гусарам.
— Ти здурів, чи що? — вигукнув Бернат, коли ті підійшли зовсім близько.
— Езуш-Маріє! — здивувався сполоханий ліхтарник.— То ви ще живі?
Гусари засміялися, а Ішток ухопився за уздечку коня, притиснувся до неї і, цокаючи зубами, охав і охав.
— Боже мій, боже мій! — бурмотів він, безперестанку хрестячись.
— Кажи, що трапилося?!
— Що? Та ж благородний пан висунув ногу.
— Який благородний пан?
— Та покійний пан Горват. Присягаюсь богом, я бачив його чобіт і шматок штанини.
— Ти дурень,— вилаяв його гусар, старий Йожеф Бордаш.— Він уже ніколи більше не висуне ноги, бо я сам сьогодні перед обідом закрив небіжчика у важку цинкову домовину.
— Дурниця, це просто приснилося тобі,— заспокоював його Жіга.
— Ні, паничу. Я можу поклястися на розп'ятті. Я людина при своєму умі, прошу низенько, і не лякаюсь власної тіні. Я брав участь у трьох боях. Сам генерал Хадік * нагородив мене. (*Хадік Андраш, граф (1710—1790) — полководець, очолював війська імператриці Марії-Терезії, відзначався великою хоробрістю).
Те, що я кажу,— свята правда, я можу показати місце, звідки він висунув ногу. Ану, присвіти сюди, куме Фітінг.
Фітінг підніс ліхтаря до задньої частини воза. Справді, там був такий отвір, через який привид міг би висунути ногу.
Один з гусарів витяг шаблю і з жартівливою недбалістю сказав:
— Зараз я пощупаю цей привид, хоч у мене і немає нагороди від генерала Хадіка.— І з цими словами він двічі ввіткнув шаблю в сіно.
З сіна почувся глухий стогін, а потім страшний крик.
Всі перелякалися, у Берната по спині пробігли мурашки, гусар від страху випустив з рук шаблю; навіть один кінь, ніби зрозумівши в чому справа, перелякано заіржав і почав ставати на диби. Але старий Бордаш не відступав; підкрутивши свої сиві вуса, він громовим голосом звернувся до привида, мов парламентер.
— Ти чуєш, дух? Звертаюсь до тебе, во ім'я отця, сина і святого духа! Якщо ти з хорошим наміром,— скажи, що тобі потрібно від нас; коли нічого не хочеш, іди собі чесно, звідки прийшов, бо зараз вистрелю в тебе з карабіна.
О, диво над дивами! Дух відповів глухим голосом, який, здавалось, виходив десь з-під землі:
— Ой-ой-ой! Я не привид, я Відонка.
— Відонка!
Відразу просвітліли всі обличчя, почувся голосний сміх. Кращого і забавнішого кінця цієї історії не можна було навіть бажати. Гусар, що випустив з рук шаблю, трохи засоромився. Зате ліхтарник Ішток запишався, бо все-таки правда, що він бачив ногу. Але найбільше радів Бернат, бо знайшовся цінний свідок — Відонка.
— Тож вилазь звідти,— гукнув він до нього.
Той не дав себе довго вмовляти: висунув одну ногу, другу, потім виповз і сам, мов черв'як.
— Я тут, але хтось вколов мене.
— Ти знаєш, що цілий день тебе шукали? Як ти сюди потрапив, нещасний?
Відонка з хвилину вагався: сказати правду чи ні? Нарешті сказав, знизавши плечима:
— Просто так, захотів пожартувати. Закортіло трошки покататися. А потім і серце не давало спокою, матір хотів відвідати в Мондоку, а підвода якраз туди і направляється.
— Як ти сюди заліз? Чим ти дихав?
