У залі пахло скислим пивом і олією для смаження картоплі фрі, ще ніхто не взявся за прибирання після вечірнього перегляду матчу. Але найголовніше було те, що малюнки висіли на тому самому місці, що й кожного дня.
— Ти все-таки хочеш їх, так? — Йоля подивилася на нього допитливо, але вся її цікавість, а може, і підозрілість зникли, коли вона позіхнула.
— Лише на хвильку, – пояснив Оскар.
— А тепер я і не знаю, чи хочу тобі їх давати.
— Йолька, благаю.
— Гаразд, гаразд, не нервуй.
Дівчина підставила стілець до стіни, потім піднялася на нього і стала навшпиньки, щоб дістати до рамок. Вона потягнулася до першого малюнка, схопила нижню частину рамки, обережно зняла її і подала Оскару. Потім з не меншою ретельністю взялася за другий і третій. Хлопець одразу ж розклав їх на столі, відступив на крок і оглянув їх усі разом.
— Не так, — пробурмотів він під ніс, а потім знову почав пробувати різні комбінації.
Він розкладав їх поруч, один над одним, у трикутник. Жодне з розташувань нічого не означало, не з'являлося жодного зображення чи хоча б чогось, що могло б стати поштовхом до роздумів.
— Курва, — вилаявся він, знервований. — Я думав, що це буде легко і відразу впаде мені в око.
— Оскаре, що ти насправді шукаєш? — запитала Йоля з підозрілим виразом обличчя.
— Сам не знаю, — відповів він. — Якесь посилання, що-небудь. Я підозрюю, що Олька хотіла передати щось світу, але не знаю, що саме. Лєнка це розгадала, залишила підказки, але вони туманні.
— Це має сенс, – сказала дівчина. — Вона дуже переймалася цими малюнками.
— Єдине, що я маю, це те, що їх треба якось розташувати поруч...
— Зачекай, – перервала його Йоля. – Може, так?
Вона обережно вийняла всі малюнки з рамок, в які вони були вставлені, і виклала їх поруч.
— Мені заважала рамка, я не могла зосередитися, – пояснила вона.
— Гарна ідея, – похвалив її Оскар.
Вони стояли пліч-о-пліч і дивилися на три аркуші з ескізами, як двоє знавців мистецтва, які завітали до галереї і зупинилися надовго біля справжнього шедевра, щоб розгадати послання художника. Однак для них це все ще залишалося загадкою.
— Ти не повинен був повертатися сюди, за їхніми спинами пролунав чоловічий голос.
Оскар відчув, як його серце почало битися швидше.
РОЗДІЛ 18
П'ять років тому
Павел дивився на екран смартфона і вкотре читав повідомлення, яке отримав від Ольки. Він мусив переконатися: те, що бачить, є правдою. А може, хтось підробив її номер? Ні, навряд чи. Якби це було надіслано через якийсь месенджер, він би запідозрив, що її акаунт зламали. Але звичайний SMS? Ні, навряд чи.
Вискочимо кудись?
Два слова, і йому ніби хтось подав кисень. Вони вже колись виходили разом, і це був не дуже вдалий вечір. Він був напружений і, щоб приховати цей стрес, говорив занадто багато і безглуздо. Ні, все було не так вже й погано, принаймні так йому здавалося відразу після повернення додому, але чим довше він це аналізував, тим більше знаходив помилок у своїй поведінці. Він не відкрив і не притримав їй двері біля входу, але ж він мусив увійти і перевірити, чи заброньований столик чекає на них. Він чекав. Замовив страву з часником, бо любив таку, а потім через це боявся поцілувати її на прощання хоча б у щоку. Він також взяв собі пиво. Правда, він майже не пив щодня, але це здавалося йому таким мужнім і він сподівався, що трохи розслабиться. Але він мав слабку голову і після пива говорив ще більше дурниць. Він не дав їй слова сказати, а ж жінка повинна говорити, а він слухати, так йому пояснювали друзі. І потім протягом місяця вона не розмовляла з ним і уникала його. Аж дотепер.
