Багато хто вважав, що ця легка зброя підходить тільки для полювання на птахів, але це дурниця, якщо мати вправне око, з неї можна було вполювати все. Навіть кабана. Він зняв зброю з запобіжника.
— Світи туди, — показав він стволом у бік, звідки доносився шум. — Тільки добре, кому ти світиш, собі чи мені?
Ромек нервував. Він не любив полювати, не був шанувальником мисливства і займався цим тільки з необхідності. Він вирівняв дихання і подивився в приціл на сильний промінь світла, що випромінював ліхтарик, який тримав хлопець. Було видно, що той теж нервував, бо його рука явно тремтіла.
— Спокійно, молодий, – сказав Вальдек. — Напевно, він нас омине. Побачить світло і злякається. Це він повинен боятися, а не ми.
Але кабан, мабуть, не усвідомлював, що повинен боятися, або належав до тих безстрашних, а може, був настільки наляканий, що мчав наосліп. З кущів ліворуч він вискочив на стежку, його густа, жовтувато-руда зимова шерсть засяяла у світлі ліхтарика.
Роман натиснув на спусковий гачок, і пролунав постріл, не надто гучний, саме за це він і любив свою двадцятку. Вона не гриміла, ніби якась клята гармата, не була ефектною, але ефективною. Смертельно ефективною, бо кабан впав на стежку і навіть не здох у конвульсіях, а просто перестав рухатися.
— Ой, курва! — прокоментував Філіп і, мабуть, затулив собі вуха, бо промінь світла зник вгорі.
— Спокійно, молодий, – сказав Вальдек. — Більше не буде стрілянини, чого ти такий боязкий? Посвіти краще, подивимося, чи це підсвинок, чи що. Міністр зрадіє, ми засмажимо його на рожні.
Хлопець дихав швидко, але спокійний голос старого лісничого дозволив йому опанувати себе. Він опустив руки і почав водити плямою світла по стежці в пошуках впольованої здобичі. Ліхтарик був дуже потужним, і коли його промінь нарешті натрапив на дичину, з його вуст знову вирвався матюк. З-під хутра стирчали голі і бліді ноги. Людські. Безумовно людські.
2.
— Я був впевнений, що це кабан. – Ромек стояв на колінах біля підстреленої жінки.
Мертвої жінки. Зброя була доброю, він рідко промахувався, тому куля влучила саме туди, куди й мала попасти. Вона влучила жінці прямо в голову. Труп на місці.
— Курва, виглядала як кабан, — додав Вальдек.
— Я єбу, я єбу, я єбу, — повторював Філіп, мов мантру.
Як тільки вони зрозуміли, що сталося, він упав на коліна та розплакався, а потім повторював одне й те саме знову і знову.
— Виглядає як кабан, — повторив Ромек, ніби це було якесь магічне заклинання, яке миттєво перетворить тіло мертвої жінки на кількарічну свиноматку.
Але правда полягала в тому, що і справді можна було помилитися. На жінці була хутряна шуба, яка сягала колін, а поза тим була голою. Вона, мабуть, щільніше закуталася в шубу від холоду, тому лише бліді литки та обличчя відрізняли її від тварини. Коли вона вийшла з лісу на стежку, то, мабуть, спіткнулася, впавши на коліна, тому вони побачили лише хутро. Вони ж очікували дикого кабана, а якщо очікуєш кабана, якщо бачиш хутро, то бачиш кабана. Але яка в цьому користь, якщо це була людина?
— Вона жива? — спитав Вальдек.
— Ні, — відповів Роман. — Получила прямо в лоба.
З голови жінки лилася кров. Її перевернули на спину, і Ромек поклав пальці між її великими, блідими грудьми, які були розсунуті, але жодних ознак життя не було. Він знову подивився на голову, поранену кулею. Ніяке штучне дихання чи масаж серця тут не допоможуть; від таких ран не оговтуються.
— Може, викличемо допомогу? — сказав Філіп позаду них.
