Тримаючи парасольку за ручку, він підняв її над головою і спокійно, сповнений гідності, закрокував під дощем; краплі шалено били у дивовижну стріху і повільно стікали по матерії, не досягаючи тіла панотця.
Усі навколо повліплювали очі в парасольку й не відривалися від неї навіть під час відправи.
— Ось цю саму штукенцію приніс святий Петро! — перешіптувалися одне з одним чоловіки та жінки.
Лиш чудові вірші пана кантора розворушили на хвилинку присутніх: де-не-де серед юрби почулося
голосіння, коли кантор від імені небіжчиці звернувся до односільчан з проникливими прощальними словами:
"Я прощаюся, прощаюся з верхнім та нижнім моїм сусідою, з кумом Палом Лайко, із сватом Дєрдєм Клінчоком".
Уся сім'я Пала Лайко враз заголосила, а захоплена тітонька Клінчок скрикнула:
— Боже мій, і як це ви зуміли та таку красу вигадати?
Цей вигук додав кантору запалу, і він, піднявши голос, ще красивіше, зворушливіше затужив від імені покійної, що прощалася з усіма іншими рідними та знайомими. Ось коли у всіх, глоговців очі зайшлися сльозами.
Щойно прикрили землею утопленицю, не встигли ще місцеві кумасі досхочу наговоритися про багатий похорон та про вдівця Гонгоя, який — прости, Господи, їхнє словоблудство — ще тут-таки, на похороні, уже наглядав своїм яструбиним оком гоже личко Лини Тюрек, так що і сліпий помітив би: недовго лежатиме без господині знаменитий ментик[4] небіжчиці; одне слово, не проспалися ще гробарі після поминок, як довелося їм копати нову могилу. Слідом за Гонгойовою переставився Янош Шранко, той самий Шранко, який довго залицявся до неї, коли вона ще була гарненька молодиця. І ось тепер, ніби змовившись, відійшли вони разом на той світ. Та й люди, щиро кажучи, нічого іншого від них і не сподівалися. Раніше таке-то про них теревенили: шугоне було Гонгойова у жито, перегодом, де не взявся, вихопиться Шранко і — гульк туди ж у жито. От уже те капосне жито! Тягнеться собі угору та різні дурощі прикриває!
Ось так і зараз майнули одна по одній дві тіні у нескінченне небуття... Уранці після похорону Гонгойової знайшли Шранко мертвим у ліжку — грець його вдарив, не інакше.
А Шранко теж багатир був, одне слово — "магнач"[5]: триста овець паслися у нього на толоці, і земельки він заорював чимало: отож і йому належало пишно бути похованим. Та й жінка його не скупилася, вона сама пішла до вчителя і до священика і наказала, щоб усе було, як на похороні у Гонгоїв. А вже скільки це стане, стільки вона заплатить, тому що родина Шранко нічим не гірша за Гонгоїв.
Щоб неодмінно два попи були та чотири хлопчики-помічники у чорних спідничках і щоб безперервно били дзвони. І так далі, і таке інше.
— Буде, усе буде, — задоволено притакував панотець Янош.
Пишучи крейдою, панотець підрахував усі видатки.
— Ось іще що, панотче, — вагомо додала Шранко, — ви ще і те червоне порахуйте, хай усі бачать, наскільки усе щедро буде.
— Яке це червоне?
— Та те, що ви на похороні у Гонгойової тримали над головою. Що то за краса була!
Панотець Янош не стримався і зареготав.
— Це неможливо! Ха-ха-ха!
Шранко аж підскочила з досади.
— А чому це не можна, — закопилила вона губи. — Мої гроші не гірші за гроші Гонгоя. Хіба не так?
— Але ж подумайте, мила пані Шранко, адже тоді падав дощ, а завтра, з усього видно, буде чудова погода.
Переконати вдову Шранко було нелегким ділом. На діалектиці вона розумілася краще, ніж священик.
— Ви кажете: дощ. Та в погожу годину брати цю річ ще краще, панотче ви наш, — не намокне тоді дорога прикраса. Та й заслужив її мій бідний небіжчик. Не менш гідною людиною був, аніж ця Гонгойова. Він і старостою у селі був, і на храм Божої Матері жертвував. П'ять літ тому буде, як ото привіз він з Бестерце свічок кольорових купу на вівтар, а велику білу скатертину рідна сестра його вишила. За все це і належиться йому те червоне...
— Не буду ж я себе на посміх людям виставляти — ясного, сонячного дня іти під парасолькою. От наплели мені плетеників, пані Шранко!
Та хіба такої здихаєшся — затужила-заголосила жінка, пощо, мовляв, так ганьбить її служитель Божий та честі позбавляє, яка кожному небіжчикові належиться і яка живому так подобається? А що люди у селі казатимуть? Скажуть: "Ота Шранкова баба господареві своєму на добрий похорон поскупилася, ввіпхнула до ями, наче старця якого".
— Зробіть, зробіть таку ласку, панотче, — благала вона і, витираючи сльози, довго бгала у руках хусточку, смикаючи за вузлик: вузлик нарешті разв'язався, і з нього випала кредитка у десять форинтів.
Шранко підняла її і з вишуканою скромністю поклала священику на стіл.
— Ось вам ще на додачу, панотче, тільки зробіть таку ласку, щоб усе розгонисто, по-великопанському було.
