Божевілля солдата Ортеріса

Новела
Переклад: Юрій Лісняк

Де краще бути нам, як спрага рот пече?

Де краще бути нам, як дощ із куль січе?

Де краще бути нам, як кров із ран тече?

Там, де наш друг, лиш там — А де ж іще?

Напитися він дасть, як має сам,

В хвилину смерті буде при мені,

А як помру — напише до рідні.

Дай, боже, друга нам!

Казармена балада

Мої приятелі Малвені й Ортеріс якось вибралися на цілий день полювати. Ліройд тоді лежав у лазареті, видужував від пропасниці, що підчепив у Бірмі. Вони через посланця запросили й мене з собою і цілком щиро образились, коли я приніс пива — в кількості майже достатній для двох солдатів лінійного полку… і для мене.

— Ми не задля цього кликали вас, добродію, — похмуро сказав Малвені. — Ми вам і без пива завжди раді.

Ортеріс порятував мене.

— Аз пивом що, вже й не раді? Ми ж не вельможі які, а просто ледащі томмі. причепо ти ірландська. Ну, будьмо ж здорові, добродію!

Ми полювали аж до обіду і застрелили двох бродячих собак, чотирьох зелених папуг, одного стерв'ятника над полем для спалювання трупів, одну змію, одну болотяну черепаху і вісім гав. Одно слово, здобич була багата. А тоді посідали над річкою підобідати — "простою воловиною й чорним хлібом", як висловився Малвені, — і, краючи їжу по черзі єдиним нашим складаним ножем, стріляли не цілячись по крокодилах. Потім випили все пиво, покидали пляшки у воду і стали палити по них. А нарешті порозпускали пояси, попростягались на піску й закурили. Полювати нам було вже ліньки.

Ортеріс, що лежав долічерева, підперши голову кулаками, раптом гучно зітхнув. А тоді спокійно вилаявся — ні на кого, просто так.

— Кого дідька? — спитав Малвені. — Мало випив, чи що?

— Згадався Тоткем-Корт-род[1] та одна дівчина, що я там на неї оком накидав. Ех, прокляте життя солдатське!

— Ортерісе, синку, — почав квапливо Малвені, — тобі, напевне, пиво в кишках завадило. Мені самому так буває, як печінка розвередується.

А Ортеріс провадив спокійно, мовби й не чуючи:

— Хто я тепер? Томмі, ледащо томмі за вісім ан, собачий крадій з номером замість людського імені. Кому я на що здався? А був би зостався дома, то оженився б, може, з тією дівчиною та держав крамничку на Гаммерсміт-гай: "С. Ортеріс, майстер-таксидерміст"[2]. У вітрині опудало лисиці, як ото в молочарні на Гейлзбері, та скринька з голубими й жовтими скляними очима, а жіночка, тільки дзвінок біля дверей задзеленчить, так і гукає: "Стенлі, в крамницю!" А так я томмі, та й годі — ледачий, богом забутий, пивом налитий томмі. "Рушниці до ноги. Вільно! Струнко! Приклади догори! Перша шеренга право-, друга ліво-руч! Кроком — руш! Взвод — стій! Рушниці до ноги! Холостими заря-джай!" Ото такий мені кінець.

То Ортеріс вигукував команди до похоронного салюту.

— Годі! — гримнув Малвені. — Якби тобі довелося стільки, як мені, стріляти в білий світ над могилами достойніших за себе людей, то ти б не передражнював цих команд. Це ж більше паскудство, ніж жалібний марш у казармі свистіти. Лежиш налитий пивом по зав'язку, й сонечко не пече, і якого ще дідька! Аж сором бере. Ти гірший за поганина — зі своїми салютами та зі скляними очима. Може, ви його вгамуєте, добродію?

А що я міг удіяти? Чи міг я розповісти Ортерісові щось таке про принади солдатського життя, чого б він сам не знав? Я ж не полковий священик і не офіцер, і Ортеріс мав право казати що йому заманеться.

— Нехай вибалакається, — відповів я. — Це пиво.