— Малий, тут нікому допомагати, — відповів Вальдек.
— Як то це? — не довіряв хлопець.
— Забираємо її до лісничівки, — наказав Роман. — Вальдек, біжи з молодим вперед, візьми той візок для дров, а я її понесу. Повертайся, і ми її покладемо до нього. При світлі побачимо, що і як.
Він сказав це, щоб дати Філіпу якусь надію, бо хлопець явно був приголомшений. Початковий шок мав минути, а потім… Що ж, їм доведеться вирішувати, що робити далі.
Вальдек одразу зрозумів його, смикнув юнака за руку і допоміг йому підвестися. Вони почали швидко йти, майже бігти, і за лічені секунди зникли в темряві лісу.
Ромек прислухався якусь мить, але його огорнула тиша, така, що буває лише взимку – важка, майже крижана, що замерзає. Він прислухався, бо якщо жінка тікала, хтось міг її переслідувати, а обставини вказували на те, що цей хтось мав не зовсім добрі наміри. Через пару десятків секунд він взявся за справу. Зняв шарф з шиї та пов'язав його їй на голову, потім застебнув її шубу. Він не хотів, щоб жінка забруднила йому одяг під час перевезення. Він перекинув гвинтівку через плече, цього разу через голову, щоб та не впала під час подорожі, і підняв жінку. Вона була не такою легкою; інерція, здавалося, додавала їй ваги.
Він вирушив до лісничівки. Йому не потрібен був ліхтарик; він ходив цим шляхом стільки разів, що метра видимості, яку забезпечував сніг, було достатньо. Через кілька хвилин він побачив промінь ліхтарика, що світив на стежку, і почув сопіння приятеля.
— Маю візок, — оголосив Вальдек.
— Де хлопець?
— Я залишив його біля лісничівки. Він у розпачі.
— Курва, тільки б він нікуди не подзвоним.
— Я про це не подумав, але він схопив пляшку горілки і дудлить з гвинта.
— Добре, швидко повертаємося.
Роман кинув тіло на візок.
Він взяв ручку у свого старшого колеги і сильно потягнув; тепер це було відносно легко. Вальдек йшов попереду, використовуючи світло, щоб не впасти в якісь ями. Біля лісничівки вони попрямували до сараю і залишили там візок з тілом. Замкнули двері та зайшли до будинку. У Романа майже запаморочилася голова. Усередині було дуже тепло, пахло чаєм та ромом, а магнітола все ще грала, цього разу різдвяну колядку "Бог народжується". Лісничий підійшов до апарату та поставив касету на паузу. Він подивився на диван, на якому сидів Філіп. Перед ним стояла пляшка горілки, вже наполовину порожня. Хлопець гойдався вперед-назад і щось бурмотів, час від часу сміючись сам собі під ніс, але по його щоках текли сльози.
— Молодий чоловіче! — вигукнув Роман. — Як справи?
— Мій батько, — відповів Філіп і подивився на свого начальника затуманеними очима. — Віни не витиримайє... Не витиримайє... Все життя хуярив, не витиримайє. Врубаєсся, він вб'є себе.
— Все буде добре, не хвилюйся, ти нічого поганого не зробив, – заспокоїв його Вальдек. — Це був нещасний випадок.
Так, нещасний випадок, Ромек це розумів. Звичайно, це був нещасний випадок. Хіба що було кілька "але". По-перше, їм не слід було йти в ліс зі зброєю. Якщо вони підозрювали, що хтось краде ялинки з лісу, вони були зобов'язані викликати відповідні органи, а не грати в ковбоїв. По-друге, вони були п'яні, і якби вони викликали поліцію, їх би негайно продули на алкоматах, тож хай буде що буде. Ромек знав, що це кінець його кар'єри лісничого. Він би точно отримав тюремне ув'язнення. А як щодо Вальдека? Він би пішов на пенсію, але передчасно, зі зменшеною виплатою. Хіба що він його здасть, але вони знають один одного все життя; старий лісничий не хотів би з ним так вчинити. А як щодо хлопця? Він ні в чому не винен, йому не висуватимуть звинувачень, але з лісовою службою для нього буде покінчено. Сюди і так було важко дістатися, потрібні були дуже добрі "лапи", і ніхто не візьме під власні крила хлопця, вмоченого в таку ось справу.
