Буттлери не звикли проганяти нікого, хто б не прийшов під їхню покрівлю: хай це буде розбійник, жебрак чи ворог. Вони ніколи не питали, хто він і як звати йоrо.
Сказавши це, він вхопив зі столу другий бокал і без перепочинку осушив його.
Управитель Будої підійшов непевними кроками ближче і сповістив:
— Але ж пані не одна, ваша світлість.
— Хто з нею?
Управитель з хвилину вагався. Сказати про це привселюдно?
— З нею... з нею...
— Хто?
— Я не знаю, як мені сказати? З нею... повитуха з Уйгеля.
Сказавши це, Будої поспішив до виходу, бо не хотів бачити тієї реакції, яку повинні були викликати його слова. Краще, коли він про це дізнається від інших.
Святі небеса! Яка ж буча знялась після цього! З яким тріском поламались всі рамки пристойності! Такий випадок! Такий нечуваний випадок! Вона посміла сюди приїхати! І в такому стані!
Гідна подиву звістка вмить розбудила в людях зависника, який потай радіє чужому горю; фарисея, який нишком-тишком отруює атмосферу; цікавого, який прагне знати все; базіку, який хоче розповісти більше, ніж він знає. Деякі схопилися, щоб понести цю новину в інші зали, інші перезирнулись, посміхнувшись; деякі почали лічити місяці на пальцях,— більш делікатні — під столом, а циніки — відкрито; травень, червень, липень, серпень, вересень... Всього п'ять місяців! Ха-ха-ха, п'ять місяців! Вітер все ще гойдав крони дерев і час від часу свистів у вікні: "Ха-ха-ха — п'ять місяців!" Здавалось, і годинник змінив тікання і промовляв: тік-так, п'ять п'ять, тік-так, п'ять-п'ять!
Граф Буттлер відкинувся в кріслі, на лобі в нього виступили краплини холодного поту. Наче блискавиця освітила йому враз темне тло всього, що трапилося: замах Дорі, поспішність, це дике божевільне насилля і все, все! О ганьба, вічна ганьба! З стін великої вітальні дивилися на нього предки — лицарі з роду Буттлерів, у панцирах і шоломах. Вони дивилися і, здавалось, загрожуюче кивали йому, ніби хотіли спитати: "Ну, що ти скажеш на це?" А велетенський Дьєрдь Буттлер, здавалось, ворухнувши списом, спрямував його просто на графа.
Янош здригнувся і заплющив очі; та це ж тільки здається, це тільки привид. О боже мій, це тільки привид. Але, коли б цей нічим не заплямований витязь зараз піднявся з могили, він, напевно, націлив би на Яноша свого списа, і все сталося б не так, як на картині зображено. Тут вершник на білому коні спокійно тримає спис, як це пристойно королівському герольду при коронації, а в другій руці — мідну фанфару. Цей вже не ворухнеться, бо це тільки картина. Але коли б ця картина ожила, коли б вершник міг підняти фанфару до губ і задути в неї, щоб вона тоді сказала? Вона сказала б:
"Убий!"
Кров гучно кипіла в жилах, у грудях хрипіло, в голові гуло. І всі предки, ніби на сигнал велетня Дьєрдя, почали кричати в один голос: "Убий! Убий!" Кожний окремий звук здавався йому ударом молотка. Так багато молотків било по голові Яноша Буттлера. Вони били, били і забивали одну і ту ж думку: "Убий! Убий!"
"Добре, уб'ю її",— вирішив він у душі й підвівся.
Всі очі були спрямовані на нього. Стіни вітальні, колись лицарської зали, були повні зброї; тут висіли рушниці, булави, пістолети. Потрібно було тільки руку простягнути... Але ці пани вирвуть у нього з рук зброю.
— Дозвольте мені, панове,— сказав він глухим голосом, ніби з-під землі,— піти в свою кімнату, щоб про цей неприємний випадок написати листа своєму адвокату. Ви продовжуйте веселитися без мене.
