Все в ньому було як слід. Оскар встав і потиснув гостеві руку.
— Якийсь нещасний випадок? — спитав батько. — Там, на будівництві?
— Ми, власне, намагаємося з'ясувати, — відповів поліцейський. — Ви, панове, всю ніч були вдома?
— Я був, але син щойно приїхав з Гданська. Моя дружина потрапила до лікарні з серцевим нападом.
— Розумію. Ви щось бачили минулої ночі?
— Що саме?
— Це невелике село, — відповів Новацький. — Крутився тут хтось чужий?
— За останні два дні їх тут багато, — пояснив Павлік. — Розпочалося будівництво.
— Я говорю про той час, коли робітники поїхали на ніч до Лютовиськ, і залишився лише охоронець.
— Я нічого не бачив, — знизав плечима мій батько. — Від дружини я повернувся близько восьмої вечора. Повечеряв, подивився матч, Німеччина грала проти Іспанії. Я мав піти до Єжіка, але вони одразу запитали б, як справи у Наталки, тобто дружини, а мені не хотілося розмовляти з людьми.
— У Єжіка? — перепитав поліцейський.
— До бару, — вставив Оскар. — Ви могли не помітити з першого погляду, бо він знаходиться в підвалі будівлі, просто дерев'яна табличка над дверима, а відчиняють лише близько полудня. Там треба попитати.
— Тож ви нічого не бачили? — упевнився Новацький.
— Ну, чесно кажучи, ні. А що сталося?
— Ви все одно побачите, панове, бо зараз катафалк під'їде, — сказав старший аспірант. — Охоронець мертвий.
— От холєра, — прокоментував батько. — Хтось на нього напав? Ну, якщо ви ставите таке питання, то це має бути правдою.
— Ви не чули жодних криків про допомогу? — поліцейський не відповів, просто продовжив.
— Абсолютно нічого. — Старий Павлік зблід і сів за стіл. — Я б людині допоміг, чи не так?
— Знаю, — погодився Новацький. — Я питаю, бо така процедура, розумієте.
— Але якщо хтось на нього напав, то хто? — роздумував батько. — У нас тут же тихо, злодійства немає. На обладнання хтось полакомився?
— На цьому етапі я нічого не можу розкрити. — Поліцейський поправив кобуру пістолета, озирнувся по кухні і, здавалося, вперше помітив тарілки з напівсирою яєчнею-бовтанкою. — Смачного, — сказав він з посмішкою.
— Дякую, — відповів Оскар. — Бажаєте кави?
— Мені треба йти далі. Але якщо ви щось згадаєте, пане Гжегоже, будь ласка, повідомте мене. Я залишу свою візитну картку.
— Звичайно, — відповів старий Павлік. — Я подзвоню.
Офіцер м'яко посміхнувся, кивнув і попрямував до виходу. Батько і син спостерігали, як він йде.
— Ну і поробилося, — сказав батько, коли двері за гостем зачинилися.
— Хтось на нього мусив напасти, — сказав Оскар. — Навіщо їм розпитувати?
— Можливо, у нього стався серцевий напад, і він кликав на допомогу, хто знає. Я дивився матч і заснув на півдорозі, бо мені треба було випити пива, щоб заспокоїтися. Я нічого не чув.
— Це не твоя вина.
— Слухай, Оскаре, вони зрубали одне дерево, і вже двоє людей мертві.
— Припини, тату.
— І я тобі кажу, Регєль – прокляте місце. Недарма моя бабуся завжди забороняла нам туди ходити. І ніхто ніколи не брав звідти жодних дерев, бо це було заборонено. Ми навіть не ходили туди хмиз збирати. Завжди казали, що якщо хтось зрубає дерево, то за ним прийде смерть. Або ще гірше.
— Тату, твоя бабуся бігала по дому з гілками ліщини, коли була буря.
— І блискавка ніколи не вдарила в будинок.
