Але анекдоти студентів Потоцького університету виросли на іншому грунті.
Після того, як Шарошпоток відвідав канцлер Тугут, скільки тих народилось анекдотів! Кажуть, що ерцгерцог Карл, проїжджаючи через місто, хотів подивитися на славнозвісних потоцьких студентів. "Я хотів би,— сказав він Тугуту,— щоб ви дали відповідне розпорядження". Барону Тугуту соромно було признатися, що немає такої сили на світі, навіть у всемогутнього, яка б примусила студентів вийти на вулиці міста. Тоді Тугут пішов на хитрощі: надіслав розпорядження в Поток, щоб жоден студент не посмів появитися на вулицях міста в час прибуття туди ерцгерцога. Це дало свої наслідки: на, вулиці міста вийшли всі студенти університету, навіть хворі піднялись з ліжок.
— Це правда, що вони співали "Марсельєзу"? — спитав священик.
— Так, деякі співали.
— А це також правда, що Тугут заборонив студентам співати "Марсельєзу?:.
— Правда, але студенти вигадали новий текст. І хоч він позбавлений всякого змісту, але не заборонений. Тепер його безперестанку співають на мотив "Марсельєзи".
— Ну, це вже я сам хотів би почути,— сказав пан фівсолгабіро.
З радістю проспіваємо, якщо бажаєте.
— А Марішку не треба попросити вийти? Га?
— Ні.
— Ну, тоді готуйтесь. Я слухаю.
Студенти почали плести таку нісенітницю, якої досі ще світ не чув. Співали вони від душі, здавалось, аж волосся іскриться:
Сковорідка, каструля, качалка,
Фрау Муттер, гей МуттерІ Черпак,
Крампапулі, вода, чашка кави,
Пунш, яєчня, сосиски шматок,
Брага, соус, хороші харчі.
Шимпанзе, що сидів у кінці столу, гострив собі вуха; мадам Маліпо заморгала налитими слізьми очима. Здавалося, ось-ось вона заплаче, зворушена чудовими голосами.
— Боже ти мій, який чудовий переклад! — захоплено вигукнула вона.
І справді, слова тексту не тільки відповідали ритму мелодії, але й передавали справжнє звучання французької мови.
— Боже мій, який ритм! Навіть пародія не псує його. Від нього кров бурлить! Це ж крик душі обуреного велетня! Навіть на шимпанзе це вплинуло: він намагається звільнитись від прив'язаної до шиї серветки, ніби теж збирається напасти на Бастілію.
Очі молодого священика засвітились, і він, ніби віддавшись якійсь надприродній силі, сів до рояля (який тоді називався фортепіано), щоб заграти чудову мелодію Руже де Ліля* (*Руже де Ліль (1760-1836) — автор музики "Марсельєзи").
— Таку музику міг створити тільки військовий,— вигукнув старий барон, стукнувши пальцями по столу.Знаєте, мадам Маліпо, що зараз не завадило б?
— Що, кави бажаєте?
— Який дідько говорить про каву? Карманьйолу! (*Карманьйола — франзуцький танець швидкого темпу).Ви, напевне, можете станцювати цей танець, мадам? — додав він, задоволено засміявшись. Потім затягнув:
Жінки обіцяли бути проти
Мадам Маліпо зашарілась і, пробачившись, поспішно вийшла з їдальні.
Хіба можна було сердитись на нього, цього веселого старика, в якому так дивно сплелося хороше з поганим? Важко було розібратися в ньому, як і в грошах цісаря Франца,— із срібла вони чеканені чи з міді. Хитрість, наївність, скупість, щедрість, добродушність, підлість — все в ньому було, невідомо лише, в якій пропорції. Священик, який добре знав барона, бо кожного дня бував у нього, навчаючи баронесу музики та інших мистецтв, так характеризував старого: "3 нього можна було б зробити двох людей: один чоловік був би святим епіскопом, а другий — безбожним бандюгою".
Студентам він дуже сподобався, бо, на їхній погляд, у ньому жила ще одна людина: старий лицар жіночих сердець. Хлопці з ним дуже сприятелювалися. Особливо Жіга Бернат, який після обіду почав залицятися до Марішки. Він підсів до баронеси й спробував з нею завести розмову. Але це в Угорщині було завжди важким мистецтвом. Ним не володіли ні тодішні дівчата, ні тодішні хлопці. Якщо у дівчат були красиві очі, то вони говорили очима: то опустять їх, то піднімуть знову. Іноді й сміялись, але тільки так, щоб не показати зубів, бо це вважали непристойним. У чоловіків були тільки дві теми для розмови: цікавились погодою і тим, що приснилось дівчатам. Оті розумні розмови, що зустрічаються в романах,— вигадка, так само, як і дерева на картинах Рафаеля, які ніколи не існували в природі. Молодь мало говорила (дівчина мала можливість вдосталь наговоритись лише після того, як виходила заміж), а те, що говорили, було нецікаве. Але навіть і ці короткі розмови чергувались із довгими паузами мовчання, які час від часу порушувались такими запитаннями: "Над чим тепер задумалась панночка?" Тоді панночка, здригаючись, відповідала: "Вгадайте".— "0 боже мій, коли б я знав".
Юнак тримав моток бавовняних ниток, які панночка перемотувала в клубок. Це заняття було вже його першим кроком по шляху до воріт "серйозного наміру". Юнак тримав моток і дивився на дівчину. Це було досить забавним і вважалось цікавою розвагою. О боже мій! Вони не говорили стільки, як звикли говорити сьогодні. Не ділились думками, не висловлювали свої почуття, особливо дівчата. Ці маленькі хитрі створіння так уміли прикидатися дурненькими, простуватими, не здібними навіть воду скаламутити. Але все ж заміж вони виходили всі.
