Ті, що не мали освіти, були сентиментальні, а ті, що були з освітою,— просто нудні. Деякі з них навіть і латинь знали. Ну, а це вже зовсім нудота!
Чоловіки ділили жінок на дві категорії: красивих і некрасивих, на легковажних і порядних; але ця класифікація відносилась до жінок не старших тридцяти років. Жінки старші цього віку всі вважались однаковими: вони вели домашнє господарство, били служниць; якщо були дуже вольовими, то чоловіки в них ходили на повідку, а коли характер у них був слабкий, то самі ходили на повідку в чоловіків. Розумні і дотепні жінки, як, наприклад, графині Боуффлери, Рекаміри, Гоффріни та їм подібні, які своїми задушевними бесідами вносили тепло і світло в салони та світлиці й робили їх чарівними, в той час ще не народилися в Угорщині. Чоловік милувався дружиною тільки у медовий місяць, і за цей час вона набридала йому. Тому саме старий дядько Сірмоі сказав сьогодні пану Дорі, гуляючи з ним у саду, що сімейне життя схоже на харч: той, хто харчується в корчмі, прагне ласувати домашньою стравою, а той, хто харчується вдома, з задоволенням обідав би в корчмі. Повірте, що так воно і є. Колись дружини подобались чоловікам лише кілька тижнів, після чого вони ставали тільки корисними супутниками в житті для чоловіків, ділили з ними турботи та народжували їм час від часу спадкоємців. Так, так, вони, сердешні, мали однакову долю з квітами: ті також доти подобаються своєю свіжістю і запахом, доки їх не зірвуть, а зірвані, вони тішать око лише один день.
Та жінки не нарікали на долю. Думали, що так і повинно бути. Не жаліли їх чоловіки, ignoti nulla cupido (*Невігласи не знають жодного бажання (лат.)). Таж у них, у чоловіків, був гончий собака та їздова кобила: от і було кого любити. Хіба угорські жінки знали, що далеко на заході жіноче товариство приносить найбільшу втіху мужчинам? Там розніжений Адам входить в рай не завжди для того, щоб обтрясти, обкрасти якусь яблуню, але й для того, щоб яблуками і квітами полюбуватися. Адам милується деревами, квітами райського саду і тоді, коли він не голодний.
Проте я не маю наміру паплюжити колишніх жінок. Адже вони — наші матері і заслужили пошану. Але я описую епоху, і тут потрібно говорити тільки правду. Нема ніякого сумніву, у них були і хороші риси: вони відзначались простотою і невибагливістю.
А що ми маємо сьогодні? Ось що: жінки старих часів минулися разом з їхньою патріархальною ніжністю, дитячою душею і невибагливістю. А маркізи Гоффріни, де Леспінаси і де Деффони і досі ще не народилися в Угорщині. Парфуми, якими пахтяться наші жінки, плаття, капелюшки, мереживо присилають нам торговці мод, а дух та чарівність нового світу ніяк не можуть перейти нашого кордону.
Про все це говорили лише мимохідь, бо над цим в той час у сім'ї Дорі ніхто не задумувався. Жінки розповідали про одну вдову, красуню Шинеі, яка, перевіряючи яйця з-під квочки, як завжди проти свічки, в одному з них побачила другого свого судженого, гарного велетня — гусарського капітана. І через місяць, справді, появився той самий капітан, і позавчора в Уйгелі вже відбулося весілля. (Ну, і хай скажуть після цього куми, що чудес на світі не буває!) А в їдальні, випиваючи, чоловіки лаяли цісаря за те, що той суворо поводиться з шляхтою. ("Панове, ця людина проковтне нас!")
