"Суворе обличчя, чекай розправи, — каже Лемсон. — Хтось теліпатиметься на реї. Таке обличчя я в нього тільки раз бачив, коли на "Неймовірному" гарматні приціли за борт викинули". А в нинішні ідіотські часи, містере Хупер, викинути приціли — це однаково що бунт. Так роблять, щоб привернути увагу уряду й газети "Ранкові новини", і звичайно доручають комусь із кочегарів. Звісно, чутка розійшлася по нижній палубі, і ми всі стали перевіряти, чи нема за ким якого гріха. Але нічого серйозного не знайшли, тільки один кочегар признався, що чужа сорочка якось сама перекочувала до нього в скриньку. Капітан, так би мовити, підняв сигнал "усім бути присутніми при страті", але не повісили нікого. Сам він поснідав на березі й вернувся близько третьої години пополудні, і обличчя у нього було звичайнісіньке, як завжди під час стоянки. Лемсон утратив загальну довіру, бо зняв фальшиву тривогу. І тільки один чоловік, а саме такий собі Пайкрофт, міг зв'язати кінці з кінцями, коли дізнався, що містеру Вікері наказано того ж таки вечора їхати по боєприпаси, залишені після війни в Блюм фонтейнському форті. Нікого не дали під команду мічманові Вікері. Послали одного, як окремий підрозділ, без супроводу.
Сержант багатозначно свиснув.
— Ось я про що думав, — сказав Пайкрофт. — Ми з ним поїхали на берег в одному катері, і він попросив трохи провести його. Він гучно хрупнув зубами, але взагалі був веселісінький.
"Може, тобі цікаво буде знати, — каже він і зупиняється прямо проти брами Адміральського саду, — що завтра ввечері цирк Філліса дає виставу в Бустері. Отож я побачу її знов. Ти багато від мене натерпівся", — каже.
"Слухайте, Вікері, — відказав я. — Мені ця історія так уже набридла, просто терпцю не стає. Давайте вже їй лад самі. А я більше знати нічого не хочу".
"Ти! — сказав він. — А тобі на що нарікати? Ти просто дивився збоку. Вся річ у мені, — каже, — а втім, це пусте. І, перше ніж потиснути тобі руку, я скажу тільки одне. Затям, — каже (ми стояли біля самої брами Адміральського саду), — затям, я не вбивця, бо моя законна дружина померла в пологах через півтора місяця після того, як я пішов у море. Хоч у цьому я принаймні не винен", — каже.
"Що ж ви тоді зробили такого страшного? — питаю. — Що в підсумку?"
"В підсумку, — каже, — мовчанка".
Він потиснув мені руку, захрупав зубами й подався в Саймонстаун, на станцію.
— А сходив він у Вустері, щоб побачити місіс Батерст? — спитав я.
— Це невідомо. Він з'явився в Блюмфонтейні, наказав навантажити боєприпаси на платформи, а потім зник. Утік — дезертирував, коли вам завгодно, — а йому ж зоставалося всього півтора року до пенсії, і якщо він правду сказав про свою жінку, то виходить, що був тоді вільною людиною. Як, по-вашому, це розуміти?
— Бідолаха! — сказав Хупер. — Бачити її отак щовечора! Бог знає, що він почував.
— Цим я сушив собі голову чимало довгих ночей.
— Але я ладен заприсягтися, що місіс Батерст тут нема чим дорікнути, — твердо сказав сержант.
— Ні, нема. Хоч би який там був злочин чи обман, це його вина, я певен. Мені довелось бачити його обличчя п'ять вечорів підряд. І мені не дуже хочеться блукати по Кейптауну в такі ось дні, коли віє південно-східний вітер. Я, можна сказати, чую, як хрупають оті його зуби.
— А, зуби, — сказав Хупер і знову застромив пальці в жилетну кишеньку. — Завжди ці штучні зуби. Про них можна прочитати в кожному репортажі, коли судять убивцю.
