Господар, насупившись, слухав. Чим далі — він ставав похмурішим, більш мовчазним, потім, нарешті, зовсім замовк. Прощаючись, пан Зічі ще раз запитав:
— Ну, то що мені все-таки передати ерцгерцогині ? Що я повинен їй сказати?
— Що я швець!
В той самий час графа Яноша Буттлера відвідав у Бозоші граф Антал Мозеш Ціракі, який пізніше став головою державного суду, дуже впливовою людиною при віденському дворі , улюбленцем імператриці Людвіги. Говорили, що він приїхав до Унга на полювання до графа Шенборна. Але один з мисливців, Дьєрдь Лоньої, дотепно висловився в товаристві мисливців: "Граф приїхав полювати на диких кабанів, а хоче вбити голуба". Тому що звідси Ціракі заїхав у Бозош, де познайомився і здружився з Яношем Буттлером і протягом двох тижнів гостював у нього. З хитрістю бувалого дипломата він умовляв свого нового друга не сумувати за Пірошкою і лишити все так, як є.
Випадково дуже в цих краях опинився його преосвященство трансільванський єпіскоп Шандор Руднаї, який в нічну пору заїхав у бозошський палац, де, знову-таки випадково, зустрівся із своїм найкращим шкільним другом графом Ціракі.
Тут уже взявся за справу і єпіскоп, і вони вдвох з Ціракі повели наступ на графа Яноша. І граф хилився то в один, то в другий бік, як молода яблуня під повівом вітру.
І все ж вони нічого не досягли. Тому що гнеться яблуня, інколи навіть ламається, листя опадає, але є щось таке, чого вона ніяк не може змінити: цвіт у неї залишається рожевим...
Але й на цьому не закінчилась справа. Невидима рука перепробувала все. Графу Яношу запропонували високу посаду унгського фівішпана, але ціна була дуже висока — і він відмовився.
Тим часом трапилось так, що молодий граф Паль Шенборн, який звичайно проживав у Відні, приїхав з дружиною на літо в унгський палац і привіз з собою відому в той час артистку Ержебет Кларетон, яку сам імператор називав своєю "милою кішечкою". Панночка Кларетон ніби вчила співати графиню Шенборн. Подружжя Шенборн, розуміється, запросило до себе Буттлера, і мадемуазель Кларетон смертельно закохалася в Яноша. Ця чарівна і мила панночка з гнучкою постаттю лісної феї, соромлячись, шаріючи, призналась йому в коханні вже при другій зустрічі в парку; третьої зустрічі з нею не було, бо від третього запрошення граф Буттлер відмовився.
Все це розцінювалось "прихильниками Пірошки" як хороша ознака. Коли старий Фаї приїжджав у Бозош "на пиріжки з повидлом", як він звичайно говорив (бо тітка Капор, незважаючи на те, що лікар Грібі вважав її мертвою, все ще пекла пиріжки), тітка Капор весело розповідала про всі ці спокуси.
— Вони відчувають, що суд каноніків визнає шлюб недійсним, інакше вони не вели б себе так нахабно. Я тільки хотів би знати, хто стоїть за цими ходаками і посилає їх? Дорі? У нього не вистачить для цього сили. Єзуїти? Можливо! В усякому разі хтось ними заправляє. Ми бачимо тільки пір'я павича, а самого павича не бачимо.
Так, у планах і надіях, і минуло літо. Перевицький об'їздив усіх членів суду, шістьох каноніків, а головному судді якраз минулого тижня надіслав дві золоті таці з дорогоцінностей Буттлера. Потім розшукав мадам Маліпо, яка стала на службу в комітаті Ноград, у селищі Лудані, і працює гувернанткою в сім'ї якогось Дюркі; вона сказала, що священик олосреськоі єпархії Сучінка був закоханий в дочку барона Дорі і щоранку клав на її вікно букетик квітів. За це вона навіть соромила його, бо вчителеві не личить так вести себе по відношенню до своєї учениці. Однак більше нічого значного вона не могла сказати проти Марії Дорі.
