Поруч з каретою біг змоклий від поту скорохід, в'юнкий парубчина в шафранового кольору куртці.
За екіпажем скакало ще двадцять чотири гусари, але вже в білих доломанах, на буланих конях з білою гривою. Коней не можна було відрізнити одного від другого, ніби всі вони були від однієї кобили; у людини дух захоплювало, коли вона бачила таку розкіш.
Лише екіпаж, в якому їхали пани, був позбавлений розкоші, цим він дуже вирізнявся в цій колоні. Це була звичайна бричка. Буттлер їхав разом з Фаї у звичайному буденному одязі і зім'ятому капелюсі. Весь його одяг коштував не більше, як гудзики на мантії гусара. Саме це і було ознакою магната.
Поруч з бричкою на швидкому коні скакав хлопчина з двома фляжками на шиї: в одній було вино, в другій — джерельна вода. Останню кілька разів доводилос в дорозі наповняти з криниц і джерел, тому йому і дали найбільш прудкого коня.
Такі кортежі тепер уже рідкість, особливо в цій місцевості. Вище в горах, десь у Нограді чи Нітрі, деякі магнати — Цобор,Іллеш-Газі, Балашші — часто так їздять, а в цих краях тільки в дуже рідких урочистих випадках: з нагоди призначення нового фівішпана або кардинала де-не-де блисне розкішшю якийсь магнат.
Приїхало ще два екіпажі, запряжені четвіркою; в одному із них поруч із управителем маєтків в Гевеші сидів Жіга Бернат і вів з ним розмову про те, наскільки краще було б мати менше гусарів, а більше свідків. Жіга говорив правду, бо свідки Буттлера помістилися на одній підводі і їх було лише двоє: Відонка і мадам Маліпо.
Вони теж говорили про щось, їхні язики невпинно працювали під супроводом енергійної жести куляції. Але тому, що мадам розмовляла тільки по-французьки і понімецьки, а Відонка тільки по-словацьки і по-угорськи, вічною тайною залишиться для кожного з них те, що говорено другим.
Недалечко від міста із кукурудзи зліва вихопився заєць і перед самим екіпажем Буттлера, між гусарами, що сиділи на білих конях, перебіг дорогу. І як він посмів, безсовісний!
Забобонний Буттлер навіть похолов від страху.
— В ньому сидить чорт, дорогий дядьку!
— Ти не бійся його! — засміявся Фаї.— Ніякого чорта в ньому немає. Повір, я не буду брехати. Чорт не такий. Я сам, правду кажучи, чорта не бачив, але в мене в Дебрецені є друг, професор Іштван Гатвані, який нібито розмовляв з чортом. Він спитав його: "Хто ти — чоловік чи жінка? В якому вигляді ти появляєшся?" Чорт відповідає: "Завжди в такому, про який ти навіть і не думаєш". Ну, а ми ще з дитинства знаємо, що заєць — погана прикмета, але нічого поганого він не означає. Чорт — не дурень, він знає, що йому не в заячу шкуру треба наряджатися, якщо він хоче нашкодити нам. Скоріше він влізе в шкуру якогось каноніка.
У цей час вони в'їхали в місто і тільки-но повернули на вулицю Гатвані, як люди, що зібрались там, упізнали Буттлера, і хвилею покотилося по натовпу: "Хай живе!" Від цих вигуків єпіскопський палаца задрижав, і члени суду каноніків зразу догадалися, що приїхав Буттлер.
Деякі городяни підкидали капелюхи вгору, жінки махали хустинками з вікон — місто немов сп'яніло від захоплення.
Буттлер зняв капелюха і сидів з непокритою головою, машинально кланяючись вправо і вліво. Раптом над головами людей піднявся маленький букетик, полетів назустріч графу і впав йому в капелюх.
Буттлер вийняв його з капелюха. В букетику були три червоні "іскорки", зв'язані світлим жіночим волоском.
Буттлер обернувся і, глянувши туди, звідки кинули йому букет, вигукнув:
— Пірошко!