Пан Паль Іжепі (батько вже відомих нам мумій) зауважив, глузливо посміхаючись, що цісар ще в юності показав себе, коли батько дав йому гроші, щоб він придбав собі четвірку коней. Ну, він і купив: один кінь був настільки гладкий, що ледве рухався; другий не давав себе загнуздати і запрягти: кусався і брикався; третій — худий, виснажений, ледве на ногах стояв; четвертий виявився сліпою військовою шкапою. Коли його батько, цісар Леопольд, дивлячись на цих коней, спитав Франца, чи не здурів він і що робитиме з цими тваринами, той відповів: "Я хотів їх показати вашій величності, цей товстий — угорське попівство; цей біснуватий кінь, який не дає себе загнуздати,— це угорська шляхта; а ця виснажена шкапина — угорський народ". "А сліпий кінь?" — сердито спитав цісар. "Цe ти, вельможний батьку, бо цього всього не бачиш". ("Ну, я вже тоді зрозумів, чого можна чекати від нього. Я тоді служив гвардійцем у Бургу. Ого-го, яким я тоді був красивим хлопцем!")
Цей анекдот міг би перерости в гострий протест, болючу образу, тим більше, що токайське вино завжди підбурює людей Земплена проти австрійців. Та саме в цей момент попросили вийти з дівочої кімнати маленького хлопчика Пішту Сірмої, поки там сховають носову хустину.
— Ну, ти, малий котику, добре забавляєшся? — спитав його барон.
— Добре, Пішта бачі , тільки от Марішка захворіла (*Піштабачі — дядько Пішта). Її повели до кімнати. Покоївка Вероніка потім сказала, що Марішку нудило.
Дорі нервово відштовхнув від себе стілець. Він завжди хвилювався, коли щось траплялося з його дочкою. Він її сильно любив.
— Що це за порядок, чому про це мені не сказали? — гнівно крикнув барон, поспішаючи до дверей.
— Пан священик не дозволив,— відповів наляканий хлопчик.
Розмова про цісаря зразу обірвалась. Іштван Дорі, щось бурмочучи під ніс, поспішив до кімнати дочки.
В коридорі він зустрівся віч-на-віч з попом.
— Чому мене не повідомили, що Марішка захворіла? — спитав Дорі сердито.
Піп вимушено посміхнувся, але цим не вдалося йому приховати зніяковіння.
— Все це дрібниця. Про це навіть не варто говорити,— сказав він.— Їй погано зробилось, певно, від грибів. — А потім додав з пафосом: — Вони мені теж шлунок розладнали.
— Чорти б узяли ваш шлунок,— буркнув барон і пішов далі. Але, оглянувшись біля порога, сказав: — Мені щось не подобається моє дівча, батюшко. Позавчора їй також зробилось погано, хоча вона прийняла і краплі, що їй приписав Медве. Після того я часто бачу, як вона раптом зблідне, й очі в неї не ті стали, губи обезбарвились. Доктор щось промугикав, але не пам'ятаю, що саме. А ви не пам'ятаєте? Що? Нічого особливого не сказав? Певно, тому, що він і сам нічого не знає. Вони всі осли, батюшко. Проте краще було б, коли б ви написали листа докторові, щоб він негайно приїхав. Правда, він великий осел. Але я ще більший. Бо все-таки в такий час його заспокоююче слово для моєї душі — бальзам. Ви напишіть йому. Андраш хай запряже пару буланих в легкий візок, щоб скоріше доїхати.
— Але ж, вельможний пане, немає жодної потреби їхати. Таке нездужання нерідко трапляється з молоддю під час дозрівання обох статей, потім воно само собою проходить.
— Я не пам'ятаю, щоб у мене були колись такі симптоми. Мене нудило тільки від вина.
Піп іронічно посміхнувся.
— Вельможний пане, ви ж так давно були юнаком! Я, надіюсь, вас відразу переконаю, коли покажу вам записки вченого Ігнаца Штаглі.
— Ви вже переконали мене. Але ідіть лишень по лікаря.
Проти цього священик більше не заперечував. Дорі увійшов до кімнати. Дочка була дуже бліда й безсило лежала на дивані. Корсаж її був розстебнутий, на милому обличчі блищали холодні краплини поту. Біля неї були покоївка Вероніка і гувернантка Маліпо.
