Там, серед ангелів, упізнала вона свого внука Янка Плахту, який помер ще в позаминулому році; був він у старих полотняних штанятах та в червоному жилеті, який стара сама йому колись зішила; і ще вона кількох глоговців запримітила, з тих, хто помер за останні десять років; йшли вони всі повільно, статечно, у тій самій одежі, в якій були погребені, і співали райських пісень.
Легко уявити, якої популярності зажила собі свята вдова після дня Петра й Павла, коли розлетілася навкруги чутка про її видиво: один за другим посунули до неї люди, які хотіли знати, чи не бачила вона на небесах їхніх дорогих небіжчиків. "Чи не бачила ти мою донечку?. А мого таточка? Чоловіка мого сердешного?"
Селяни охоче вірили вдові і навіть не дивувалися з того, що сили небесні відкривали їй більше таємниць, ніж іншим смертним. Адже ще з покійним батьком старої Адамец, з Андрашем Флінтою, добре відомим навколо злодюгою, сталося справжнє чудо. Коли від глоговського цвинтаря відрізали шмат землі для тракту, — а було це років вісім тому, — розкопали його могилу, щоб перенести останки на інше місце, глянули на труп, то очам своїм не повірили: старий обріс у могилі бородою — а п'ять свідків божилися, що пастух Тамаш Гундрош чистісінько поголив його на смертній постелі.
Тож старий Флінта потрапив на небо — це було ясно всім без сумніву; ну, а коли вже він там, то невже такий крутій та не залишить часом шпарку у дверях, щоб його дочка, Агніша, могла підглянути, що і як там діється.
Однак дзвонар Пал Квапка рішуче твердив інше. Пал Квапка розповідав: що коли ударила гроза, почав він у дзвони бити, хмари відганяти, озирнувся на мить назад і ось що побачив: по дорозі до села шкандибає старий єврей, а у руках у нього якась величезна тарілка, з червоної матерії, та сама, що її панотець над кошиком побачив. Квапка, зрозуміло, не дуже-то над цим замислювався, тому що спати йому хотілося, та ще й до всього вітер знявся і запорошив йому очі: пам'ятає він це, звичайно, не так щоб дуже ясно, та що було таке — готовий в тому заприсягтися, — а Пал Квапка, кожен знає, говорити пусто-дурно не буде.
Чоловіка цього, на єврея схожого, бачили і інші. Подорожній був старий, згорблений, мав довге сиве волосся, у руках тримав ціпок, ручка якого нагадувала своєю формою закручений свинячий хвостик. Коли дивний дідуган проходив повз колодязь Прібілів, вітер зірвав з його голови капелюха і на самій маківці стала помітна біла плішина завбільшки з кільце в вудилах.
— Бодай мені очі повилазили, — казав церковний сторож (це він побачив старого в ту мить, коли той лишився без капелюха), — бодай мені повилазило, коли він не був викапаний святий Петро, що у нас на іконі. Достоту такий, от тільки ключів у руках бракувало.
Від колодязя Прібілів старий подався просто до поля Іштвана Штропова, засіяного люцерною, де паслася корова родини Краткі; корова намірилася була буцнути єврея, а він узяв та й уперіщив її палицею — відтоді (можете спитати у самих Краткі) корова почала давати щодня по чотирнадцять кварт молока. А доти Краткі й чотирьом квартам раділи.
Біля околиці дідуган перестрів мірошникову служницю і запитав, куди йому йти на Леготу. Дівчина, на ім'я Ержі, показала йому дорогу, і він попрямував далі стежкою, протоптаною через гору. Згодом Ержі пригадувала, ніби, коли він йшов, вона бачила німб довкола його голови.
