А про мене сказав, що я відомий Деметер Бавтя з розбійницької банди Яношіка. Дізнавшись про це, німець — городника звали Мюллером — злякався і зразу розрахувався зі мною; а за той час, що я провів у нього, дав мені чотири монети по двадцять крейцерів.
— Вони при тобі, ці чотири монети? — спитав Фні, який стояв перед дзеркалом і робив проділ, за чісуючи своє срібне волосся.
— Вони в мене в кишені.
— Добре заховай їх синку, потім віддаси своїй нареченій,— сказав Фаї схвильовано.— Вона за ці чотири монети краще тебе кохатиме, ніж за всі маєтки Буттлерів.
— Я так і зроблю, мій дорогий опікуне.
— Але почекай! Це зробиш ти лише тоді, коли я тобі скажу, не раніше. Взагалі, я ще маю з тобою поговорити по-серйозному, графе Пардані!
Обличчя Фаї набрало урочистого, майже величного виразу, а голос задзвенів, як костьольний дзвінок***.(***В католицьких церквах під час служби при деяких обрядових церемоніях дзвонять у три або чотири спаяні між собою дзвіночки).
— Дай мені слово шляхтича, що ти ні під яким приводом не будеш намагатися зустрінутись зі своєю Пірошкою, поки я тобі не дам на це дозволу. І на цьому — святий мир! Ніколи більше не будемо згадувати про цей невеличкий інцидент нікому не будемо про цe розповідати.
Буттлер простяг руку.
— Як вона тремтить! — сказав Фаї.
— Нічого, коли я даю руку, я додержу слова.
— Я знаю. Можливо, тобі не доведеться довго чекати, бо ми тут не гаяли часу, як ти. Коли б ти тільки знав, які комбінації довелось мені зробити в цю ніч, щоб прибрати до рук того словака, яки й зробив для Дорі підйомну машину. Вдома я розповім тобі все до подробиць. Я наобіцяв йому золоті гори й рай земний, навіть шляхетським станом наділив його, хоч ти сам знаєш, як я ненавиджу словаків відтоді, як вони поїли мої тюльпанні цибулинки. Зараз цей шалапут, хвала богу, вже в нас удома, в Бозоші. І взагалі, наші справи непогані. Єпіскоп Фішер пообіцяв мені, що буде на твоєму боці, твій майбутній тесть заручився підтримкою намісника, а Перевицький роз'їжджає "Від Понтія до Пілата"* і пише, що за три-чотири місяці можна чекати присуду.(*Понтій Пілат — римський намісник в Іудеї, за легендою, він віддав розп'ясти Ісуса Христа; ходити від Понтія до Пілата — означає: безцільно оббивати пороги). Словом, поки я живий,— не бійся!
Буттлер жваво схопився на ноги: старик вдихнув у нього нову надію, і він кинувся до Фаї, схилився перед ним і поцілував руку.
— Всього мого життя буде замало, щоб віддячити вам.
— Та що ти! Я ж не піп,— суворо запротестував старий пан і насупився.— І за що ти повинен мені віддячувати? Не думай, що я такий дурень, щоб за твою вдячність із шкури пнувся. Я за це матиму окрему нагороду. Кожного разу, коли мені вдається здійснити подібну віртуозну комбінацію, як з цим Відонкою, я завжди уявляю собі, що моя сестричка Марі, твоя матуся, дивиться на мене з небес і каже твоєму батькові: "Ну, і ловкий же цей старий Пішта!" І, згадавши це, я завжди так сміюсь, так сміюсь...
Він справді хотів був показати, як він сміється, і доти розтягав губи і жмурив очі, доки в них не зцблищали дві великі сльозинки.
Розділ десятий
НЕВИДИМІ РУКИ
Ще шумлять ліси на унгських пагорбах, але вже не так, як у ті часи, коли до лісного шуму приєднувались голосні зітхання Буттлера. Багато дерев загинуло з того часу і мало виросло. Старіє земля, холоне. Велетні тварини, могутні дерева і великі пристрасті починають покидати землю.
Але ж ще в'ють гнізда пташки і ще співають і цвірінькають про любов. Ще здіймаються над Бозошем сонечка, що летять у бік Борноца. А чи хвилює це ще когось?
Ще де-не-де можна побачити вивернутий межовий камінь з вирізьбленою на ньому літерою "Б". Але хіба він тепер означає щось або когось? Під плугами бозошських орачів іноді блисне світлий гудзик або пряжка чи вивернеться із розпоротих грудей матері-землі зотлілий підбор панського чобота. І селянин, тримаючи в руках чепіги, зітхне: "Гей, це ще, мабуть, чобіт графа Яноша!"
А потім почнуть складати легенди про старі хороші часи. Як було і що було тоді. Тут сновигали екіпажі, кур'єри, гусари. Зараз і королі не одягаються так, як тоді гусари Буттлера. Згадають і те і се, і цей великий процес, і тому подібне...
Тоді й селянин був сам собі паном. Зокрема, коли йшлося про паливо. Сьогодні в нас нема дров, а тоді всюди валялися зрубані панські дерева. Ще Будої почав знищувати ліси. Тоді, xто тільки хотів, тягнув усією сім'єю до свого двору великого дуба, і дерево зразу переходило у власність селянина; ніхто його не питав, де він купив колоду. Тоді це важило стільки ж, як сьогодні підняти з панської землі соломинку, щоб прочистити свій мундштук.
