Нічого не поробиш,— пістолет — не кочерга.
Найбільше людей зібралося біля Баркоці, який в останні хвилини розмовляв з Горватом.
— Навіть двох хвилин не мучився, зовсім легкою була в нього смерть. Хай з богом спочиває. Кров струмком пливла з рани, а болі він майже зовсім не відчував. Коли впав, я його підняв із землі і підтримував; він робився що далі слабшим і слабшим, поки нарешті не заснув, як ягнятко. Здоровий глузд і іронію до останньої хвилини зберіг і навіть, вже помираючи, вжалив останніми словами противника.
— Що він сказав? Отже, він все-таки щось сказав? Мабуть, дав якісь розпорядження? — спитало зразу чотири голоси.
— Зібравши всі свої сили, він нарочито голосно, щоб і Дорі почув, сказав: "Відчуваю, що зараз помру. Тіло моє відвезіть до мого майбутнього зятя, до Буттлера".
Буттлер розчулився і голосно заплакав.
Тим часом у великій парадній залі нашвидку зробили постамент. Фаї знову проявив дивовижну силу, він все встигав: давав розпорядження, розподіляв роботу. Його слова лунали коротко і сухо. Ніби якась могутня рука пускала в хід велику машину з безліччю коліс.
— Що трапилось, того не повернеш! Тепер немає часу на сльози і зітхання. Тут потрібно діяти. Ти, синку Жіго, негайно відправляйся до вікарія і попроси його, щоб тебе вислухали ще сьогодні до обіду, бо після обіду ти поїдеш у Борноц з домовиною, взявши з собою вісім гусарів. А ви, пане префект, дістаньте де-небудь домовину, бажано — цинкову, коли ні — з горіха. Я за годину від'їжджаю, щоб підготувати бідну дівчину до важкого удару: цього я нікому не можу довірити. Екіпаж запряжіть найшвидшими кіньми. Ви, лікаре, одержите гонорар від префекта. Ви, секретарю, розшукайте лютеранського священика, щоб благословив померлого. Домовину треба покласти на дно воза і прикрити сіном, а гусари повинні іти за возом на такій віддалі, ніби вони не мають до цього ніякого відношення, щоб у дорозі не викликати підозри у забобонного люду. Ти зрозумів, Жіго?
— Зрозумів, дядьку.
— А зі мною що буде? — спитав Буттлер, витираючи заплакані очі.
— Нічого, ти залишишся тут.
Буттлер уперто струснув головою.
— Я відчуваю, що мені також треба поїхати. По-перше, Пірошку треба заспокоїти, а по-друге, я повинен віддати шану померлому шляхтичу. Він, бідний, за мене помер. У такий час, мій опікуне, ви не можете посилатись на мою обіцянку. Сама доля звільняє мене від цього обов'язку. Я їду!
— Ні на крок звідси, графе Пардані,— гримнув на нього Фаї, насупившись.— Ти сам мертвий. Для чого тобі проводжати іншого мерця?! Коли хочеш віддати йому шану, ти мусиш ожити, щоб зробити щасливою його дитину. Ти повинен залишитись тут, щоб зірвати підлі задуми противника. Що, ти знову блекоти об'ївся, хочеш залишити поле бою для Дорі? Нічого казати, хороша шана померлому! Ні, Яноше, про це і не думай.
Дівчина виплачеться. Немає ніякої потреби змішувати сльози з рожевими краплями. Траур поєднувати з коханням — це те саме, що чорну фарбу обвести червоною. Біль і сам по собі величне почуття. Чому ти хочеш обікрасти померлого, частину тої болі, яку дочка відчуватиме у зв'язку з смертю батька, перекинути на солодку тарілку вашої зустрічі. Хай дівчина плаче, а ти прислухайся і будь на сторожі. Ти повинен мати сто вух і тисячу рук... Щоб я не забув, гінця негайно ж вислати в Бозош по пана Будої, щоб він прибув сьогодні вночі. Будої розумна і чесна людина, прислухайся до його порад, доки я не повернуся.