Ет, що там казати, — звичайно, це був святий Петро! А чому б йому, власне, і не бути? Хіба мало ходив він, мало землі переміряв разом з Господом Богом нашим Ісусом Христом? У стількох літописах згадується про великі його діяння, що навіть соте покоління не перестає про них розповідати. А що було можливо колись, може статися й опісля. І ось селом від одного до другого розійшлася дивовижна поголоска: маленькій сестричці нового панотця Господь Бог під час грози надіслав полотняний намет, щоб захистити її від дощу. Захисник убогих та стражденних заради цього відправив на землю самого апостола Петра.
Ох, і став же в пригоді Господь Бог дитяткові! На дівчинку зараз зайшла мода. Сільські господині миттю позасукували рукави і ну місити пироги, варити молочні каші, смажити макові пиріжки, а потім усі ці харчі понесли маленькій знайді. Панотець не встигав двері відчиняти — молодиці плавом пливли до хати, несучи в руках полумиски з різними наїдками, зав'язаними у білесенькі клуночки. Панотець Янош дивився на все те, та й очима блимав.
— Батеньку наш, панотчику! А я тут гостинчика принесла. Дочулися ми, що сестричка ваша приїхала, ото я і подумала: незле б їй було та й смачненьким чимось поласувати. Могло б, звичайно, і ліпшеньке щось бути, та вже чим багаті, тим і раді... Душею ми аж он як раді, панотче ви наш, та не осудіть — мучиця у нас поганенька: шахрай мірошник що не вкрав, те попсував, провалитися б йому в пекло, проклятому. Можна на маленьке ангелятко подивитися? Кажуть, вона буцімто вродливиця!
Його преподобіє, звичайно, усіх допускав до крихітної Веронки, яку жінки по черзі пригортали та голубили. Дехто з них навіть ніжки у дівчинки поцілував.
Панотець раз у раз відводив убік погляд: не хотілося йому, щоб бачили парафіяни сльози, котрі лилися у нього з очей від надміру почуттів.
"Як я не цінував цих людей! У цілому світі нема кращого народу, ніж глоговці. І як вони мене люблять! Навдивовижу люблять!"— знай дорікав він собі, почуваючи гризоти сумління.
Опівдні заявилася тітонька Адамец, яка, до речі, не дуже перед тим вчащала до нового панотця, але тепер вважала, що, оскільки у її* батька після смерті виросла борода, — і тим-то він, бодай частково, прилучився до сонму святих, — вона має повне право втручатися у справи церкви.
— Шановний панотче, — сказала вона руба, — дитяткові вашому хоч якась доглядальниця потрібна.
— Звичайно, доглядальниця не завадила б, та убога моя парафія, — задумливо промовив панотець Янош.
— Це чорт убогий, — підскочила Адамец, — бо у нього душі немає! А у нас душа є. Та й чи личить панові преподобному дівчинку одягати, вмивати та коси їй заплітати. Адже їй і вдень їсти захочеться, а у кантора харчуватися з дитиною не годиться. Дитині, панотче, дома варити треба. Це вже я, стара, краще знаю. Що там дзвонар? Дзвонар на те тільки й здатний, щоб сяк-так поприбиратися, а як же він, недотепа, з дитиною порадить!
— Ваша правда, але де ж узяти...
— Де узяти? А осьдечки я, прийшла вже! Мене Господь Бог для того й створив, щоб за вашим, паночку, господарством глядіти, я в цьому і сумніву не маю.
— Так, так, — затинався священик, — та де ж я для вас платню настачу?
— Довірте це нам двом, милий панотче, — узяла руки в боки Адамец, — мені та Богу. Бог воздасть мені за вас, панотче. А я цього ж таки вечора стаю до роботи, та й посуд свій принесу.
Священик тільки дивом дивувався та чудувався. Коли увечері прийшов до нього в гості Урсіні, і господар, розповідаючи про події дня, дійшов до пропозиції Адамец, Урсіні не йняв віри.