Він відповів, потім вона, знову він, і так вони переписувалися. Врешті-решт вони домовилися зустрітися там, де і раніше, бо, мовляв, їй сподобалося. Він трохи здивувався і пішов. А тоді зробилося вже дивно.
Зарезервований столик (той самий, що й минулого разу) їй не підходив. Вона вказала на інший, і хоча офіціант скривився, бо він був заброньований для когось іншого, врешті погодився на заміну.
— Я хочу столик біля вікна, – пояснила вона і сіла так, щоб бачити вулицю.
Він вирішив дати їй говорити, але знову більше говорив він. Цього разу головним чином тому, що вона майже не розмовляла. Вона взагалі була якось відсторонена. Весь час вона оминала його поглядом, втупившись у вікно, ніби чекала на когось, з ким домовилася про зустріч. Вона мало їла, ще менше пила. Ну що ж, друге побачення, гірше за перше. Якщо буде третє, то він боявся, як воно пройде.
Коли вони вийшли, вона взяла його під руку. Павел здивувався, але відчув приємне тепло, яке може дати тільки близька присутність іншої людини, до якої щось відчуваєш. Він почав перейматися її дивним настроєм. Вона йшла неспокійно, втрачала спільний крок, нервово озиралася. Коли вони майже пройшли парк біля її квартири, вона раптом зупинилася, як вкопана, і боляче смикнула його за плече. Вона дивилася кудись убік, і він мусив придивитися, щоб зрозуміти причину її поведінки.
Чоловік стояв на краю кола світла, що падало від ліхтаря. Було видно його силует і обличчя, але тіні на ньому згиналися так, що воно виглядало наче вкрите рідкою маскою. Одного разу йому здалося, що він бачить все чітко, а через частку секунди все зникло.
Олька сильно потягнула його за руку, і вони попрямували до виходу з парку.
— Хто це був? — запитав він.
— Ніхто, — відповіла вона. — Не знаю.
Вона сказала це занадто швидко. Вона знала. Вона знала його. Весь вечір вона чекала на нього. Чи зустрілася вона з ним тільки для того, щоб викликати ревнощі в цього незнайомця? Йому стало сумно.
А наступного дня і протягом наступних днів було ще гірше, бо вона знову забула про його існування.
А потім вона померла.
РОЗДІЛ 19
Літо 2024 року
1.
Оскар обернувся і подивився в очі Єжикові. Чоловік звів брови, і його вираз обличчя чітко говорив, що це не найкраще місце і ще гірший час для зустрічі. Він був на голову вищий за хлопця, масивніший, стискав кулаки і розтискав їх, майже в такт диханню.
— Тату? — Йолька безпомилково прочитала попередження з постави свого батька.
— Ти не повинен був сюди повертатися, — знову промовив чоловік низьким голосом. — Але я знав, що так буде. Я з самого початку попереджав її, що це не може залишитися в таємниці.
— Це моя сестра... – вичавив Оскар, борючись із затиснутим горлом.
— Йоля, вийди, — коротко кинув Єжик у бік дочки, і та здригнулася.
— Ні, — твердо відповіла вона.
— Вийди, — повторив батько і повільно повернув голову в її бік. — Благаю тебе, це для твого ж блага. Я все тобі розповім, але не тут і не зараз.
— Але, тату...
— Я не зроблю йому нічого поганого, – пообіцяв Єжик, дивлячись на свої кулаки, ніби тільки зараз зрозумівши, чого насправді боїться його дочка. — Я тільки мушу йому щось сказати. Обіцяю. Але це тільки для його вух, бо це його сестра.
Йоля подивилася на Оскара, а той кивнув головою. Він відчував, що йому насправді нічого не загрожує, принаймні з боку цього чоловіка.
— Тату, ти зробив щось погане? — тихо, майже пошепки запитала дівчина, ніби ці слова трималися її горла гострими кігтями страху, що її життя ось-ось зруйнується.
— Ні, донечко, – відповів Єжик. — Вийди, будь ласка.