Часто відбувалися в Бозоші наради, на які двічі приходив і старий Горват. Крім цього, там завжди вешталась численна рідня Буттлерів: Майлати, Старої, Перені, Корлаті, які намагалися розірвати шлюб. Іноді куховарка не встигала варити, і на допомогу тітці Капор доводилось кликати гарненьку пані Відонку, яка у своєму білому фартушку і в такому ж білосніжному з мережива чепчику була справді чарівною. Могутні магнати іноді самі залюбки заходили на кухню за жаринкою для своєі люльки і, бувало, щипали красуню Катушку, ніскільки не турбуючись про те, що за дверима стояв, кусаючи губи, столяр і, задихаючись від злості, ковтав гіркоту ревнощів.
Старий палац аж кишів від гостей, завжди він був повен шуму і гамору. Двір був забитий рядами різних екіпажів; панські кучери наполегливо залицялися до сільських молодичок, хоча від далекоглядного русина, якому ще на нові штани нашивають на колінах латку, щоб рвалась вона, а не основа,— дуже важко відбити жінку.
Не тільки рідня, але і знатні шляхтичі комітату: Ороси, Петроваї, Айтої, Серенчі, Боти — помітили, що до палацу гостинно відчинені двері. Вони збіглися до знатного магната, обліпили його, як мухи цукор, привчили Яноша до полювання, до карт і вина. А це йому було на руку: коли випивав, то все забувалося, а коли все забувалося,— бував щасливий.
Так поступово Буттлер став компанійською людиною: грав у карти, полював, гуляв, у всьому брав участь. Вони навіть втягали його в громадські справи комітату, так що на останній сесії комітатських зборів він навіть виступив і його привітали гучними вигуками "віват!". Знатному магнату все легко вдається. Буттлер виступав не по якомусь там дуже важливому питанню, а тільки говорив про будівництво шляху. Але це не міняє суті, цією промовою він досяг ораторської майстерності Кельчеї*.(*Кельчеі Ференц (1790— 1838) — угорський поет і публіцист, автор угорського національного гімну, був· хорошим оратором). Ті, що чули колись в Самарі Кельчеї, а тепер його, ламали собі голову: хто з них сильніший?
Успіх і овації продовжувались і після комітатських зборів. Вони, власне, тільки тепер починались. Завжди знаходились захисники "великого оратора", які спішили сісти в свої карети, коляски й брички, щоб супроводжувати його до бозошського маєтку. Там, напевно, вже на них чекає лукуллівський бенкет**.(**Лукулл (106-56 рр. до н. е.)— римський полководець, який прославився своїми розкішними бенкетами ).
Так воно і було. Вздовж п'яти зал тяглися столи, що вгиналися під вагою страв, подаваних на чистому сріблі; різали биків, приносили в жертву безліч гусей, качок; всі жінки з села, які трохи розумілися на куховарстві, були скликані сюди достойним паном Будої, і зразу ж починався бенкет, подібний до того, про який згадував Міклош Естергазі***, повернувшись минулого тижня з коронації російського царя.(*** Міклош Естергазі, герцог (1765— 1833) — угорський дипломат і полководець).
Швидко підготовлявся, але довго тривав цей бенкет; час підходив до півночі, а за столами все ще сиділи пани; червоні і розгарячені, вони випорожнювали заздоровні келихи. Слів промовлялось більше, ніж випивалось вина, і кожний тост прославляв молодого графа.
В жодному великому саду не знайти стільки квітів, скільки рясніло їх у промовах, і в сотні вуликів менше меду, ніж в одному такому тості. Вишукувалось усе, що могло полестити самолюбству господаря.
Пили за щасливий кінець процесу,— за чутками, через тиждень почнуться допити свідків; пили за здоров'я єпіскопа Фішера (невеликий аванс не пошкодить духівництву) . Один з огрядних панів — Віцманді — підняв бокал за "відсутніх". Все є в домі знатного пана, не вистачає тільки ніжної запашної лілеї за чільним місцем столу. Лілеї, яка тепер у Борноці в саду зітхає і сумує за сонячним променем, якого заступають хмари. Але сонця, панове, не можна вкрасти!