— Та годі вже. Гай є гай. Доїдай свою яєчню, а потім підемо за покупками, а потім до мами.
Батько щось пробурмотів над тарілкою, але Оскар нічого не зауважив. Стільки всього сталося в його житті за два дні, що він мав повне право бути злим, сварливим і бурчати.
Коли вони вийшли з дому після сніданку, готові до подорожі, чорний катафалк похоронного бюро під'їхав до воріт будівельного майданчика.
— Погана прикмета, — зауважив батько.
— Для когось — точно, — відповів Оскар, відкриваючи багажник, куди він упакував велику сумку з речами для мами та кошик з їжею.
Старий Павлік сердито глянув на сина, а потім сів на пасажирське сидіння. Як тільки Оскар сів за кермо, він зробив знак хреста і вимовив сакраментальне "З Богом".
Оскар не коментував. Вже в дорозі він глянув у дзеркало заднього виду. Двоє чоловіків у чорних костюмах несли чорний мішок до чорної машини. Але навкруги було зелено. Бещади випили стільки крові за свою історію, що ще одне тіло не могло вразити нікого.
2.
Мама лежала на ліжку, і загрозливо хмурилася. Батько стояв осторонь, його вираз обличчя був похмурим, і Оскар покірно прийняв догану.
— І от чого було приїжджати? — почала жінка. — Така далека дорога. А вдома не прибрано, не наготовлено. Я не провітрила постіль у твоїй кімнаті.
— Мамо, заспокойся. — Оскар підсунув стілець на металевих ніжках і сів біля її ліжка. — Розкажи, як ти себе почуваєш.
— Добре, не знаю, чому мене тут тримають. І чому мене сюди привезли?
— Ти втратила свідомість, — сухо нагадав їй батько.
— Я знепритомніла.
— Лікар щось казав про те, коли тебе випустять? — спитав Оскар.
— Мене виписують завтра, опівдні.
— Ми приїдемо.
— Ти надовго залишишся? — схопила вона сина за руку.
— На скільки буде потрібно, — відповів хлопець. — Я взяв відпустку. Вона і так мені належала, — швидко додав він.
— Це чудово, — відповіла Наталія Павлік, заплющивши очі.
У лікарняній палаті запанувала тиша; до них доносилися лише кроки людей, що йшли коридором, та грюкіт дверей.
— На будівельному майданчику щось трапилося, – хіба що вперше заговорив Гжегож Павлік.
— Тату, маму краще не нервувати, – одразу зауважив Оскар.
— Але що трапилося? – мама підвелася на лікті.
— Труп, – повідомив батько. — Можливо, нещасний випадок, хто знає. Додому приходив поліцейський і ставив запитання, але що насправді там сталося, ми, мабуть, дізнаємося лише сьогодні ввечері.
— Недобре, – сказала жінка і знову впала на подушку. — Я так і знала, що станеться щось нехороше. Це погане місце. Коли я лягала спати, я завжди закривала вікно, що виходило на Регєль.
— Припини, – обурився батько, але його дружина не була вражена, вона продовжила:
— Оля занадто часто туди ходила, я ганяла її скільки могла, але вона не слухала. Казала, що їй подобається сидіти там, вона може малювати в спокої. Але це погане місце, тому вона малювала такі жахливі речі. Замість пейзажів, дерев, гір, річок чи квітів там були просто монстри та чудиська. Нічого, щоб повісити в будинку, похвалитися перед родиною.
— Наталко, — батько підійшов до ліжка і взяв дружину за руку. – Припини, у тебе на цьому моніторі тиск плигає.
— Самі чудиська, – продовжила мати, ніби не чула чоловіка. — Моя бабуся казала, що як де, але туди ходити не можна. Вона навіть не дозволяла забирати звідти квіти, хоча там ростуть найгарніші конвалії. А коли туди забігали кози, вона кропила їх святою водою, я пам'ятаю. Але Оля ходила лише до того лісу. А там...