— Ні, це не пиво, — відказав Малвені. — Я вже знаю, що зараз буде. На нього таке час від часу находить, і так воно мені прикро, так прикро… бо я ж люблю хлопця.

Малвені наче й не мав причини так непокоїтися; але я знав, що він піклується про Ортеріса справді по-батьківському.

— Не перебивайте, дайте вилити, що на серці накипіло, — озвався Ортеріс ніби сонно. — Чи ти, Малвені, борониш своєму папузі кричати в гарячий день, як йому клітка рожеві пальчики пече?

— Рожеві пальчики! Може, й у тебе в черевиках рожеві пальчики? Ах ти, — Малвені аж напружився, шукаючи дошкульнішого слова, — гувернанточко розманіжена! Рожеві пальчики! А скільки пляшок "Басса" вихлептало наше дитятко бідолашне?

— Це не "Басс", — відказав Ортеріс. — Це гіркіше питво. Я за домівкою знудьгувався!

— Чули ви його! Наче це не він за чотири місяці відпливає додому на "Серапісі"!

— Ну то й що? Хіба не однаково? Як ти знаєш, а може, я боюся здохнути перше, ніж одержу вільні папери? — і Ортеріс знову став виспівувати похоронні команди.

Доти я не знав цього боку Ортерісової вдачі, але Малвені, мабуть, знав, і тому по-справжньому стурбувався. Поки Ортеріс мурмотів, поклавши голову на руки, він зашепотів до мене:

— На нього завжди таке нападає, як занадто допече котрий з отих шмаркачів, що нині в сержантах ходять. Та ще нудьга, робити нічого. І я тут ради не дам.

— Ну, а що такого? Нехай собі вибалакається.

А Ортеріс уже заспівав пародію на "Піший корпус", повну веселеньких згадочок про битви, душогубства та наглу смерть. Співаючи, він дивився кудись через річку, і на обличчі в нього був зовсім не знайомий мені вираз. Малвені смикнув мене за лікоть.

— Що такого? Ще й питаєте! Це в нього як напад. Я знаю, бачив уже! Тепер його до завтра до ранку не відпустить. Серед ночі схопиться й почне на вішалці нишпорити, свою муніцію шукати, а тоді підійде до мене й скаже: "Я їду в Бомбей. Відгукнися за мене вранці на перекличці". Тоді ми з ним зачнемо борюкатись, як і перше бувало — він пориватиметься йти, а я його держатиму, і обидва попадемо в штрафну книгу "за порушення нічного спокою в казармі". Я вже його й ременем шмагав, і голову йому розбивав, і добром умовляв, та як на нього оце нападе, то все марно. Поки при доброму глузді — золото, не хлопець. Але я знаю, що буде цієї ночі в казармі. Хоч би не пальнув у мене, як я схоплюсь його втихомирювати. Ось що мені не йде з думки день і ніч.

Тепер справа постала переді мною в куди менш приємному світлі, і я вже цілком зрозумів тривогу Малвені. А той, видно, хотів будь-що-будь прогнати Ортерісів настрій, бо гукнув, до товариша, що лежав на березі трохи нижче:

— Слухай-но, ти, рожеві пальчики й скляні очі! Ти перепливав за мною вночі Іраваді, як годиться солдатові? Чи, може, ховався під ліжком, як тоді, коли Ахмед-Кел брали?

То була водночас тяжка образа й свідома брехня — Малвені видимо провокував товариша на бійку. Та Ортеріс ніби запав у якийсь транс. Він відповів повільно, нітрохи не дратливо, таким самим розмірено-співучим голосом, як вигукував похоронні команди:

— Ти сам знаєш, що я переплив уночі Іраваді, й Лангтангнен голяка брав[3], і нічого не боявся. А що я робив під Ахмед-Келом, ти теж знаєш, і ще четверо клятущих патанів знають. Тільки ж там діло було, і я про смерть не думав. А тепер мені додому хочеться. Додому! Додому! Не до мамуні, я сирота, в дядька виріс! Ні, я за Лондоном скучив! Мені хочеться гамір лондонський почути, і вулиці побачити, і духом лондонським дихнути! Знаєш, як потягне з Воксхольського мосту апельсиновими лушпайками, та асфальтом, та газом! Або поїздом проїхатись до Бокс-Гілу, посадивши дівчину на коліна, з новенькою череп'яною люлечкою в зубах. А все оте світло ввечері на Стренді, де ти кожного в вічі знаєш, де й фараон, що тебе забирає, — твій давній приятель, бо він тебе підбирав ще малого, як ти качався по бруку між Темп лом та Темними арками, і ніякої тобі варти, і ніякої муштри "з пісочком", ні уніформи, й ти сам собі хазяїн, у неділю йдеш із дівчиною попідручки дивитись, як рятівниче товариство вчиться на Серпентайні потопельників з води витягати. І все те я покинув, щоб служити Вдові[4] за морем, де ані дівчат нема, ані випити чого путящого, ані побачити, ані зробити, ані сказати, ані почути, ані подумати. Хай тебе бог помилує, Стенлі Ортерісе, але ти більший йолоп, ніж увесь твій полк, і з самим Малвені разом, на одну купу складений! Удова там сидить собі за морем у золотій короні, а я, Стенлі Ортеріс, нидію тут — Удовина худібка, дурень заплішений!

Під кінець він підніс голос і завершив свою мову шестиповерховою англо-тубільною лайкою. Малвені не сказав нічого, тільки подивився на мене, ніби сподівався, що я ввіллю мир у збурену душу бідного Ортеріса.

А я пригадав, що бачив колись під Равалпінді, як одного чоловіка, п'яного майже до безтями, витверезили, піднявши на глум. У деяких полках зрозуміють, що я маю на увазі. Я вирішив спробувати, чи не вгамую так і Ортеріса, хоча він був тверезісінький. Я сказав:

— А яка рація бурчати отут та ганити Вдову?

— Та що ви! — відказав Ортеріс. — Боронь боже, я па неї ніколи слова лихого не сказав — і не скажу, хоч би й дезертирувати прийшлось цю хвилину.

Тепер я мав за що зачепитись.

— А, ось що у вас на думці! Тільки нащо дурно язиком балакати? Втекли б ви справді, якби вам оце тепер дати нагоду?

— Ще й як! — гукнув Ортеріс, схопившись, мов ужалений.

Малвені теж підхопився.

— Що ви хочете зробити? — спитав він.

— Помогти Ортерісові дістатися до Бомбея або Карачі, куди вже він схоче. А ви можете доповісти, що він пішов від вас ще до обіду, покинувши рушницю на березі.

— Це я маю таке доповісти? — повільно перепитав Малвені. — Ну, гаразд. Коли Ортеріс будь-що-будь хоче зараз дезертирувати, і ви, добродію, приятель нам обом, хочете йому помогти, то я, Теренс Малвені, присягаюсь — а я ще зроду не ламав своєї присяги, — що доповім, як ви кажете. Але ти, Стенлі Ортерісе, — він підступив до товариша й потрусив у нього перед носом мисливською рушницею, — як де потім трапишся мені на дорозі, начувайся!

— Дарма! — відмовив Ортеріс. — Годі вже з мене цього собачого життя! Поможіть мені! Не дражніться! Дайте мені втекти.

— Ну, то роздягайтеся, — сказав я. — Поміняємось одежею, а тоді я скажу вам, що робити.

Я сподівався, що така безглузда пропозиція його спантеличить, але він струснув з ніг черевики і здер з себе мундира, ще поки я тільки сорочку розстібав. Малвені вхопив мене за руку:

— Це ще дур у ньому, ще напад не минувся! їй же богу, тепер ми з вами будемо причетні до дезертирства. Не те страшно, добродію, що двадцять вісім діб дадуть, чи там п'ятдесят шість! Ганьба ж яка, подумайте! Ганьба яка йому й мені!

Я ще не бачив Малвені такого схвильованого.