— А мама?
— Вийди, – повторив батько.
— Йола, – підганяв її молодий Павлік. — Дай нам кілька хвилин, будь ласка.
Дівчина швидко витерла сльози з очей, розвернулася на п'ятах і вийшла з бару через головні двері.
— Краще, щоб вона не знала, – сказав Єжик через кілька секунд.
— Що?
Чоловік підійшов до нього і подивився на стіл. Побачивши витягнуті з рамок малюнки, рівно викладені поруч, він посміхнувся і зітхнув, як вчитель, побачивши впертого учня, який, хоч і є рішучим, але все ще не зрозумів суті поставленого перед ним завдання.
— Ти добре міркуєш, – сказав він. — Але... Я сам ніколи б до цього не додумався, тому не буду вдавати з себе мудреця. Я зрозумів це послання тільки тоді, коли монтував тут весло, яке отримав від плотогонів з Дунайцю. Шматок дерева, я хотів повісити його над баром. Я зачепив картинки, всі вони впали і розбилися.
Єжик дістав з кишені телефон, увімкнув у ньому ліхтарик і поклав його на стіл так, щоб світло було спрямовано вгору.
— Дай свій, — наказав він Оскару.
Зі смартфоном хлопця він зробив те саме, поклавши один гаджет поруч з іншим. Потім він взяв один із малюнків і поклав його на телефон так, щоб обличчя Біса опинилося точно на ліхтарях. Стражник Бещад тепер здавався ще грізнішим, його паща заблищала гострими зубищами.
— Я взяв ці малюнки до майстерні, щоб швидко все поправити. Ти знаєш, як це в барі, потрібно мати багато речей для швидких ремонтів, а оскільки я збираю різних святих, ікони та картини з околиць, то часто мушу їх консервувати, ремонтувати. Я подумав, що знайду щось для оправ.
На першому малюнку він розмістив інший, цього разу із зображенням Лішого, подбавши, щоб вони ідеально лягли один на одного. Силуети дещо відрізнялися, один з монстрів мав лапи розставлені в сторони, другий спирався на одну, а другою готувався до атаки, але їхні голови опинилися точно в тому самому місці і... Оскар помітив, що це вже не були дві пащі, а одна з дуже багатими рисами. Вони стали більш людськими. Так, це був чоловік, і він, мабуть, вже десь його бачив. Поки що він нагадував істоту з фільму "Щось", трохи безформну, але з людським елементом у вигляді обличчя.
— О, курва... — прокоментував Оскар.
— У мене є така потужна лампа для моделярів, яка допомагає в реставрації всіх цих знахідок з Бещад, – продовжив Єжик. — А колись навіть купив креслярський стіл з підсвіткою. Він виявляє всі нечистоти в папері. І коли я склав ці малюнки рівно один на один, щоб перевірити їх точні розміри перед обрізанням скла, я побачив саме це.
Чоловік поклав на самий верх третій з малюнків, на якому був зображений Боровий. Його тіло, прикрашене заплутаними гілками, заповнювало аркуші, але Оскар дивився не на це. Голова прадавнього вартового лісу вписалася між двох його товаришів і доповнила образ. Тепер не було ні найменших сумнівів, що на них дивився чоловік. Його голова була відтворена в найдрібніших деталях: зморшки на лобі, прищурені очі, гнівний вираз обличчя, сповнений ненависті, палаючий обіцянкою шкоди, що віщував усе найгірше, що людина може зробити людині.
— Вона намалювала монстра, — прошепотів Оскар.
— Вона мала неймовірний талант.
Брат Ольки не міг відірвати погляду від підсвічених аркушів і боявся, що цей образ залишиться з ним до кінця життя, що як тільки він закриє очі, перед сном або хоча б на короткий час, щоб дати їм відпочити, він знову побачить жахливу істоту, оточену шаленими тінями, вируючою торнадо з черепів, з розчепіреними пазурами, великими, як гріхи людства, і гострими, як відсутність жалю за них.