В цю мить, у фартусі та з ополоником у руках, з кухні вихопилася Адамец і теж почала умовляти:
— Правду каже вона, дорогий ти наш панотче! Шранко — близький Богові чоловік був. Багато плели тут про нього всячини, та тільки пеню на нього зводили. А коли й було що, так то за небіжчицею Гонгой гріхи водилися, царство їй небесне. Якщо вже одну поховали із святою парасолькою, сміло беріть її і на другого. Бо коли вже Бог тоді та розсердився — ну, то посердиться ще трішки, а якщо не розсердився, отже, і тут сердитися не буде.
— Годі, годі вам, пані Адамец! Не соромно вам казна-що патякати? Дайте мені спокій із тими вашими забобонами! Те, про що ви просите, просто смішно.
Однак переговорити двох жінок було неможливо.
— Ми що знаємо, те знаємо добре. Ви нас, панотче, не одурите, — підсипалися вони то сяк, то так до священика, поки, нарешті, до того йому засіли в душу, що він поступився й пообіцяв поховати Шранко під парасолькою.
— Якщо тільки до похорону не забере її у мене власник; адже хтось її тут та залишив, і якщо прийде по неї, я змушений буду повернути, — додав він.
— Ну, щодо цього можна не турбуватися, — багатозначно підморгнула вдова Адамец до Шранко. — Той, хто її приніс, заглядає на нашу землю не частіше, ніж раз на тисячу років.
І справді, по парасольку ніхто не прийшов, і наступного дня, хоч було сухо і погідно, без єдиної хмарки на небі, молодий священик знову розкрив парасольку і, тримаючи її над собою, супроводив на цвинтар освячену домовину.
Четверо дужих чоловіків — Славік, Лайко та кремезні брати Магати — несли на плечах підставку, на якій лежала труна. Та Господь Бог всемогучий так розпорядився, щоб поблизу кузні один з Магатів зашпортнувся об камінь і впав: Пал Лайко, що дріботів за ним, здригнувся від несподіванки та розгубився, підставка хитнулася вбік, і труна полетіла на землю.
Тяжка домовина від сильного удару тріснула та розкололася, майнув на мить вишиваний саван, а! потім показався і сам небіжчик, — внаслідок сильного струсу він отямився од удаваної смерті, глибоко вдихнув повітря, заворушився і зітхнув:
— Боже мій, де це я?
Народ зачудувався, народ дивом дивувався, наймоторніші побігли до кузні, притягли подушки та перини, на якомусь дворі знайшли окованого залізом воза, постелили у ньому постіль, на постіль положили небіжчика, що воскрес незбагненним чудодійством божим, і, перетворивши жалобний похід на процесію, що славила Всевишнього, співаючи псалми, провели до господи бідного Яноша Шранко, який дорогою настільки прочутився, що дома одразу попросив їсти.
Йому дали глечик з молоком. Він похитав головою. Тоді Лайко простяг йому жбан з горілкою, заготовленою для поминок, і обличчя його заясніло.
З цієї ось знаменної події і починається, власне, легенда про парасольку, легенда, яка, полинувши хвойними лісами, понад стрімкими скелями, летіла і летіла вперед, обростаючи новими подробицями та вбираючи нові яскраві фарби.
Знаходили у скелі лунку — то був слід ноги святого Петра, розкривалася квітка небаченого досі забарвлення — казали, що саме цього місця торкнулася палиця святого Петра. Усе, геть усе свідчило про те, що у Глогові недавно побував святий Петро. Що й казати, це, земляки, величезна подія!
Сама парасолька також була осяяна містичним загадковим світлом. По суті, таємничим туманом була оточена тільки одна обставина: яким побитом потрапила червона парасолька до кошика маленької Веронки. Однак і цього було достатньо: адже туман і забобони однаково приязні одне до одного, от вони й поділили порівну спільну здобич — ветху парасольку.
Чутки про парасольку проникали все далі і далі — повсюди, куди мчала свої води Бєла Вода, і прості, довірливі словаки, сидячи біля вогнища або на вечорницях, розповідали про неї всілякі вигадки, які лиш підказувала їм їхня нестримна уява, збуджувана цікавістю до незвичайного та чудотворного. І увижалося їм: ось іде він, знайомий усім воротар раю апостол Петро, і несе в руках парасольку, щоб прикрити від дощу маленьку сестричку священика.. Але як спустився з небес старий самітник? Всівся, напевно, на пухнасту хмарку, і вона легко понесла його додолу, і опустила тихенько на гору.
Розповідали про чудодійну силу парасольки — про те, як, побачивши її, небіжчик миттю схопився на ноги. Так летіла легенда далі й далі, несучи образ глоговського священика та його маленької сестрички.
(Ну й добрий молодець же буде той, хто одного разу на ній та ожениться!) Коли помирав якийсь багатий, панотця Яноша із ризою та святою парасолькою, яка до того часу стала реліквією, везли аж у десяте село. Запрошували його не тільки на похорони, — везли часом мало не на край світу сповідати безнадійного хворого з умовою потримати над умирущим, доки він висповідається, парасольку святого Петра. Не може бути такого, щоб не дала користі свята парасолька, — коли й не одужає хворий, то хоч вічне блаженство дарує йому Господь.
Заручені пари, коли їм кортіло похизуватися перед людьми, а до цього вони завжди охочі, — після того, як дома їх повінчають свої попи, йшли, як на прощу, у глоговську парафію і там під парасолькою ще раз поєднували руки. Так було більш надійно. Дзвонар Квапка тримав над молодим та молодою святий полотняний гриб і за це йому перепадало в калитку кілька срібних монеток. А вже на глоговського священика гроші та інші дарунки сипалися, наче з мішка достатку.
Спершу він скептично ставився до святості парасольки, та згодом і сам повірив, що червона парасолька, яка з дня на день ставала все більш благенькою, справді божественного походження.