Благородні комітатські засідателі відповіли гучними оплесками, бо в ті часи, дійсно, ще не можна було вкрасти сонця; зараз, правда, теж не можна, але сьогодні такий прозаїчний факт комітатське начальство не прийняло б такими бурхливими оваціями.
Поки в залах велась розмова про зітхання лілеї, пустився сильний дощ і рвучкий вітер вивертав з корінням вікові дерева, стукав у шибки. Вода просочувалась крізь вікна в зали, і слуги затримували її ряднами; тому сам управитель Будої змушений був прислужувати гостям і носив під пахвою пляшки з вином. Катушка подавала чорну каву, а Відонка з небувалою спритністю витягав зубами корки.
В цю мить блискавиця освітила парк, і сильний грім потряс могутні стіни палацу; на столах затанцювали чашки і келихи. Потім настала мертва тиша , і господар зауважив:
— Здається, в будинок ударив грім.
Враз заскрипіли ворота. Всі прислухались, чути було, як у двір в'їхала важка підвода.
— Вийдіть, Відонко,— наказав граф,— подивіться, хто приїхав. Хто б там не був, нагодуйте його і залишіть на ніч. Безжалісна погода! Слухайте, Відонко, коли приїжджий — пан, уведіть його сюди.
Відонка повернувся за десять хвилин блідий мов смерть; коліна його тремтіли, зуби цокотіли.
— Ну, хто там прибув? — спитав Буттлер.— Вас б'є пропасниця, Відонко!? Чому не відповідаєте?
— Тут їх світлість графиня,— прохрипів Відонка.
— Яка графиня? — здивовано спитав граф.
— Дружина вашої світлості, Марія Дорі.
Розділ одинадцятий
НА СТІНАХ ПОРТРЕТИ ДВОХ КРАСИВИХ ЖІНОК
У залі настала гробова тиша, яку порушувало тільки спокійне, урочисте тікання великого бронзового годинннка: тік-так, тік-так. В люстрах примарно горіли свічки, кидаючи тріпотливі тіні на стіни, обвішані рогами оленів, турів та інши мимисливськими трофеями.
Граф Буттлер мовчки дивився в бік Відонки, ніби бачив щось страшне. Бокал з вином випав йому з рук і розбився на друзки, а благородний напій, що був у ньому, створивши жовту пляму на скатерті, поплив у напрямку до графа. Але тепер ніхто не закричав "Ого го, незабаром хрестини будуть". Ніхто нічого не сказав. Всі ніби боялися обірвати страшну тишу, яка на вустах сотні людей заморозила посмішку, дотеп, жарт, і тільки з сусідніх зал ще доносився шум: там ще нічого не знали про те, що трапилося.
Першим порушив тишу пан Будої, розчинивши навстіж двері. Коли в'їжджав екіпаж, управитель вийшов надвір разом з Відонкою, але він зразу второпав, що з такою поганою вісткою краще послати столяра, а сам він тільки тепер повернувся з витягнутим, переляканим обличчям. Але й тепер він не наважувався відійти від дверей і, залишаючись за порогом, дивився на перекошене обличчя Буттлера, яке виражало нерішучість і безпорадність.
Управитель мав погану звичку думати вголос і, хоч наполегливо боровся з нею, тепер не зумів опанувати себе: напружено стежачи за господарем, він у могильній тиші промовив:
— А бідна пані хвора.
Мабуть, ці слова і вплинули на рішення Буттлера в цю вирішальну хвилину.
— Ну, то чого ви чекаєте? — гукнув він сердитим, хриплим голосом, перевівши на Будої свій застиглий· погляд.— Що ви доповідаєте мені про та кі речі? Якщо приїхала сюди нещасна, то дайте їй притулок.