Янош пішов до своєї кімнати. Двоє слуг понесли попереду свічки.
— Можете іти,— відпустив він слуг.
Буттлер відчинив шухляду письмового стола, де завжди лежав заряджений пістолет, і взявся шукати його. Пістолет був закладений паперами, і йому довелось довго шукати, поки нарешті знайшов його.
Дивиться, а під курком лежить згорнута біла стрічка і якась суха билинка. Янош покрутив стрічку в руках і задумався, звідки вона взялась тут,— чи не забилася порохівниця? Прочищаючи і продуваючи пістолет, він згадав, що суха билинка і є тією білою гвоздикою"іскоркою", яку йому привіз перший паперовий кораблик, що приплив струмочком із парку Горватів у Борноці, а цією білою стрічкою був перев'язаний лист Пірошки. Ці реліквії його кохання привіз сюди камердинер з Потока. Від милих згадок душа Яноша розпливлась, і він не стримався, щоб не сказати:
"Ну і чого ти прийшла сюди? Чого ти хочеш, коли я вбивати збираюся? Ти хочеш мені дорогу перегородити ? Мій пістолет хочеш зіпсувати? Ну скажи, що ти хочеш?"
І зів'яла гвоздика відповіла:
"Тоді я попередила тебе, щоб ти не рушав з місця, щоб ти залишався вдома, не йшов у ліс, бо там тебе лихо чекає. Тепер теж нічого іншого не можу сказати. Тоді білою я була, а тепер пожовкла, але порада моя і тепер та ж сама: не рушай з місця, бо тебе спіткає лихо".
Буттлер здригнувся: хтось постукав у вікно. Він підвів голову. Нічого особливого. Це пташка , промокла ластівка, відбившись від зграї, застукотіла дзьобом у шибку. Її подруги вчора чи позавчора відлетіли великим ключем на південь, а вона, бідненька, відстала і тепер тремтить під дощем на осінньому дошкульному холоді. Вона сховалась на підвіконні, але дощ і там її не переставав сікти; їй хочеться до хати. Буттлер пожалів пташку: треба її впустити. Це ж пташка Марії-богородиці.
Янош поклав пістолет і відчинив вікно.
Пташка влетіла і почала кружляти по кімнаті. З її мокрих крилець падали маленькі крапельки води на підлогу, на меблі. Нарешті вона сіла на велике дзеркало в позолоченій рамі на самому гербі Буттлерів і весело защебетала.
Глянувши на неї, граф побачив себе в дзеркалі: розкуйовджене волосся, що звисло йому на чоло, розпухле сумне обличчя з виряченими дикими очима. А за плечима побачив спокійне лагідне жіноче обличчя, що відбивалось у дзеркалі,— портрет своєї матері Марії Фаї. Ті червоні губи, здавалось, посміхалися: йому привиділось, що він чує її милий голос: "Синку, синку, як же ти можеш убити когось після тоrо, як ти пожалів цю змоклу тремтячу пташку?"
Він обернувся, щоб подивитись на портрет і виплакати перед ним своє горе.
Янош Буттлер сів за письмовий стіл у крісло на впроти портрета і так довго і пильно дивився на нього, що йому здалося, ніби портрет ожив. Зашелестіло мереживо білого шовкового плаття матері Яноша, задзвеніли коштовності.
Поруч з її портретом красувався другий — пречистої діви Марії, хороша копія Тіціанової мадонни. В обох жінок — високе благородне чоло, ясні очі. Портрети висіли так, що обличчя жінок були повернені одне до одного, ніби для того, щоб жінки могли іноді поговорити між собою.
Що б вони сказали, коли б це було можливо?
Пречиста мати, бо вона богородиця, потішала б другу і, певно, сказала б їй: "Мій син ніс хрест. Він був сильним".
На це пані Буттлер відповіла б: "І мій син несе хрест. Він теж буде сильним".
