І дійсно, цей відомий процес викликав велике пожвавлення і наробив багаїо шуму. З усіх околиць до міста з'їжджалася шляхта; деякі з шляхтичів хотіли зустрітися з Дорі, інші з Буттлером. Приїхали і такі, що хотіли трошки повеселитися, розуміється, пограти в карти. До міста приїхала і трупа Феспіса. Голова на вигадку мудра. Мандрівна театральна трупа , що стояла в Мішкольці, рознюхала , що великий процес у справі Буттлера протягнеться кілька тижнів і туди з'їдеться чимало нудьгуючих панів.
І вона не розчарувалася. Пан Фаї, який був великим меценатом, першого ж дня закупив усі квитки, що залишились непроданими, і розділив їх між слугами Буттлера: гусарами, куховарами, служницями — з такою умовою, щоб подібну виставу вони влаштували в нього вдома. І тому, що всі пани, які перебували в Егері, після вечері сходилися в палаці Буттлера, пан Фаї скликав слуг, що відвідали театральну виставу, у велику залу. Після довгого вмовляння на середину вийшли служниці Ержі і Жужіка і почали розігравати сцену —розмову двох благородних дам в горностаєвих палантинах; одна з них повинна була зображати Йоганну Наполі, друга — її подругу.
— Чому ти така сумна, моя світла Йоганно? — питає Ержі.
— Я зовсім не сумна,— відповіла Жужіка.
— Ні, ти сумна, у тебе велике горе.
— Чого ти причепилась до мене, я ж зовсім весела.
— Ні, ти сумна, кажу тобі,— не будь упертою!
— Побий мене бог! Якщо ти й далі будеш мені голову морочити, то я тобі тут, перед благородними панами, коси висмичу.
Але далі цієї суперечки не просунулась трагедія. Пани аж надривалися від сміху, коли в залу несподівано увійшов старий Міклош Горват. Його зустріли з бурхливою радістю, а Буттлер просто кинувся йому на шию.
— Який я радий, що і ви тут, дорогий: дядьку! Горват у відповідь ніжно обійняв його.
— Кого я вже полюбив, того ніколи не покину.
Пізніше, у вузькому колі, Горват конфіденціально заявив, що сьогодні після обіду він передав архієпіскопу листа від намісника.
— Ти особисто передав? — спитав Фаї.
— Так.
— Дивуюсь, як це він прийняв тебе.
— Я заздалегідь повідомив його про листа. Архієпіскоп лежав на дивані з забинтованою ногою, так, з забинтованою ногою.
— Ти знаєш, що було в листі?
— Я бачив, яке враження воно справило на архієпіскопа. Крім цього, я маю агента в його палаці, який увечері повідомив мене, що архієпіскоп потайки залишив палац і відвідав вікарія Екелфолуші. Але що було в листі — я не знаю.
— Я вже знаю. Певно, якийсь цілющий бальзам був у ньому, бо його нога відразу загоїлась.
Такі хороші вісті підбадьорили Буттлерів і влили в них надію, але граф Янош ще одним поцікавився: він покликав Горвата до віконної ніші і без зайвих слів сказав йому:
— Пірошка тут?
Старий збентежився, почав говорити заїкаючись, підшукуючи слова.
— Що, Пірошка ? Ну, як його?.. Ти що, про Пірошку говориш? Невже? Як тобі могло таке прийти в голову?
— Я бачив її.
— Це тобі здалося.
— В неї на голові була крапчаста хустина. Даремно стараєтесь, дядьку, ви не вмієте брехати.
— Та я і не намагаюся. Справді, признаюсь тобі, я привіз її з собою, але не кажи нікому про це. Я не міг з нею упоратись, за всяку ціну хотіла тебе побачити. Ну я і дозволив їй і Фріді одягтися в селянський одяг і постояти на вулиці. Шпак завжди дивиться на виноград — от ти й побачив її.