Розділ п'ятнадцятий
ПРОСЛАВЛЕНИЙ СВІДОК
Чутка про нову подію швидко розійшлась по місту і викликала велике обурення проти Дорі й глибоке співчуття до Пірошки. Кожний спішив сповістити іншого про велику подію: реська історія відзначилася ще одною жертвою — загинув батько Пірошки. Всі співчували їй, хоч ніхто в цьому місті не знав її. З цього видно, що люди скоріше хороші, ніж погані, коли для них немає з цього ні користі, ні шкоди.
— Бідна Пірошка,— говорили,— спочатку вкрали від неї нареченого, а тепер убили батька. А священики після цього ще говорять, що світ крутиться на розумних коліщатах.
Великі юрби народу оточили будинок Буттлера, щоб довідатись про подробиці. Слуги і служниці, які мали передати квіти, надіслані на домовину Горвата дамами Егера, ледве зуміли пробратися крізь цей великий людський натовп. Але ще більше народу юрмилося в цей ранковий час на вулиці Фелнеметі, яка тепер зветься Сечені, перед палацом архієпіскопа. Коли туди прибув Дорі, піднявся страшенний гармидер; студенти вигукували лайки, деякі з юрби кидали в нього камінням і грудками. Дорі у відповідь вийняв з кишені пістолет і відважно погрозив.
— Хто мене вдарить, розпрощається з життям!
Кілька стариків визирали з дверей крамниць, стежили за обуреною юрбою, бо на неї так само приємно дивитись, як на розбурхане море. Серед них був і сенатор Габор Корпоної; зібравши навколо себе нижчих чином, він ораторствував:
— Повірте, шановні, що Дорі не треба чіпати: він не винуватий у цьому. Хоч він, як я чув, є тією людиною, яка скрізь тиче свого носа, але на цей раз його спровокував сам Горват. Що трапилось — те трапилось, куля — не горобець, який на льоту бачить, де зеренце, а де полова; дурна куля летить, як хрущ. Тут Дорі не винуватий: він також жертва духовенства, це — на їхній совісті. Коли святий суд засідає таємно, то чому вони не тримають у таємниці те, що там говориться? Вони — плетуни, базіки...
— Не священики плетуни,— стала на захист священиків тітка Нодь Матіаш, яка, несучи додому на розмальованій жовтими тюльпанами тарілці фунт м'яса, зупинилась по дорозі, щоб послухати розумні слова,— а їхні куховарки.
У цей час нагорі, в архієпіскопському палаці, першим допитували Жігмонда Берната. Він красномовно розповів про ідилічну любов Буттлера і Пірошки Горват. Буттлер був сповнений гарячих і ніжних почуттів до Пірошки, коли прибув до Олосреська. Таким чином, коли подумати тверезо, ніяк не можна допустити такої думки, що цей нещасний шлюб відбудеться за згодою Буттлера. Все це було ніщо інше, як грубе насильство. Адже священик заздалегідь був туди закликаний, ще до того, як Буттлер встиг хоч двома словами обмінятися на самоті з Дорі.
Ввечері він, Бернат, почув розпачливий крик Буттлера і коли по голосу відшукав місце, де відбувався злочин, і, з дозволу жандармів, зазирнув у замкову щілину, він побачив, що Дорі міцно тримає фізично слабого Буттлера, який намагався вирватися, а священик тим часом під єпітрахіллю з'єднує його руку з рукою молодої.
Каноніки були під враженням сьогоднішньої катастрофи, сиділи насуплені, з опущеними головами, ніби в воду опущені. Тільки прокурор задав кілька запитань.
— Отже, священик прийшов туди до таємної розмови? Чим це пояснює свідок?
— Тим, що священик був у змові з Дорі. А мотив цілком ясний. Варто тільки трошки подумати преподобним панам...
— Що розуміє під цим свідок?
— А ось що: — сказав відважно Бернат,— коли якесь дерево раніше, ніж звичайно, принесе плоди, то воно, певно, і раніше звичайного відквітло.
— Гм...
І дивно, у всіх у руках, мов по команді, появились табакерки.