— Доброго ранку. — Сильний чоловічий голос належав лікарю, який увійшов до кімнати. — Бачу, пані Наталія, родина приїхала.
— О, пан доктор. — Мама знову підвелася на лікті. — Чоловік і син приїхали; хочуть мене забрати.
— Доведеться їм самим до завтра собі порадити, – відповів лікар. — Панове, купіть щось у баночці, можливо, повечеряйте в ресторані. Пані Наталія повинна скласти нам компанію до завтра; тільки тоді я зможу відпустити її додому з чистою совістю".
— Хіба це не можна зробити сьогодні? – несміливо запропонувала мати.
— Пані, радійте, що я не відправив вас до Сянока на кардіологію, хоча повинен був би. Тож лягайте та відпочивайте. А завтра опівдні повертайтеся додому. І багато відпочинку, бажано на свіжому повітрі. І не нервуйте. А у вас, панове, сьогодні вихідний.
Лікар перевірив обладнання, виміряв пульс пацієнтки, ніби не довіряв монітору, поставленому біля ліжка, а потім широко посміхнувся.
— Я ретельно огляну вас сьогодні ввечері, просто щоб переконатися, — сказав він. — Але зараз все стабільно. І мені це подобається. До побачення.
Він потиснув руки обом Павлікам і вийшов з палати.
— І нам час іти, — проголосив батько.
— У тебе все є? — спитав Оскар. — Може скочити за чимось до лавки?
— Ні, Оскаре, це не обов'язково, — відповіла мати. — Дякую, що прийшли. Я дуже сумувала за вами. Рада, що ти залишишся на деякий час.
Хлопець нахилився над ліжком і поцілував матір у щоку, за ним пішов батько, і потім вони вийшли з лікарні.
3.
Старшому аспірантові Пшемиславу Новацькому це селище набридло ще до того, як узнав про його існування. Росохате. Теж мені назва. Усі ці села тут мали такі дурні назви: як не Росохате, то Помруки, чи знову ж таки Бєльма[4], збожеволіти можна. Він думав, що після останньої справи зможе домогтися переведення до більшого міста в рамках підвищення по службі, але дружина вибила йому це з голови. А що, погано їм тут? Ну так, курва, погано.
— Нічого не зникло, Пшемо, — повідомив йому сержант Подолецький. — За словами власника, все так, як зазначено в описі інвентарю.
— Сторожа не вистачає, — сказав Новацький.
— Маєш на увазі труп?
Він не прокоментував. Сунувся до машини за пляшкою води, але вона, очевидно, годинами стояла за вікном і була такою гарячою, що її було важко тримати в долоні.
— Отже, це не було пограбуванням, — оголосив сержант, виглядаючи так, ніби він був на знімальному майданчику поліцейського серіалу і щойно мав розіграти сцену, де розгадував таємницю того, хто стояв за серійними вбивствами.
— Чому? — спитав Новацький.
— Бо нічого не згинуло.
— А діра?
— Ну, так, — відповів молодий поліцейський. – Діра, яма.
Уважно оглядаючи територію між деревами в гаю, вони натрапили на сліди свіжовикопаної землі. Щоправда, хтось доклав чимало зусиль, щоб приховати її від них, знявши верхній шар дерну та відклавши його вбік, найімовірніше, навіть на мішок. Він щось забрав з викопаної ями, а потім все це засипав. Дно ями він вистелив невеликими наповненими повітрям мішечками, такими, у які кладуть товари, щоб запобігти пошкодженню. Засипав їх землею, потім поклав зрізаний дерен. Розумно.
— Через скільки буде собака? — спитав Новацький у сержанта.
— Вони вже в дорозі. Через годину мають бути тут.
Тип з ямою був кмітливим. Якби він провів все на рівному газоні та виконав процедуру вдень, то, ймовірно, йому б вдалося приховати результати. Однак земля в гаю була нерівною, і до того ж він працював вночі з мінімальним освітленням, щоб не тривожити сусідів.