— Вона ще тут? — спитав Янош пошепки; обличчя його стало замріяним, а очі дивились замислено.
Горват хвилину повагався, потім, ніби на щось зважившись, лукаво підморгнув йому.
— Що даси, братику, коли я тобі потай влаштую з нею зустріч на півгодинки, га ?
Обличчя в Буттлера зашарілось, а в очах зарябіло, мов у п'яного.
— Ні, ні,— сказав він згодом ослаблим голосом, безпомічно опустивши руки.— Я дав слово, що доти не зустрічатимусь з нею, доки не скаже мені Фаї.
Горват по-дружньому потиснув йому руку:
— Ти порядна людина. За це я люблю тебе, справді. Я тебе тільки випробувати хотів, бо Пірошку я вже відіслав додому, а сам залишуся тут, поки не допитають свідків, щоб у листах інформувати її. Дуже наказувала мені писати про все. Справжня тиранка.
— Бідна моя голубка,— зітхнувши, прошепотів Буттлер.— Коли б хоч писати їй про хороші новини.
— Побачимо, що принесе нам завтрашній день і наступні... так, і наступні ...
— Я надіюся на бога,— благоговійно промовив Буттлер.
— Я теж вірю в господа, але слугам його — не завжди, так; не завжди.
Наступний день, здавалось, сприяв Буттлерові. З самого початку засідання головуючий вікарій дав розпорядження своєму заступникові залучити "Communis opinio"***, що практикувалось у дуже рідкісних випадках.(***Громадська думка (лат.)).
Communis opinio, безсумнівно, передбачене церковним процесуальним кодексом. Ідея суду присяжних ще з найдавніших часів знаходила своє часткове втілення в церковному суді, бо головуючий звичайно запитував:
"А як про це думає народ?" До того ж в Егері колишній архієпіскоп Ференц Фукс (хай йому там легенько спочивається) ще більше підсилив у церковних законах цю величну і глибоку тенденцію. При ньому було правилом — при веденні релігійних процесів особливої ваги і в шлюборозвідних справах — вислухувати, крім указаних обома сторонами свідків (які можуть бути підучені), ще двох або трьох, взятих наугад з юрби людей, щоб ті відповіли на запитанн я: "Що про це говорять на селі?"
Коли в суміжних залах, де зібралися свідки Буттлера і Дорі, які уважно стежили за процесом, робили відповідні висновки, поширилась вість про те, що буде введено "Communis opinio", Буттлери почали весело потирати руки.
— Ось вам і лист намісника!
А Дорі, навпаки, скреготав зубами і роздратовано шептав дочці:
— Ти повинна будеш відвідати каноніків, Маріє. Я цього не хотів... бог цьому свідок, але інакше не можна.
Марія зблідла й відсахнулась.
— Ти мусиш це зробити, ти мусиш зважитись на це, дитино,— просичав він,— звідкілясь віє на нас поганий вітер.
Святий суд саме слухав свідчення гайдука Гергеля Варгу. Довго допитували його, більше ніж півтори години знаходився він у залі суду. ("Вони його, мабуть, на маслі смажать",— нервувався Дорі) . За ним прийшла черга другого свідка вінчальної церемонії, тітки Сіманчі. Обидва свідчили, що граф Буттлер під час вінчання вів себе так, як всі молоді.
Г о л о в н и й с у д д я. Це правда, що жених чинив опір?
С і м а н ч і. Все йшло гладко, як по маслу, святий отче, непохибно. Він так стояв, як лагідна овечка.
Г о л о в н и й с у д д я. Це правда, що він обручкою вдарив об стіну?
С і м а н ч і (удавано жахнувшись). Це така ж неправда, як сказати, що у мене замість обличчя стіна. І яка п'яна голова таке вигадала ?
Г о л о в н и й с у д д я. Не мели язиком, не верзи нісенітниць, а відповідай ясно і зрозуміло: "так" чи "Ні". Це правда , що він вирвав руку, коли священик хотів з'єднати її з рукою молодої?