А чому жандарми Кажмарі і Єсенка не згадали про те, що свідку пощастило зазирнути в замкову щілину?
— Тому, що вони просто підкуплені Дорі, знаходяться в його розпорядженні й говорять те, що подобається їхньому господареві.
— Через ці обставини вони повинні будуть ще раз дати свої свідчення,— заявив головний суддя.
Великий годинник, що стояв на алебастрових колонах, вибив дванадцять ударів, але тому, що сьогодні церковний суд приступив до роботи пізніше, каноніки вирішили продовжувати засідання, і гайдук архієпіскопа, підійшовши до кімнати, де знаходилися свідки, крикнув:
— Йожеф Відонка!
Але відповіді "я тут" не було.
Адвокат Сюч вийшов у коридор і гукнув: "Відонка, Відонка!" Тільки луна розкотилась. Шукали, перешукували, але Відонки ніде на знайшли. І той, і другий говорив: "П'ять хвилин, як я бачив його". Він наче крізь землю провалився.
Довелось святому суду каноніків змінити порядок допиту і вислухати тих двох слуг, які після шлюбної ночі відчинили двері в кімнату, де знаходились молоді. Але допит таких свідків — своєрідні ласощі, які людина ладна відкласти на такий час, коли вона зможе найповніше насолодитися ними; сьогоднішній день найменше підходив для цього.
Та це ще півбіди, бо каноніки можуть смакувати пікантними подробицями і на похоронах; але для Буттлерів було дуже неприємно, що Відонка зник і навіть не з'явився до обіду. Адвокат Сюч перешукав ціле місто, але ніде його не знайшов. Безсумнівно, він втік.
Була гусарам дана команда сісти на коней і за всяку ціну знайти його. Бо ж перед обідом він ще був в архієпіскопському палаці, за цей час далеко не втік.
Погоня помчалась у всі кінці: обшукали гору Варгедь, лісисте узбіччя гори Гойдугедь, заросле верболозом побережжя річки Егер. Новий удар остаточно приголомшив Буттлера, і він зачинився у своїй кімнаті. Бернат не наважувався їхати в Борноц, хоч усе вже було готове в дорогу: під клунею стояла підвода з накритою сіном домовиною. Як йому тепер появитися перед Фаї з новиною, що Відонка втік? Це ж кінець усьому. Він чекав аж до самих вечірніх присмерків, надіючись, що Відонку знайдуть. Але даремно: всі гусари, вислані в погоню, повернулися з порожніми руками.
Увечері все-таки треба було підводою, запряженою четвіркою коней, відправитись у дорогу. Сам панич Жіга приліг зверху на пахучому сіні. Двоє слуг ішло попереду з ліхтарями, бо дороги в Гевеші були погані. Віддалік їхало вісім гусарів.
Так вони й посувались потихеньку; ніхто навіть не догадувався, що вони везуть. Клусом вони не могли мчати, хоч четвірці коней це було цілком під силу, бо сіно, злегка зверху притиснуте рублем, від швидкої їзди могло б розтрястись і розсипатися по дорозі. І при тихій їзді віз дуже підкидало на вибоїнах, і слуги ходили з ліхтарями навколо й оглядали, чи все в порядку. Ніч була темна, хоч в око стрель. Вузенький серп місяця зрідка появлявся вгорі, але його закривали важкі чорні хмари, що поволі пливли по небу. Жіга Бернат дрімав, зробивши собі кубельце в сіні, але заснути міцним сном не міг, бо віз весь час підкидало на вибоїнах.
— Нічого, паничу,— заспокоювали його слуги,— не біда! Зате міцно спить той, що внизу.
До північної пори все йшло добре, а опівночі один з ліхтарників раптом як зареве! І, кинувши ліхтар так, що той розбився на тисячу друзок, сам кинувся навтіки назад до міста.
Бернат від несподіванки здригнувся, а другий ліхтарник крикнув навздогін:
— Стій, Ішток! Що з тобою трапилось? Може, на скло наступив? (Літня ніч була тепла, і ліхтарники йшли босоніж).
Але той не відповідав, а біг далі, дико кричачи.