Цього Дорі навчав і свою дочку:
— Мало говори, дитино моя, або ще краще — зовсім нічого не говори. Якщо ти не сказала те, що мала сказати, — ще скажеш, але якщо скажеш те, про що потрібно було мовчати, — тут вже нічим справі не поможеш.
Але на цей раз баронеса ніби забулась, досить багато говорила з студентами. Особливо цікавилась Буттлером, в якому вона відчувала якусь меланхолійну м'якість.
— Ви забобонний?
— Чому ви так думаєте?
— Бо ви сказали панові священику, що прокляття лежить на Буттлерах. Чому ви це сказали?
— Про це існує легенда, і ми всі переконалися в її правдивості. Кожен член нашої сім'ї — дуже нещасливий, і предки, після тої події, теж такими були.
— Тим більше шансів, що ви таким не будете.
Граф Янош сумно посміхнувся. Баронеса поправила себе:
— Мені здається, навіть з певністю можна це сказати.
— Чому? — спитав він неуважно.
— Чим довше йде дощ, тим більше шансів, що опісля буде сонячний день.
— В цьому є доля правди.
— Ви знаєте,— далі щебетала дівчина,— що ваші предки на певний час засуджені перебувати в чистилищі, там вони блукають і покутують свої гріхи. Колись покута кінчиться, душа очиститься, і ваш рід звільниться від прокляття.
— Цього вас навчив пан священик? — спитав, граф Янош.
— Ви, як бачу, не вірите в духів?
— Бог його знає. Я про це не думав. А ви вірите?
— На всякий випадок. Коли ви залишитесь тут на вечір, то побачите, я викличу дух вашого предка. Якщо він не зможе прийти, я спитаю духів стола*, в чому справа (*Духи, що викликані під час спіритичного сеансу). От ми і дізнаємось, чи лежить таке прокляття на вашій сім'ї, чи ні.
— Ну, це я хотів би побачити.
— І побачите. Але для цього потрібні панночки Іжепі.
— А мені їх звідки взяти?
— Та ні, їх не треба ніде брати. Це дві старі діви, обидві — як висохлі мумії. Але медіуми вони прекрасні (*Медіум — посередник на спіритичних сеансах).
У них в пальцях флюїди (*Флюїди — по "Теорії спіритизму" — особливі випромінювання). Коли у нас хтось буває з гостей, то ввечері вони обов'язково приходять.
Так справді буває на селі. Люди тут нудьгують і від нудьги всім цікавляться. Звістка про те, що у Дорі зупинилось двоє юнаків, стрілою облетіла село. Спочатку вона мандрувала у тому вигляді, в якому її випустив на світ гайдук Дюрка: "Один із них граф". А другий? Другий — невідомо хто. Тут уже була воля для фантазії! Другий почав рости. Коли звістка дійшла до третього шляхетського двору, то у барона Дорі вже зупинились два графи, а в п'ятому дворі цей, "другий", вже перетворився в герцога.
Ну, а таких двох панів вже варто й побачити; хто вони і звідки — треба довідатись! Цікавість — сама по собi сильна пружина, а коли до того ще додати заздрість?! "Цей старий негідник зловив їх прямо на дорозі, мабуть, для своєї Марішки".— "Ох і великий же він пройдисвіт!" — "Як йому тільки не соромно?"
На такий "парад" обов'язково треба подивитися.
І ось з олосреських дворів (їх було чотири-п'ять) до двору Дорі під вечір попливли відвідувачі: пани, жінки, молоді дівчата, старі діви. Двері в домі пана Дорі не встигали зачинятись. Прийшли дівчата Сірмої у дивовижних солом'яних капелюшках, появилась гарненька вдова Майорноки (хай я провалюсь на цьому місці, якщо в неї брови не були нафарбовані!), з сусіднього села приїхав управитель маєтків графа Андраші з братом, старим "камерадом" пана Дорі, з яким він разом служив у армії. "Камерад", жартуючи, говорив, що він теж міг би побачити Наполеона кілька разів, якби мав очі на потилиці ...
І навіщо мені всіх гостей перераховувати? І чого б я мав описувати гуляння? Все було так, як звичайно буває. За столом не було сказано жодного нового слова. Пізніше — товариство розділилось на групи: старики залишились в їдальні грати в карти, старі жінки, відокремившись, в другій кімнаті пили каву; молоді в боковій кімнаті завели ігри: "Як вам це подобається" і "Серджусь на тебе". Тільки священик і мавпа ходили туди-сюди: то появлялись серед жінок, то біля дівчат, то між чоловіками.
Розділ третій
СТАРИЙ СВІТ
Це правда, що тодішнє світське життя було бідне і беззмістовне, зокрема це проявлялось у взаєминах жінок і чоловіків. Дарма літописці базікали, що колись і сіль була більш солона. У тих літописців була погана спостережливість.
Чоловіки займались мисливством, грою в карти і п'янством. Вони пили не тільки тоді, коли мучила спрага. І тоді пили, коли її не було. Краща насолода нашого життя — жінки — в ті часи не користувались належною увагою. Хто знає, чия тут помилка? Напевне, обох статей. Пани тяглись тільки до тих жінок, яких бажали собі придбати в коханки, а жінку цікавив тільки чоловік чи коханець, якого вона вже мала або інший, який замінить попереднього. Жінки не дуже були зацікавлені духовним життям. У них було тіло і мало душі. А втім, душа чоловіка не дуже відчувала потребу базікати з жінками. Воно й зрозуміло, бо коли глянемо на зворотний бік медалі, то переконаємось, що тодішні жінки не були здатні до світських розмов. Вони не були настроєні до цього, характер їхній не дозволяв цього робити.