— Як ви гадаєте, капітан щось знав — чи зробив сам? — спитав я.
— Цього я не пробував дошукатися, — відказав Пайкрофт незворушно.
Ми всі задумались і тарабанили пальцями по порожніх пляшках, а учасники пікніка, загорілі, спітнілі, припорошені піском, пройшли повз вагон, виспівуючи пісеньку "Козолист і бджола".
— Он та дівчина в капелюшку нічогенька, — зауважив Пайкрофт.
— І його прикмети не були опубліковані? — спитав Прічард.
— Перед тим, як прийшли ці добродії, — звернувся до мене Хупер, — я спитав у вас, чи ви знаєте Уанкі — на шляху до Замбезі, за Булавайо.
— Невже він подався туди, щоб дістатись до того озера… як пак воно називається? — спитав Прічард.
Хупер похитав головою й провадив:
— Там, розумієте, дуже своєрідна залізнична лінія. Пролягає через дрімучий тиковий ліс — чи, власне, там росте щось схоже на червоне дерево, — сімдесят дві милі без жодного повороту. І буває, що на сорокамильному перегоні поїзд двадцять п'ять разів з рейок сходить. Я побував там місяць тому, підміняв хворого інспектора. Він мене попросив розшукати в лісі двох волоцюг.
— Двох? — сказав Пайкрофт. — Не заздрю я другому, якщо тільки…
— Після війни в тих краях багато волоцюг розвелося. Інспектор сказав, що цих я знайду біля М'Біндської вітки, де вони дожидають нагоди поїхати на північ. Він, бачте, лишив їм трохи харчів і хініну. Я виїхав на поїзді з ремонтною бригадою. Вирішив їх розшукати. Один стояв коло глухої колії на початку бічної вітки, а другий сидів навшпиньки й дивився на нього знизу.
— Допомогли ви їм чим-небудь? — спитав Прічард.
— Допомогти я вже не міг нічим, хіба що поховати. Там, бачте, пройшла гроза, і обидва вони були мертві й чорні, як вугіль. Від них, бачте, нічого не лишилось, саме вугілля. Коли ми попробували зрушити їх з місця, вони розпались на шматки. У того, що стояв, були штучні зуби. Я зразу це помітив, бо зуби блищали в чорноті. Він теж розпався, як і його товариш, що сидів навшпиньки, — обох дощ наскрізь промочив. Після того як обидва згоріли, обернулись на вугіль. І ще — я тому й питав за прикмети — у того, що мав штучні зуби, було татуювання на грудях і коло пліч — корона і якір, обвитий ланцюгом, а зверху — літери М. В.
— Це я бачив, — квапливо підтвердив Пайкрофт. — Усе точно.
— Але ж від нього самий вугіль лишився? — спитав Прічард, здригаючись.
— Знаєте, як на спаленому листі виступають білі рядки? Ну, ось і там, бачте, щось таке було. Ми поховали останки, і я взяв собі… Але він був ваш друг.
Містер Хупер вийняв руку з кишені — порожню.
Прічард на мить затулив обличчя долонями, мов злякана дитина.
— Наче зараз бачу її в Хауракі! — промурмотів він. — І ті бантики на пляшках. "Адо", — каже вона племінниці… О боже!..
Надвечір'я тихе літнє, козолист розкішно квітне,
Листячко не шелестить,
Сад у тиші спочиває, аромати розливає,
І з коханим дівчина сидить,
—співали учасники пікніку, дожидаючи поїзда на станції Гленгаріф.
— Не знаю, що ви про це думаєте, — сказав Пайкрофт, — але я бачив його обличчя цілих п'ять вечорів підряд, а тому хочу допити пиво й подякувати богові за те, що цей чоловік помер!
Примітки:
[1] Я теж (франц.).
[2] Службово (лат.).
[3] Привід до війни (лат.).