На мить перед ним майнуло знайоме любе обличчя: ті ж очі, та ж усмішка, але в якому дивному обрамленні! Перед ним стояла струнка дівчина-селянка в білій крапчастій хустинці на голові. Вона стояла на тому місці, де вулиця Гатвані вливається у вулицю Неметі. Однак раніше, ніж Буттлер встиг розглянути дівчину, її чарівна голівка сховалася в натовпі.
— Не може бути! — вигукнув Фаї. — Що ти говориш?
— Вона, вона! Переодягнена в селянку,— заявив щасливий Янош.— Готовий заприсягтись, що це вона.
— Тобі привиділось.
Розділ тринадцятий
СВЯТИЙ СУД ЗАСІДАЄ
Екіпаж зупинився перед єпіскопською палатою: пан адвокат Сюч вже чекав на них тут.
— Зараз починається засідання, ваша світлість.
— Хто головує? — спитав Фаї.
— Голова суду.
— А не архієrііскоп?
— В архієпіскопа болить нога, якийсь чиряк вискочив, нога розпухла, і він не може взути чобіт.
— Тьху, дідько лихий! —вилаявся Фаї.— Тепер він у вигляді чиряка з'явився.
Вони приїхали вчасно: засідання щойно почалося. Судді сиділи поруч, шістьох товстих каноніків; здавалось, що з них топиться жир у розпеченій атмосфері зали. Тим часом були вжиті всі заходи, щоб зменшити духоту: між грати вікон було увіткнуте зелене гілля, на столах у посуді лежали шматки льоду, в кишенях ряс по три-чотири хустини, якими каноніки поперемінно витирали піт з чола і потилиці.
Спереду, за довгим зеленим столом, на якому стояло розп'яття, сидів головний суддя святого суду каноніків Ференц Екелфолуші. За його спиною — два захисники, прокурор і два нотарі.
Першим допитували Яноша Буттлера. 3 переконливою силою він правдиво розповів історію шлюбу, викликавши у членів суду напружену зацікавленість і ніяковість.
Після цього дали слово Марії Дорі. Її гордовита постать викликала симпатію. Здавалось, вона принесла з собою в залу свіже повітря і запах квітів. У каноніків відразу пропала сонливість, як тільки вони почули шелестіння тонесеньких мережаних спідниць.
— Як тебе звати? — спитав голова.
— Графиня Буттлер, уроджена баронеса Дорі.
— Якого ти віросповідання?
— Римсько-католицького. Скільки тобі років?
— Вісімнадцять.
— У тебе є сім'я?
— Одна дитина,— сказала вона тихо.
— Відповідай мені, дочко, чи правда, що під час шлюбної церемонії, яка тебе з'єднала з графом Яношем Буттлером, на запитання священика, чи хоче тебе взяти за жінку граф Буттлер, той відповів "Не хочу"?
Марія Дорі зашарілась, але від цього вона зробилася ще кращою.
— Чому ти не відповідаєш, дочко?
— Бо не знаю,— пробелькотіла вона.
— Як? Невже ж ти не пам'ятаєш такого важливого моменту?
— Я так переживала...
— Це можливо,— сказав прокурор.
— Чи правда, як говориться в обвинувальному акті, що граф Янош Буттлер на запитання, любить він тебе чи ні, відповів "Ні"?
— Не знаю, я не чула ні того, ні другого.
— Чи правда, що вуха свідків, які брали участь при шлюбній церемонії, були заткнуті ватою?
— Я не бачила.
— Далі, чи правда, що, коли священик, який вас вінчав, хотів з'єднати ваші руки під єпітрахіллю, граф Буттлер учинив опір і твій батько вдався до насилля? Марія зблідла, опустила голову, ніби засоромившись, потім тихо пробурмотіла:
— Неправда.
— Чим же ти поясниш, дорога дочко, що граф Янош Буттлер висуває і відстоює таке обвинувачення?
Марія підняла голову.
— Він страждає галюцинаціями і примарами, високошановний святий суде.
— На підставі чого ти стверджуєш це?