Потім ту велетенську деревину якось тягли до кухні, де посередині, навпроти дверей, стояла піч. Туди засо вували один кінець колоди і підпалювали; ставало жа р ко, люди грілися, варили їжу. Коли частина колоди зго ряла, деревин у знову підсовува ли в піч, наскільки це було можливо. Так проходили дні, тижні; поступово, поволі стрункий дуб-велетень зменшувався так, як зменшується олівець у столяра. Зрозуміло, поки дерево лежало через поріг, зовнішні двері не можна було зачиняти. Цe було трошки незручно, але розпилювати його на шматки і колоти селянину теж не хотілося. І от з цих двох невигод він вибирав меншу — волів не зачиняти дверей. Тут менше треба було прикладати сил...
Одна лава під хатою, друга під шовковицею, третя там, четверта ще десь в іншому місці, і на кожній з них і в будень і в свято сидять, мов квочки, жінки.
В хаті, на ліжку, викладеному аж до стелі перинами і подушками, аж до полудня вилежується молодичка. Над нею в ночвах, що висять на мотузках, спить дитинча,— це його колиска. Коли заплаче воно — не велика біда: мати підніме ногу, штовхне колиску, і та загойдається. Важко цілу ніч колисати, а штовхнути ногою можна і спросоння. Колисати — робота, штовхати — розвага. Могло статись і так, що від великого поштовху дитина випаде. Коли і випаде — теж не біда, бо впаде матері на руки. Якщо дитина, не впаде, але й не перестає плакати, то в молодиці і для цього є ліки: хороша мелодійна пісня, яку вона і почне наспівувати:
Люлі-люлі, спи, маленький,
Сон присниться хай гарненький,
Бог пришле тобі пташатко,
А вже клітку зробить татко.
В білі рученьки дитини
Янош-граф цукерку кине...
Ті, що колись смоктали ті цукерки, стали старими беззубими жінками і сивими дідами. Про "великий процес" вони, коли і знають щось, то тільки з розповіді.
А в свій час він розбурхав всю країну, від Відня аж до Мункача. Навіть в далеких містах, таких, як Брашов, старі жінки, повертаючися з церкви, говорили: "Цікаво, як воно закінчиться?"
Протестанти, католики, священики, городяни, знатні і дрібні шляхтичі — всі розподілились на два табори; весь народ, вся країна стежили за процесом, мов за спектаклем, від результату якого залежала доля посівів.
Коли помер Йосиф П., то, незважаючи на суворий нагляд, чиясь безбожна рука наклеїла на труну (поліція так і не зуміла розшукати, хто це зробив) пасквіль, два останні рядки якого звучали так:
І серце й голова монарха — вічні є:
Вони із каменю, а камінь не гниє.
І справді, це так! Всі боялися, що не помруть і традиції Йосифа: настільки вони були ще свіжі.
Духовенство, оберігаючи себе, приховувало всілякі відомості з свого особистого життя. Воно воліло замовчува ти гріхи деяких священиків, ніж викривати їх і тим самим шкодити церкві і всьому попівству. Сильні світу цього схильні були робити висновки, виходячи з невірних посилок. Сатиричні картини того часу зображували Йосифа П. з двома торбинками на шиї: в одній було духівництво, а в другій — угорська конституція. Розмахуючи руками, монарх бив то по одній торбинці, то по другій.
Світська знать так звикла до такої поведінки Йосифа, що і після його смерті, коли він уже не гатив по торбах, все ще боялася, якщо хтось торкався до одної з них, бо думала, що після першої прийде черга і до другої. А насправді ж — в одній торбі були раки, а в другій — дріжджі,— речі, які ніяк не в'язались між собою.
Все одно. Світська знать прийшла до розумного висновку, що олосреську шлюбну справу треба вести дуже тактовно.
...Ох, тактовність! Це набридливий собака , що завжди плентається в нашій країні під ногами справедливості.
Невидимі руки приведені в рух. Хто знає, як і звідки,але раптом цілі юрби всіляких посередників, мов зграї сарани, пустились одні — до Потока, другі — до бозошського палацу.
Інтимному другу ерцгерцогині Марії-Луїзи, яка користувалася великим впливом при дворі, могутньому графу Ференцу Зічі враз прийшло в голову, що він, власне кажучи, є родичем Іштвана Фаї, і тому повинен нанести йому родинний візит. Коли вони сиділи в курильній кімнаті, граф Зічі згадав пану Фаї, що її світлість ерцгерцогиня Марія-Луїза із задоволенням прийняла б звістку, що він, Фаї, згодний порадити молодом у графу Буттлеру помиритися зі своєю дружиною, замість того, щоб віддати на поталу злим язикам знатні родини і підкопуватись під авторитет духівництва.
— Але ж вона йому не жінка, дорогий Ференце, відповів Фаї.
— Саме цього й треба. Він повинен визнати її своєю дружиною!
— А якщо він її не любить?
— Ет, хіба він не може себе перебороти, коли цього вимагають інтереси суспільства ?
— Які ж це інтереси суспільства?
— Мир і спокій, шана і довір'я до церкви, яких ніяк не можна розхитувати.
— Але ж він іншу любить.
— Е-е, це балачки! Такі міркування гідні шевця, який бере собі за жінку яку-небудь Софійку, і вона після цього стає його тягловою худобою, джерелом насолоди, служницею, другом, супутницею в житті і порадником. Ну, зрозуміло, він і тримається тої, яку колись вибрав собі. Але інша річ — пан, такий могутній магнат, як Буттлер. Жінка йому потрібна для того, щоб появлятиси з нею в світі. А для цього бажано лише, щоб на ній добре сиділо плаття. Що ж до кохання,— боже ти мій, стільки квіток розпускається на білому світі! Буттлер зможе зірвати собі ту з них, яка йому найбільше до вподоби.
Все це було подано світлим Ференцом Зічі під відповідним соусом, причому особливо було підкреслено те, що, в разі успішного вирішення цього питання, Фаї може одержати високу королівську нагороду.