— Хе-хе-хе,— засміявся Відонка.— Недарма ж мене називають майстром на всі руки! Приходять до мене перед обідом слуги і кажуть: "Ваша милость, порадьте, як нам нарихтувати віз?" Я їм і кажу: "Я сам все зроблю". Домовину посунули наперед, а позаду я поклав два мішки з вівсом. Між цими мішками залишився проміжок, сюди й помістився тонкий і гнучкий Відонка; внизу в дошках є дірка, така завбільшки, яку може прокусити собака в штанині. Отак собі лежав я на животі між двома мішками і дихав, а вдень навіть розглядав дорогу.
— А навіщо ти висунув ногу? — поцікавився Бернат.— Напевно, хотів утекти?
— Що ви, младі пане! Згадався мені допит свідків в Егері. "Біда буде,— кажу я сам собі,— Відонко. Благородний пан Фаї зніме з тебе шкіру. Повертайся краще назад!" Ось чому я висунув ногу.
— Наші думки співпали: я теж такої гадки. Повертайся, і негайно! В тебе є що-небудь з харчів?
— Я взяв з собою торбинку, а в ній є шматок сала і хлібина.
Він поліз у своє лігво і витяг з-під сіна торбинку.
— З богом, младі пане, я повертаюсь назад.
— Е ні, Відонко, ти сам не підеш! Два гусари будуть супроводжувати тебе, щоб не трапилося з тобою в дорозі якої біди. Візьміть когось із собою, дядьку Бордаш, і так пильнуйте Відонку, як зіницю ока, навіть краще.
Це вже по-справжньому налякало Відонку. Спочатку столяр пробував довести, що він вже не маленький, супроводжувати його не треба, він чоловік, який не боїться ні пекла, ні чорта. Але коли зрозумів, що гусари супроводжуватимуть його не заради пошани, кинувся на землю і почав плакати й просити; Берната називав "Жігушком", "серденьком", благав, щоб його відпустили світ за очі, бо Дорі його напевне вб'є, коли він свідчитиме проти нього. Адже він застрелив такого великого пана, як Горват. Нехай панич не бажає його смерті, бо що рибитиме без нього нещасна вдова Катушка?
Даремно просив він, два гусари повели його під конвоєм в Егер. Треба сказати, що вони зовні віддавали йому шану і всю дорогу величали "ваша милость".
Ранком у палаці Буттлера була велика радість з приводу того, що знайшовся Відонка. Зате довелось їм ще багато потрудитися, поки зуміли його доставити в архієпіскопський палац. Після довгих умовлянь він згодився піти, тільки з тією умовою, що його туди відвезуть у закритому екіпажі, і два гусари — один справа, другий зліва — сидітимуть біля нього і не покинуть його ні на хвилину, поки він не зайде в судову залу. Там вони знову почекають його, оточать так, щоб ніхто не міг наблизитися до нього, проведуть знову до закритої коляски і, ніде не зупиняючись, відвезуть у Бозош, де віддадуть у руки прекрасній Катушці, яка вже, напевно, виплакала за ним свої оксамитні очі.
Все було зроблено так, як бажав Відонка. Але скільки б не величали його "вашою милостю", цей день був найстрашнішим в його житті. Всю дорогу він тремтів, як холодець, ніби вели його на страту. Але, опинившись перед святим судом каноніків, Відонка осмілів і махнув рукою на своє життя: хоч цілу ніч не спав і був поранений у плече, він дав такі свідчення відносно підйомної машини, замовленої Дорі, і про всі намагання Дорі умовити його виїхати за кордон під чужим ім'ям, що у каноніків волосся дибом стало.
Його свідчення викликали надзвичайну сенсацію. Все місто полегшено зітхнуло, дізнавшись про свідчення Віденки. "Це був рішучий удар сокирою по Дорі,— говорили люди.— Тепер Дорі може йти до дідька! Буттлер переміг!"
Всі говорили лише про Відонку. "Це він — та шпилька,— хтось промовив,— яка проткнула великий міхур, надутий брехнею".