— Адамец? Ота стара відьма? Безкоштовно? Бог їй воздасть за тебе? Ні, Янош, такого чуда ще не бувало на цім світі, щоб глоговці вірили в борг Господові Богу. Ти, мабуть, зачарував своїх парафіян.
Панотець Янош тихо усміхався, а в душі його панувало благоговіння. Він сам розумів, що сталося чудо, — так незвично, так незбагненно було усе це. І все ж таки він здогадувався про причину дивних перетворень. На небесах була почута молитва, з якою він, стоячи навколішках на холодних церковних плитах, звернувся до Ісуса Христа. Ісус очистив душі глоговців від скверни себелюбності і кожному дарував від духа свого. Промисел Божий відчувався в усій подобі, в усій поведінці людей... І справді сталося чудо!
Чутки, що рознеслися про парасольку, до панотця Яноша почасти не доходили, а ті, що дійшли, викликали у нього тільки посмішку. Щоправда, він також не міг зрозуміти, звідки у нього взялася ця парасолька, та, коли минув перший подив, він поставив парасольку у куток, щоб віддати її, якщо з'явиться господар, і забув про неї. Парасолька та не була варта і п'яти шелягів.
Однак події цього знаменного дня ще не закінчилися. Увечері, наче блискавка, рознеслася по селу чутка, що у річці Бела Вода, яка вийшла з берегів після тієї шаленої зливи, потонула жінка глоговського багатія Міхая Гонгоя. Бідолашна жінка хотіла перейти через місток, щоб завернути гусей, які залишилися на тому боці. Вона вже перетягла під пахвою гусака та чорну гуску, але коли пішла по другу пару, то послизнулася і шубовснула у вируючу, спінену річку. Господи помилуй, адже вранці у річці і води майже не було, хіба що жабі по коліно, а опівдні вона роздулася стрімким потоком і навіки поглинула бідолашну жінку, бо нікого поблизу не було. Шукали її півдня, усе чисто перекинули у стодолі, на горищі та у підвалі, а увечері поблизу Леготи вода викинула мертве тіло.
Там знайшли її мешканці Леготи, упізнали, і один з них поскакав верхи у Глогову, щоб сповістити Міхая Гонгоя.
Страшна подія переполошила усе село. Люди купками юрмилися біля воріт.
— Отож-бо Господь і з багатіями може дати собі раду, — носилося довкола.
Дєрдь Клінчок постукав до святого отця:
— Великий похорон має бути післязавтра.
А дзвонар повернув до кантора, надіючись на чарку паленки в нагороду за добру звістку.
— Ну, пане канторе, — сказав він, — будьте напоготові. Знаменитого небіжчика маємо. Хороші псалми потрібні будуть.
На третій день відбувся похорон. Давно не бувало такого у Глогові. Пан Гонгой привіз попа з Леготи — хай удвох оплакують небіжчицю. Труну привезли з Бестерце на перепряжних, хрест возили у Копаніцу — тамтешній столяр пофарбував його у чорний колір, а по чорному білими літерами вивів ім'я небіжчиці і день загибелі. Зібралася сила народу, — коли б тільки погода не підвела сьогодні! Та щойно священик у повному облаченні, у супроводі усього причету рушив з дому небіжчиці, як цівками полив дощ. Панотець Янош послав Квапку додому:
— Біжіть щодуху та принесіть парасольку, вона стоїть біля старої шафи.
Пан Квапка витріщив очі. Звідки йому було знати, що таке парасолька!
— Послухайте-но, — нетерпляче промовив панотець Янош, — я про той великий полотняний обруч кажу, який ми позавчора знайшли над кошиком моєї сестрички.
— Так, тепер розумію.
Панотець, щоб не змокнути, став під накриття Петера Майго; прудконогий Квапка не забарився, і панотець Янош, узявши парасольку, на превеликий подив усього товариства одним помахом руки розкрив Ті — від цього парасолька зробилася широкою й круглою і стала схожа на десятки крил кажана, зчеплених одне з другим.