Так пишались би обидві матері своїми синами.
З очей Буттлера раптом покотилися сльози, виливаючи його біль душі. Він поклав голову на стіл і гірко плакав, плакав так довго, що мокрим став і пістолет, і висохла гвоздика.
Виплакавшись, він відчув полегшення. Так бог платить людині за вологу — вологою, за сльози —освіжаючою росою віри!
Буттлер витер сльози і згадав про гостей. Він поспішив до них, майже заспокоївшись, але в залах вже не було нікого. Гості так швидко роз'їхались, ніби їх вимели мітлою.
Граф подзвонив, увійшов гусар.
— Всі гості поїхали?
— Всі.
— Осідлайте і мого коня.
За кілька хвилин у дворі вже іржав його любий кінь Жаринка. Граф у сірому плащі пішов коридором, у кутку він помітив старого Будої, що сумно курив свою люльку. Побачивши свого пана, управитель шанобливо встав.
— Ви ще на ногах, дядьку Будої?
— Так точно, ваша світлість. Милуюсь бурею і не можу заснути.
— А все-таки ви лягайте спати. Старим кісткам потрібний відпочинок.
— Коли ж ви повернетесь, ваша світлість?
— Можливо, через тиждень, можливо, через місяць, можливо, через рік, а може бути, і зовсім не повернусь. Тільки ви, дядьку Будої, робіть так, ніби кожної години чекаєте мене.
— Так точно, зрозумів. Інших наказів не буде?
— Ні, не буде. Ще ось що: в моєму кабінеті літає зачинена ластівка,— прошу вас, не забудьте вранці випустити її.
— А як відносно тієї?
— Відносно тієї ніяких розпоряджень не буде. З богом!
Буттлер сів верхи і поскакав. Два дні скакав він без відпочинку, зупиняючись тільки в невеликих шляхетських маєтках, щоб нагодувати і напоїти коня; палаци багатих поміщиків обминав. Заїхав тільки в свій маєток в Іллегазі, але й там залишався тільки два дні: його гнали журба і сум. На третій день він наказав запрягти найсильніших коней з усього табуна і поїхати у Поток, до Іштвана Фаї.
Старик зустрів його, надувшись, мов індик:
— Знову дурниць на коїв? Чого ти не викинув тієї жінки? Тепер можеш повертатися в бозошський палац, якщо любиш дитячий плач або коли хочеш поцілувати мадмуазель Буттлер, якій вже минув один день. Якраз сьогодні вранці приніс цю звістку пан Будої.
Розділ дванадцятий
ГАРЯЧІ ДНІ В ЕГЕРІ
Все, що відбувається опісля в цій історіі,— нескінченні страждання і боротьба.
Небо нахмурилось. Сонце, яке ще зовсім недавно весело крокувало у своєму пурпуровому одязі по свіжій росі, сховалось за хмарину, і ось вже не бачиш його світла, не відчуваєш тепла, тільки знаєш, що воно там, за хмариною. Ось зараз воно вигляне і буде гріти, якщо знову не закриє його хмарка. Ось, наприклад, яка маленька! Здається, коли б хтось подув на неї, вона б безслідно розпливлась у просторах.
Ось коротко і вся ця сумна історія.
Ледь почнуть розступатися хмарки — зразу ж зароджується нова надія; аж там — знову насуваються хмари... І так продовжується, поки не наступить вечір, не зайде сонце... і не настане ніч.
Щасливий той письменник, який може намалювати таке небо, яке йому потрібне. Але я пишу хроніку. Граф Буттлер ходив тут, під цим небом, страждав; між нами ще живуть ті люди — часто доводиться з ними зустрічатися,— які віталися з ним за руку, дивились в його сумне страждаюче обличчя.
Процес був призначений судом каноніків на четверте жовтня, однак судове засідання не відбулось, тому що у головуючого єпіскопа заболів живіт. Кажуть, що він наївся якихось поганих грибів.