Відонка відразу став відомою людиною. До самого вечора ганялися за ним два художники (біля архієпіскопського палацу завжди вештались ті, що псують фарби), щоб намалювати його портрет. За чашкою кави місцеві дами-добродійки нашвидку сплели лавровий вінок і надіслали йому. Але вінок уже не застав Відонку, він уже був далеко: підвода його зі збройною охороною гуркотіла, під'їжджаючи до Унга. Можливо, коли б він залишився в Егері, то студенти влаштували б йому факельну процесію; але справжня гідність людини — скромність, тому Відонка і від'їхав.
Його везла парадна четвірка коней, мов герцога; зустрічні низько вклонялись йому, і колеса всю дорогу вистукували: "Катушка, Катушка, Катушка..."
Розділ шістнадцятий
ПРИСУД
Я хотів би навести одне порівняння з рибою, але сумніваюсь, чи риба бачить те, що відбивається у воді. Клоп-гладиш у більш вигідному становищі, бо він плаває, як стружка, на поверхні води і може бачити все, що відбивається в її дзеркалі: прибережні кущі, дерева. В такому разі, коли б такий клоп умів розмовляти і мислити, то на прохання розповісти, що таке дерево, він, не вагаючись, сказав би так:
"Дерева — зелені і дивно створені істоти: внизу у них крони, а вгорі — стовбури; таким чином товсті стовбуриопираються на тоненьке ажурне листя. Це може здатися неймовірним,— закінчив би свої пояснення розумний водяний клоп,— що дерева не мають відчутного твердого тіла; але ми в цьому самі переконалися, плаваючи в тих місцях, де вони ростуть".
Самообман, про який нам розповіла б водяна кузька, властивий і людині, тільки вона не знає про це. Так само, як клоп, вона часто сприймає події навколо себе і судить про них. Досить одного прикладу з водяним клопом, щоб зрозуміти, чому з давніх часів вважають, що лише пролита на дуелі червона кров зможе дочиста змиги заплямовану честь.
Убивство — справа дуже неприємна, хоч би і в такій "героїчній" формі, як на дуелі. Про таких, які чинять убивства, ми часто говоримо: "Як він може спати після цього?" Але така людина здобуває загальну шану, хоча вона після цього не стає ні кращою, ні чистішою, бо, забруднивши свої руки людською кров'ю, ще більше віддаляється від людей, наближаєтеся до пекла і наполовину занурюється в його котли: адже та злочинна ніч, коли відбувалося вбивство, належала чорту. І хоча все це ми добре знаємо, ми все-таки думаємо, що людина після цього заслуговує на більшу повагу.
Так було і з Дорі після того, як він убив Горвата. Навколо нього утворилося щось на зразок ореолу слави. Спосіб, з допомогою якого він віддав свою дочку заміж, викликав до нього вселюдну огиду. А коли він ще до цього вбив батька нещасної дівчини, відразу зробився "диявольською людиною".
А диявольська людина — велика сила в Угорщині, кожен хоче вислужитися перед нею. Замість того, щоб спільними зусиллями знищити її, кожен поодинці її обходить. Через якийсь час навколо неї навіть збирається група прихильників, бо підтримувати дружбу з сильним — вигідно.
Людська фантазія перебільшує її силу і відвагу: надає їй крила, приписує такій людині небувалі вчинки, в уста її вкладає крилаті фрази, ніколи нею не сказані.
Великий переполох в архієпіскопському палаці вчинили слова, нібито сказані паном Дорі в шинку "Три бики" одному священику, який, відвідавши пана Сучінку, поскаржився, що ніяк не може просунутись по службі.
— Тепер буде велика можливість висунутись, молодий чоловіче,— зауважив Дорі.— Запевняю вас, що в найближчі дні відбудуться похорони відразу кількох каноніків.
Куховарка каноніка Пружинського, члена святого суду, довідалась про таку новину на базарі і передала її своєму господареві, додавши від себе, що столяр Маслі ще заздалегідь замовив для домовин чимало сухих горіхових дощок.
Після цього дня з судової зали жодне слово не просочилося.