— Всі бозошські слуги підтвердять, що він не раз уголос розмовляв з портретом своєї матері так, ніби відповідав їй на запитання.
— Кого ти можеш назвати за свідка?
— Куховарку Відонку, тітку Капор, Іштвана Гуляша.
Головний суддя кивнув помічнику нотаря, щоб той записа в їхні імена. Потім знову повернувся до допитуваної.
— Я задам тобі, дочко моя, одне делікатне запитання. Зберися з силами, щоб відповісти на нього нам, якими керує не безглузда цікавість, а бажання точно дотриматись святого непорушного закону католиків, щоб з допомогою його ми могли прийти до джерела пізнання істини.
Але, перш ніж пізнавати істину, не пошкодить припасти до табакерки, щоб понюхати табаки. Прий шовши до такої думки, голова вийняв табакерку і глибоко вдихнув. Решта каноніків, наслідуючи його, теж вийняли свої табакерки, після чого всі почали чхати і помічник нотаря не встигав говорити: "Будьте здорові!"
Гм, делікатне запитання! Каноніки вже були знайомі з цією частиною процесу. Їхні маленькі, заплилі жиром очиці жваво заморгали, як розкопирсані гноти у лампадках.
— Скажи мені, моя дочко, графине Буттлер, уроджена баронесо Маріє Дорі, наскільки відповідає правді те, що нібито його, графа Яноша Буттлера, насильно, з допомогою підлої хитрості, на підйомній машині доставили у твою спальню?
Марія Дорі завмерла, згадавши ту страшну ніч, і тремтячим голосом відповіла:
— Не знаю...
Вона тремтіла всім тілом, погляд її погас, а бліде обличчя її стало зовсім безкровним.
— Скажи нам, що там після цього відбулося?
Вона ворухнула губами, щось хотіла сказати, але похитнулась і впала непритомною.
Каноніки з переляку зірвалися з своіх місць, а отець Вінце Латор спробував нахилитись над знепритомнілою жінкою; піднявши її, він притулив вухо до її серця, щоб переконатись, чи воно б'ється. Але сатана не спить! Його вухо потрапило на грудь, що сильно піднімалась і приємно лоскотала червоне волосате вухо священика ( яке після цього заслуговувало на те, щоб за такий великий гріх його відрізали, як у Мартінуці*, і поклали у спирт.(*Мартінуці (І482— 1551) — католицький монах, пізніше кардинал, в період окупації країни — правитель Трансільванії, загравав з турками і Габсбургами). Віценотар побризкав водою її обличчя, після чого красуня безсило підняла повіки і окинула сумним, але чарівним поглядом отця-каноніка; святий отець підвів її до стола, і вона поволі опритомніла.
— Nomen et omen,— із заздрістю прошепотів канонік пан йожеф Сентгалі, який любив ліпити каламбури,— vidite latronem**.(**В його імені — його доля, ви бачите розбійника (лат.)).
— Дочко моя,— сказав головний суддя ласкавим голосом,— можливо, ти скоріше опритомнієш на свіжому повітрі. Про дальші подробиці ми тебе допитаємо іншим разом.
Після цього викликали на допит парафіяльного священика з Реська, який стверджував, що шлюб проходив у найкращому порядку і що обряд, приписаний кодексом Пазмані, був дотриманий літера в літеру.
Допит його зайняв багато часу, прокурор задавав всілякі перехресні запитання, намагаючись збити і заплутати його, але це йому не вдалося. Суд каноніків занадто втомився і переніс слухання справи на наступний день.
Хоч судовий процес проходив при зачинених дверях, публіка про все довідалась дуже швидко. Непритомність Марії Дорі ("хай я буду останнім дурнем, коли це не розучена комедія", казали то одні, то другі) , свідчення священика, вираз його опухлого обличчя, приємні манери Буттлера, зауваження, зроблені канонікам и вдома в присутності слуг і куховарок,— все це за кілька годин поширилось по базару; продовжувався суд і пересуд —одні говорили одне, інші — протилежне; люди сперечались, билися об заклад,— словом, все місто жило цим процесом.