С і м а н ч і. Навпаки, прошу низенько, вони стояли так, мов дві пташечки, притулившись дзьобиками.
Г о л о в н и й с у д д я. Це правда, що вам, свідкам, вуха були заткнуті ватою?
С і м а н ч і. Так, я бачила в одному вусі гайдука Гергеля вату, бо у нього був нарив у вусі.
П р о к у р о р. Як це може бути, жінко? А Гергель Варгу говорив, що в тебе вухо наривало і було заткнуте ватою.
С і м а н ч і (спантеличено) Що в моєму вусі? Я вже не п ам'ятаю, ручки і ніжки цілую. Тільки знаю, що в когось із нас був нарив і·вата була у вусі. А було це моє вухо чи Гергеля, цього я вже точно не пам'ятаю.
К а н о н і к С е н т г а л і. Ця чортова баба зійшла з шляху істини.
— Нечистий у ній вселився,— прошепотів мутноокий канонік Маршалко, нахилившись до каноніка Латора.
— Дивись, друже,— відповів той пошепки,— щоб він не накинув своєї уздечки і на тебе.
Головний суддя насупив брови, пронизав жінку пильним поглядом і гукнув громови м голосом:
— Признайся, в ім'я святої віри і пречистої діви Марії, хто тебе навчив давати такі свідчення?
— Ніхто,— пробурмотіла стара, зіщулившись, як жаба. Вона заплющила свої маленькі очиці, немов чекаючи, що от-от зірветься і придавить її стеля. Зі стін зали на неї суворо дивились егерські єпіскопи, деякі навіть у панцирах, з вусами і бородою; серед них — невинне дитя, одягнене в єпіскопський одяг, трьохрічний прелат Гіполіт, шурин короля Матіаша. Погляду цієї дитини Сіманчі особливо боялась: їй здавалось, що дитина дивиться на неї своїми розумними чорними очима.
Словом, сьогоднішній день був поганий для Дорі і його прихильників. Допитувати свідків припинили, бо опівдні в палаці Буттлера був даний великий обід, на який були запрошені архієпіскоп і всі каноніки. Очі ще не бачили, вуха ще не чули такої помпи, з якою зустрічав молодий магнат своїх гостей. Здавалось, що якийсь із казкових банкетів "Тисячі і одної ночі" чарами перенесли сюди джінни, а пограбований султан чи візир, остовпівши, сидить у своєму Стамбулі за порожнім столом і одного за другим посилає на смерть своіх куховарів.
Бенкет затягнувся аж до пізньої ночі, тільки архієпіскоп пішов зразу ж після обіду, поцілувавши Буттлера в обидві щоки і назвавши його своїм дорогим сином. За півгодини про це вже знали прибічники Дорі, що розташувалися в шинку "Три бики", бо у Дорі були тут свої шпіони, так само як у Буттлера — там.
— У нас нема ні таких наїдків,— сказала сумно Марія,— ні таких вин.
— Зате в нього немає таких солодких вуст, як у тебе,— відповів Дорі,— ні такої посмішки.
І справді, вина у Буттлера мали бути дуже хорошими, бо наступного дня члени церковного суду були дуже в'ялими, хоча і слухали дуже цікавого свідка — старого Дорі, який з таким невинним виразом обличчя розповідав про весь хід подій, що навіть каміння повірило б у його правоту. Часом виривались у нього слова грубого, непідкупного солдата, особливо, коли він накидався на Буттлера, характеризуючи його боягузом, хитким, розбещеним магнатом, за якого він би нікол и не віддав своєї єдиної дочки, якби знав його краще.
— Я брав участь у двадцяти боях, шановний святий суде, на моєму тілі сімнадцять ран, але жодна з них не болить так, як вісімнадцята, що її наніс мені цей плаксивий панич, який піддався намовлянням хитрого Горвата ; його душа м'яка, мов хлібна м'якушка, з якої можна виліпити все, що кому заманеться.