— А нічого і не було, — раптом сказав Вальдек. — Розумієш, Ромусю, нічого і не сталося.
— Та годі, як це не було? — заперечив Ромек. — Але ж...
— Але що? — перебив старший приятель. — Я бачив, ти бачив, хлопець бачив. Ти нічого не скажеш, я нічого не скажу, хлопець теж, повір мені, у цього хлопця хороша голова на плечах. Ми з ним як слід поговоримо вранці.
— Вальдек, я вбив людину.
— Ти застрелив людину, — відповів Вальдек. — Випадково. Я знаю тебе, Ромусю, ти хороший хлопець, чесний, ти ніколи в житті не брав жодного злотого в якості хабара, хочеш хлопця в люди вивести, а мені в житті чи мало допоміг? Ну то що? Хочеш до в'язниці? Нічого не було, кажу тобі. Ми все це владнаємо.
— Вальдек, не знаю...
— Ну, якщо ти не знаєш, то добре, — знову перебив його приятель. — Візьми себе в руки.
— Що ми робитимемо з тілом?
— Піде в болота. Не вона перша і не вона остання.
— Її будуть шукати.
— І нехай шукають. — Вальдек кивнув. — Ми допоможемо, будемо тримати руку на пульсі.
— Але...
Старший лісничий підійшов до молодшого приятеля і схопив його за плечі. Подивився йому в очі.
— Хочеш зіпсувати собі життя? — спитав він, говорячи повільно та чітко, щоб його товариш міг зрозуміти. — Хочеш? І мені, до речі? І тому хлопцеві? Але собі найбільше? Ти цього заслужив?
— Не хочу.
— А чи будуть її шукати, ще належить з'ясувати. Щось в тому лісі сталося. Ти бачив ту жінку, голу, лише в шубі, яка тікала від когось, з обмороженими ногами. У мене таке відчуття, що вона не була святою. Можливо, ці бандити знову зводять рахунки?
— Так.
— Нам треба піти туди і подивитися, що сталося. Розумієш?
— Так. А молодого залишимо тут?
Вальдек підійшов до Філіпа, взяв пляшку, налив горілки в склянку і дав її хлопцеві.
— Пий.
Він втиснув склянку тому в руку, і хлопець слухняно нахилив її і випив вміст одним ковтком з майстерністю старого п'яниці.
— Щоб він не перевернувся, — сказав Ромек.
— Віднесу його нагору і покладу у ванну, щоб він не знудив. До ранку буде непритомний. А потім ми підемо перевіримо, що там сталося.
— Вальдек, на стежці сліди, де її підстрілили, кров.
— Подивись он туди. — Старий лісник вказав на вікно, що виходило на двір. — Бачиш? Сніг прикриє.
Почало падати. З неба падали густі згустки снігу, ніби хтось розірвав ковдру перед лісничівкою. Зробилося дуже святково.
Розділ 24
6 січня 2025 року
Пьотр спокійно слухав історію, хоча вона була не дуже довгою. Він не міг позбутися думки, що якби все це тоді вийшло назовні, його життя було б набагато спокійнішим протягом останніх двадцяти п'яти років. Боженка ніяк не могла б нічого сказати, оскільки вона померла майже відразу після втечі.
Він не чув пострілу, але пам'ятав, як одразу ж попрямував додому, тікаючи з лісу, хоча жінці довелося чимало пережити.
— Це був нещасний випадок, — спокійно оголосив лісничий.
— Чому ви не повідомили про це? — спитав Пьотр, хоча й знав відповідь; він сам волів приховувати те, що накоїв.
— Зараз легко казати, але тоді...