— Що з тобою, серденько моє?
— Ой, шлункові спазми, татусю. Зараз помру.
— Ну-ну-ну,— застогнав батько (це вже не на жарт налякало старого вояку). — Не говори так, не засмучуй мене. Нічого тобі не буде. — І він почав ніжно гладити її чоло своєю великою і кістлявою рукою.
— Яка ніжна рука в тебе, татусю.
— Той такі руки має, хто випивать не дуже полюбляє,— сказав старий, приємно вражений любов'ю дочки, а також для того, щоб розвеселити свою Марішку і викликати усмішку на її обличчі.
Лаврові краплі, видно, помогли. Мабуть, не такий вже великий осел той Медве. Баронесі швидко покращало, хоча і надалі вона залишалася слабкою і змученою.
— Іди, татусю, назад до гостей. Я тепер почуваю себе вже краще. Скоро і я вийду.
— Ні, відпочивай, серденько. Нізащо в світі не підводься!
— Вже все пройшло. Побачиш, увечері ще й танцювати буду, якщо не відпустиш студентів.
— Та вже не відпущу, коли ти хочеш. Скажи мені,тільки не сердься, що питаю,— котрий з них тобі більше подобається?
Старий приглядався до неї, надіючись, що вона тепер зашаріється, що його запитання хлюпне рожевої фарби на її біле обличчя, як рожевішає молоко, коли в нього влити крові. Але вона чомусь не почервоніла і байдуже відповіла:
— Думаю, що Бернат розумніший, але Буттлер ніби стрункіший.
— Отже, тобі подобається Буттлер?
— Хочеш знати?
— Так.
Дочка грайливо глянула на нього:
— Навіщо?
— Так собі.
— Ну, тоді не скажу.
— А я і так помітив.
Марішка посміхнулася з милою гримасою в кутиках вуст, ніби сказавши: Ти дурненький, татусю, нічого не розумієш".
— Хіба ти можеш заглянути в дівоче серце? Адже ти навіть не бачиш дна нашого колодязя. Ти ж сам це сказав минулого разу. А він має глибину всього тридцять сажнів. А наскільки глибше дівоче серце!
Старий був щасливий, що дочка сперечається з ним, що вже навіть і свариться. Як то кажуть, з ним тепер можна було й пташок ловити.
З двору якраз виїхав візок.
— Стій! Це Андраш їде по лікаря. Треба сказати йому, щоб не їхав. — Дорі скочив на ноги, відчинив вікно, але Андраш, окутаний курявою, був уже далеко. Ну, все одно. Принаймні хоч з двору влилося свіже повітря, насичене пахощами. Перед верандою цвів бузок, і одна гілка його з фіолетовими гронами нахилилась до вікна.
Старий знову присів у ногах дочки і пальцем почав стукати в підошви її вузеньких черевичків, ніби молоточком, як колись давно, граючися з нею (коли вона була ще маленькою дівчинкою) і примовляючи: "Кую, кую ніжку, поїду в доріжку ... "
— На чому це ми зупинилися? Почекай. Ага, згадав. Воно і правда, що я не бачу дна в колодязі. Та хіба твоє серце — колодязь? І мови про це бути не може. Твоє серце — камінь, овечко моя, справжній камінь.
— Чи ж не хочеш цим сказати, що колись цей камінь когось придавить?
— Я хочу цим сказати, що воно у тебе нечутливе.
— Але стійке. А потім не вір, тату, що в камені нічого немає. Ти бачив янтар на люльці мого хрещеного батька Мігаля Кашшаї,— в ньому сидить стародавній комар.
— Це правда. Он як ти розумно говориш! .. Ох, дівчино, у тебе голова переповнена так званими ідеями. Чи не читаєш ти Вальтера Скотта? Так, так, справді, такий комар є в люльці старого кума Мішки.